Ростислав Семків. Шістдесятники: справа молодих

Ілюстрація Галини Бойко

Коли закінчилися перші п’ятдесят років минулого сторіччя, світ став поволі змінюватися. Очевидці й учасники найбільшої в історії людства катастрофи й далі жили в напрузі, очікуючи нової війни, цього разу ядерної, проте, жахи попередніх десятиліть рік за роком віддалялися, щось вдалося забути, щось здавалося несуттєвим з огляду на головне – вони вижили.

Натомість нове покоління, народжене в 30-х, що пережило час світового безумства дітьми, далеко не всюди (бо ми ж говоримо зараз не лише про наші терени) несло з собою тягар трагічних спогадів. Старші докоряли їм своєю пролитою на фронтах кров’ю, проте молодь усе більше цікавили повна свобода і рок-н-рол. Схоже, оптимізм почався з Елвіса.

Я не прихильник нумерологічних теорій, однак, видається знаковим, що перші свої записи Преслі робить 1953 року – в час, коли не стало другого з найбільших тиранів минулого сторіччя. У Москві ридали, але багато хто у світі зітхнув із полегшенням. І все-таки причини культурного вибуху 60-х не політичні, а психологічні: люди просто втомилися від страху, а молодь ще буквально страху не знала.

Смак меду, або як Як мистецтво змінило світ

Тобто 60-ті стали ареною масштабного й спонтанного конфлікту молоді з цінностями консервативного старого світу, на який і покладали відповідальність за дві світові війни та витворення найстрашніших у людській історії репресивних систем. Спалах ескапізму та пацифізму покоління, що не хотіло мати нічого спільного із трагічними помилками батьків, зрезонував у всьому світі. Частково змінилися навіть політичні системи, але ще більше змінилася свідомість – у світі точно стало більше свободи. А це не могло не обернутися потужним творчим імпульсом. Бурхливі 20-ті прощалися з жахами Першої світової й дали світові шедеври модернізму. 60-ті також стали часом творчості безпрецедентного масштабу. І вплив народжених тоді мистецьких явищ відчутний подосі.

Американські бітники стартували першими. Власне, ще у 50-ті, оскільки лідери цього повоєнного знову втраченого покоління, Джек Керуак, Ніл Кесседі, Аллен Ґінзберґ, народилися в 20-х: у літературу досі входять у віці 20-30 років; необов’язково, але як правило. Ескапістські гасла розбитих, мовляв, кидай свій споживацький світ гамбургерів та чіпсів і йди мандруй, шукай себе – надовго заполонили уяву молодих та енергійних. У чиїхось головах цей заклик продовжує звучати й зараз. Бітники створили великий шмат літератури: простосердну і яскраву поезію, наслідуючи Вітмена, та низку культових романів, як-от «У дорозі» Джека Керуака, «Голий ланч» Вільяма Берроуза, «Ловля форелі в Америці» Річарда Бротіґана. Це готувало ґрунт. Це вплинуло і на гуманістичну прозу Джона Апдайка, і на брутальні (як на той час) письменницькі експерименти Тома Вулфа, Чарльза Буковскі, Гантера Томпсона. Так, і поезія нобелівського лауреата Боба Ділана теж коріннями звідти. У 60-ті в літературі експериментували вже абсолютно всі.

Насправді вряд-чи ми знайдемо країну (і не лише серед європейських), у культурі якої не прозвучали б 60-ті. У Франції на тлі резонансних експериментів драматургів абсурду Семюела Беккета та Ежена Йонеско, творчості авторів антироману Наталі Саррот, Алена Роб-Ґріє, Мішеля Бютора, які тривали всі 50-ті, довкола Ремона Кено кристалізується так звана Майстерня потенційної літератури (УЛІПО). Активну участь в її роботі бере Італо Кальвіно. Водночас у його рідній Італії створено авангардне об’єднання «Група 63», де робить свої перші літературні кроки щойно 31-річний Умберто Еко.

Ще одним помітним і революційним для культурного контексту осередком у Парижі стає журнал «Тель Кель», де стартують, знову ж молоді, скандальні теоретики Жак Дерріда, Мішель Фуко, Цвєтан Тодоров, Юлія Крістева. Та й найбільш впливовому з-поміж них на той час – Ролану Барту – щойно 45. Таким чином, театр, проза, теоретичні дослідження у Франції початку 60-х набувають нових вимірів, а відгомін цих змін ще довго чутимуть у всій Європі. Додайте сюди ще культових режисерів нової хвилі – Клода Шаброля, Франсуа Трюффо, Жан-Люка Ґодара – і можна буде уявити, якими цікавими й резонансними були французькі 60-ті.

