І один у полі воїн

 

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

Якщо ви ніколи не знали сумніву, ви або сліпий фанатик, або механічний робот. Іноді я заздрю людям, які не вагаються перед вибором, але здебільшого боюся їх. Вони завжди знають, як треба, завжди впевнені у своїй правоті, часто люблять повчати, бо хто ж як не вони спрямує на шлях істинний заблукалих овечок.

Звичайно, зовнішня впевненість і навіть самовпевненість зовсім не означають, що перед нами тверда, як мур, непохитна людина. Навпаки, часто за кам’яним фасадом криється тонка, вразлива особистість, сповнена сумнівів і душевних гризот. Для нас переважно залишається невидимою внутрішня боротьба, яка точиться всередині людини. А найтяжчий двобій — стати сам на сам із собою, коли ти один у полі воїн; не всі виходять переможцями із цього запеклого змагання.

Три книжки, що їх я прочитала (одну ще дочитую) останнім часом, саме про таких воїнів. Троє різних людей у різних історичних і особистих обставинах долають сумніви; вони не фанатики і не рóботи, вони — одинокі воїни в полі.

Андре Агассі. Відкритий

Андре Агассі. Відкритий / Пер. з англ. Ірина Павленко. — К.: Наш формат, 2019

Теніс я полюбила давно, ще коли мій перший тенісний кумир Стефан Едберг змагався за звання першої ракетки світу з нахабним і неприємним Борисом Беккером. З якоїсь радості канал «УТ–1» на літніх канікулах показував Вімблдонський турнір, що його трансляції такі дорогі, аж і «Євроспорту» не завжди по кишені. Відтоді я стежила за тенісними новинами, вболівала за хорошу гру і проміняла Едберга тільки на Рафаеля Надаля.

Андре Агассі до моїх тенісних кумирів ніколи не належав. Його досить ненавидіти (і водночас поважати) хоча б за те, як він на «Ролан Гарросі» 1999 року вирвав перемогу в Андрія Медведєва, поховавши наші сподівання на український Великий шлем (у нас його досі немає). Однак його автобіографію я дуже чекала, бо це перша книжка про теніс на українському книжковому ринку. («Rafa. My story» лежить на моєму столі англійською, потім напишу свої враження.) У західному світі біографії спортсменів — надзвичайно популярне читво, у нас же вони щойно почали з’являтися і, звичайно, перші ластівки вийшли про футболістів.

Зберегти гру слів у назві книжки Агассі дуже важко. Оригінальне «Open» — це ще і як турніри US Open, Australian Open, тобто можна було б обіграти типу «Відкритий чемпіонат Агассі», але тут пішли шляхом найменшого опору — просто «Відкритий» (до речі, за поребриком ще менше мудрували і назвали переклад «Откровенно»).

Агассі написав добру книжку, і потрібну, і повчальну. Це книжка не про теніс і не про Андре Агассі. Тобто і про них теж, але насамперед це книжка про сумнів і про боротьбу, про пошуки себе, про самовизначення. Про суворого батька, який прирік сина на тенісну долю, про жорстокий світ спорту, про боротьбу спершу за право самому робити вибір, а потім боротьбу із собою. Про залежність від думки інших — журналістів і глядачів. Про руйнівну силу перфекціонізму і невміння його позбутися. Про багато чого, що стоїть за глянцевою картинкою чемпіона. Чи виграє він свій Агассі Оупен?

Після всіх вибриків Агассі — джинсових шортів на корті, рожевих ірокезів на голові, різноманітних сережок у вусі, довгого хаєра і блискучої лисини — його сповідь вражає. Найстрашніший суперник Андре Агассі — він сам. Він мріяв вилити на когось усю свою лють, але перепадало тільки йому. Його називали бунтарем, а він насправді не знав, чого хоче, шукав і пробував. За його перемогами і поразками стояли біль, праця, гнітючі сумніви, зневіра, ненависть до тенісу і бажання грати.

Це надзвичайно цікава історія одного в полі воїна: щоб зрозуміти Агассі, не треба бути тенісистом чи навіть цікавитися тенісом, досить бути просто людиною, яка знає, що таке сумнів. Десь так, мабуть, і думала перекладачка, для якої це перша книжка про спорт, а отже, хоч-не-хоч треба почитати тенісну термінологію і подивитися принаймні пару матчів із добрим коментарем. Попри загалом добру гру, піаністка чимало фальшивила, бо тенісною ідіоматикою геть знехтувала. По всій книжці перекладачка називає будь-який удар подачею, відтак у неї можливо подавати бекхендом чи форхендом. Послідовно пише «робив вирішальну подачу» замість «подавав на матч», «відбираю подачу» замість «роблю брейк». Чомусь вона не знає слова «матчбол» і вживає натомість «матч-пойнт»: «У мене два матч-пойнти», — каже Агассі, коли йому залишається виграти тільки два очки у Медведєва. Це і є матчболи, яких Агассі бракує для єдиної перемоги на «Ролан Гарросі».