Бітницьке Сан-Франциско та Париж нової хвилі опосередковано чинять вплив і на латиноамериканські літератури. Від кінця 50-х у столиці Франції мешкає значна діаспора втікачів від диктаторських режимів, що прийшли до влади в Аргентині та Перу. І взагалі серед молоді з Південної Америки, схоже, є переконання, що відбутися як митець ти можеш лише через Мадрид, а ще краще – Париж. Сама історія визрівання митців у Парижі давня (тут і Пікассо можна згадати, і Гемінґвея з Фіцджеральдом). У 50-ті сюди емігрують і старші романісти, як Мігель Астуріас чи Хуліо Кортасар, але вже йде й молода хвиля, серед якої найпомітніший, звісно, Маріо Варґас Льйоса. Спілкування між європейською діаспорою та історичними батьківщинами залишається активним. Власне, у 60-х воно набуває особливого резонансу й один за одним починають вибухати шедеври: «Вік просвітництва» Алехо Карпентьєра (1962), «Гра в класики» Кортасара (1963), «Місто і пси» Льйоси (1963) й, нарешті, «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса (1967). Значно більше сильних текстів, ніж за попередні двадцять років. Ніж узагалі будь-коли в історії латиноамериканських літератур. Фактично, ці літератури стають видимі для світу якраз у 60-ті. Схоже, до речі, відбувається і з японською літературою: саме в той час вона рішуче заявляє про себе поза власним національним контекстом. Саме від 60-х читачі в усьому світі знають і читають Кобо Абе, Юкіо Місіму, Кендзабуро Ое, а 1968 року першу для Японії Нобелівську премію отримує Ясунарі Кавабата.

Утім, найбільш резонансні для культури речі відбуваються в музичному мистецтві. Рок-н-рол породжує рок у всьому багатстві його течій і різновидів. 60-ті стають роками великого британського вторгнення на американський і світовий музичний ринок. До двох десятків гуртів, включно з такими першорядними як The Rolling Stones, The Animals і Pink Floyd, упродовж цілого десятиліття диктують моду решті музичного світу. Проте символом 60-х, звісно, стають The Beatles. У радянський час любили демонструвати кадри охоплених істерикою стадіонів на їхніх концертах як промовистий доказ деградації буржуазної культури, проте підпільні записи бітлів у самому СРСР підривали офіційну пропаганду ще краще, ніж зусилля іноземних розвідок. Але й для Заходу популярність Бітлз була викликом: психоз фанів засвідчував одне – революція стукає у двері. Революція в музиці, у сексуальності, у всій культурі. Смак меду з однойменної пісні був насправді смаком свободи. А врешті, світом мали керувати мистецтво та любов. Бо любов – це все, що тобі потрібно.

Будьте дисидентами – вимагайте неможливого

Думаю, очільник СРСР на початку 60-х Микита Хрущов на власному досвіді переконався у правильності давньої, здається, ще арістотелівської істини: якщо людині дати більше свободи, вона неодмінно нею скористається. Відлига в Радянському Союзі дуже добре продемонструвала, наскільки швидко відчуття звільнення обертається потужним творчим імпульсом. У всіх залежних від режиму в Москві союзних республіках, а також країнах варшавського договору, почалися процеси культурного оновлення: заявили про себе численні молоді й талановиті літератори, художники, кінорежисери – митці буквально усіх напрямків, які пізніше, в період реакції, стали поперек горла владі й майже у повному складі поповнили ряди антирадянських дисидентів.

В Україні шістдесятницький рух доволі швидко структурувався й зосередився довкола київського Клубу творчої молоді, а також аналогічних клубів у Львові, Харкові, Дніпрі й Одесі. Звісно, це була спроба спрямувати та контролювати енергію молодих, адже ініціатива створення таких клубів ішла згори, від владних інституцій. Втім, учасники КТМів доволі швидко вийшли з-під ідеологічного контролю, а їхні мистецькі репліки стали протестними.

Однак опозиційна до режиму налаштованість і прагнення до вільної, незаангажованої творчості охопили значно ширше коло осіб. З українським шістдесятництвом найперше асоціюють активних поетів того часу: Миколу Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Василя Стуса і, звісно, Ліну Костенко, хоча далеко не всі з-поміж них належали до середовища КТМ, а Павличко та Костенко і в літературу увійшли ще в 50-х. Проте саме початок революційного десятиліття дав низку яскравих літературних дебютів: 1962-го з’явилися «Атомні прелюди» Миколи Вінграновського, «Соняшник» Івана Драча, «Б’ють у крицю ковалі» Бориса Олійника, «Тиша і грім» Василя Симоненка. Враховуючи гігантський резонанс цих збірок та їхнє значення для дальшого розвитку національної літератури, можемо занотувати собі, що 1962 – рік української поетичної революції.

У те десятиліття також заявили про себе надзвичайно впливові надалі публіцисти, критики й літературознавці: Іван Дзюба, Микола Ільницький, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл. Фактично, вони досі залишаються найвищими моральними авторитетами не лише для свого покоління, а для всієї національної спільноти.

Значного резонансу в 60-ті набули виставки нової хвилі художниць і художників, серед яких найбільш помітними були Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Стефанія Шабатура. Яскраві постановки почали з’являтися у театрі: кращі режисери, найперше – Лесь Танюк, опиралися на творчу спадщину Леся Курбаса й експериментували самі. Врешті, 1964 року Сергій Параджанов зняв найшедевральніший досі український фільм «Тіні забутих предків» (ок, поруч із «Землею» Довженка); ця стрічка стала своєрідним піком культурного перевороту шістдесятників, адже майже зразу отримала міжнародне визнання, проте, водночас, означила старт жорсткої ідеологічної реакції: акція під час прем’єри фільму, коли Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус закликали присутніх виразити протест проти арештів інтелігенції, стала символічним початком цілої хвилі репресій. Російським шістдесятникам пощастило більше: найвідоміших поетів, як Бела Ахмадуліна, Андрій Вознесенський, Євгеній Євтушенко, Булат Окуджава, які на початку десятиліття збирали на свої поетичні читання цілі стадіони, арешти оминули. Навіть скандального Володимира Висоцького, який перші пісні написав у те ж знакове десятиріччя, влада пресувала морально, проте не переслідувала кримінально.

Утім, реакція на виступи шукачів свободи розгорталася вже в усьому світі. 1966 року, намагаючись укріпити державну ідеологію після трагічних наслідків так званого Великого стрибка в економіці, китайський очільник Мао Цзедун звинувачує у невдачах примарних ревізіоністів – внутрішнього ворога усередині країни, головним чином, ту ж таки інтелігенцію, а також вище партійне керівництво, включно зі своїм заступником Лю Шаоці. Мао оголошує початок культурної революції, щоправда, вона дивна – полягає у масштабному знищенні всього, що пов’язане зі старою національною культурою, ну й із західною теж. Майже десять років загони хунвейбінів – активної, ідеологічно правильної молоді – у буквальному сенсі палять старі рукописи, музичні інструменти, а заодно й котушки з голівудськими фільмами. Виштовхують на вулиці й луплять корумпованих чиновників, митців, що творять непролетарське мистецтво й стареньких вчителів каліграфії. Душать тракторами камамбер. Насправді найгірше було бути дисидентом у Китаї: культурна революція, прагнучи розчистити місце новій пролетарській культурі, забрала життя в 1 млн осіб.

На тлі масштабних репресій у комуністичних державах, травневий виступ студентів у Парижі 1968 року видається легким пікніком у Люксембурзькому саду. Так, на місяць захопили університети, вивісили сюрреалістичні гасла, спровокували загальнонаціональний страйк профспілок: по-молодечому анархічний вибух проти рамок традиційної культури, умовностей буржуазної моралі, політики уряду колись героя руху опору, а для молоді вже просто консервативного генерала Шарля де Голля. Генерал призначив дострокові парламентські вибори, під час яких обрали ще консервативнішу більшість і сформували ще консервативніший уряд Жоржа Помпіду. Революція захлинулася. Проте якою красивою вона була, якою натхненною! Безперечно, всі подальші студентські революції (і наша Революція на граніті) та й узагалі всі вуличні революції аж до Occupy Wall street чи їхніх же сучасних французьких помаранчевих жилетів, надихалися образами непокірних студентів 1968-го, які з вікон Сорбонни вивішують лозунг: “Il est interdit d’interdire” – «Заборонено забороняти!».

Революційне десятиріччя мало сумний фінал. Власне, вільні 60-ті закінчилися у серпні того ж 1968-го, коли радянські танки увійшли в Прагу та інші міста Чехії й Словаччини. Там теж ще від весни громадяни мріяли про пробудження: уряд Олександра Дубчека навіть зважився планувати лібералізацію економіки, легалізацію церкви та послаблення цензури. У Москві вважали, що це занадто – вже за кілька днів війська СРСР і його партнерів по Варшавському договору контролювали всю територію країни. Фактична окупація тривала аж до кінця 80-х. У Чехії та Словаччині з’явилися свої дисиденти і свої політичні емігранти. Далі можна просто читати Кундеру.

Я починав із того, що оновлення культури та політичного клімату, яких так прагнули на початку 60-х, були справою молодих. Шкода, що для багатьох учасників тих революційних подій вони обернулися судовими справами, які понівечили їм життя на кілька десятків років. Проте виступи – і політичні, і мистецькі – не минули марно: вони знову потвердили, що не лише молоді й не лише творчі цінують щось оте, незрозуміле тоталітарній свідомості, що називають свободою – п’янке відчуття розкутості в поглядах, у розмовах, у мистецьких текстах. І що є люди, готові за це боротися, страждати і, врешті, перемогти. Наприкінці 60-х Захід теж входив у задушливий період консерватизму. Фестиваль у Вудстоці в серпні 1969 року, де зібралися найвідоміші музичні гурти свого часу, наче підсумував усі найкращі сподівання цілого десятиріччя. За 20 років, коли покоління тогочасних мрійників подорослішає, у Європі впаде Берлінська стіна і світ знову стане вільнішим. А ще за 20 – маємо наш 2019-й, коли багато викликів повертаються. Будемо сподіватися, що давніх загроз світові вдасться уникнути. Нехай би всі революції надалі були хіба такі, як у піснях Бітлз.