А цей бідний «Ролан Гаррос», на якому спотикаються всі на світі перекладачі! Американці не можуть вимовити ім’я льотчика, яким названо Відкритий чемпіонат Франції, і в українському перекладі він завжди саме так — Відкритий чемпіонат Франції. (Перший казус мені трапився в перекладі з французької, коли радіотрансляцію з тенісного турніру було названо передачею про авіатора). І коли Агассі зрадив собі й один раз ужив коротке «Ролан Гаррос», у тексті раптом звідкись з’явився фантастичний Рональд, але не Рейган і не Макдональд: «Після гри з Рональдом у моїй пам’яті назавжди закарбувався дим від сигари» (с. 238). У попередніх розділах Агассі докладно й з огидою описав свої враження від «Ролан Гаррос», де весь спорткомплекс просмердів сигарами.

Тим часом американець Енді Родік став молодим турком (с. 409). Просто young Turk — так називають молодих енергійних реформаторів, за аналогією з молодотурками. Контекст це теж підказує: «Більшість гравців у турі вдвічі молодші за мене: молодий турок Енді Родік — бідолаха, якого вже нарекли майбутнім рятівником американського тенісу». Треба ж хоч якось стежити за логікою і зводити кінці з кінцями, бо турок і порятунок американського тенісу ну ніяк не пов’язуються.

Не врятували переклад і редактура та коректура. У книжці немає слова «бік», лише «сторона» (у тенісі так, відбувається зміна сторін, але є ще безліч інших значень цього слова), немає слова «порожній» — лише «пустий»; міста чомусь не відмінюються, як-от «граю в Індіан-Веллс і Кі-Біскейн» (ок, але тоді граю в Париж і Лондон); стилістичні кострубатості, як-от обшарпана підлога, а не зачовгана, відсутність слова «страшний» — тільки «лячний»; вислів «переміг у нього» взагалі заганяє мене в глухий кут. Багато пропущених літер і розділових знаків, навіть пробілів, особливо прикро за власні імена: Петр Корда, який перетворився на Корад, Рафель Надаль.

Агассі навчився сам себе розуміти, усвідомив, що перфекціонізм може зруйнувати, головне — можливість вибирати: «Навіть якщо життя не досконале, завжди є шанс його змінити. Не має значення, яке твоє життя, — вибір є завжди».

Маріо Ріґоні-Стерн. Сержант у снігах

Маріо Ріґоні-Стерн. Сержант у снігах / Пер. з англ. Андрій Омельянюк. — К.: Кліо, 2016

Це книжка про одинокого воїна в полі в прямому сенсі слова. «Сержант у снігах» — художньо-документальна розповідь про один епізод з російської кампанії італійської армії під час Другої світової війни. Її автор 22 років потрапив на східний фронт і в січні 1943-го відступав з Дону та проривався з оточення. Повернувшись нарешті до Італії, Ріґоні-Стерн записав короткий спогад про ті страшні події.

Текст справді зовсім короткий — він становить лише половину книжки, друга половина — це дослідження фахових істориків про участь італійської армії у війні на боці гітлерівської Німеччини. Чомусь ці студії передують основному тексту, який і дав назву книжці, тому до власне спогаду Ріґоні-Стерна ви дочитаєтеся лише на 125-й сторінці.

Мене ж його мемуари цікавили найбільше. Про італійців у Другій світовій ми добре знали зі шкільного курсу історії рідного краю. Знамениті «Соняшники» із Софі Лорен і Марчелло Мастроянні знімали на Полтавщині, щоправда, то було давно і нам від тих подій залишилися тільки захоплені анекдоти про те, як Софі Лорен виділили номер у полтавському готелі, а вона приїхала, глузливо усміхнулася і зайняла цілий поверх. Фільм нам не показували, я сама його переглянула, коли настав час, проте на уроках нам цей епізод окремо нагадували.

У спогадах Ріґоні-Стерна події відбуваються на Дону, де ще тоді переважна більшість були етнічними українцями, решта ж перипетій його фронтового життя в текст не потрапили. Я вживаю слово «текст», бо не знаю, яке тут можна підібрати жанрове означення. Від белетристики тут тільки майстерне володіння словом в автора. Люди, події, назви — нічого вигаданого, все документальне, як і переживання головного героя. Що його мучить? Сумніви, хай і запізнілі, у справедливості цієї війни? Чорна совість убивці? Каяття перед простими селянами, які ставляться до нього зовсім не вороже?

Юного сержанта мучать насамперед холод і голод та питання, чи повернуться вони додому; все інше відступає на задній план перед інстинктивним бажанням вижити. У його голові рояться якісь непевні думки, вороги часто не здаються ворогами, вечорами накочує туга за домівкою. Маріо Ріґоні-Стерн добровільно зголосився в армію, переконаний у справедливості фашистських ідеалів. Як він із всесильного окупанта перетворився на втікача, гнаного й переслідуваного, — ця думка не встигає зародитися в голові сержанта, бо йому треба йти, постійно йти крізь сніг, степ і страшний сорокаградусний мороз, іти, щоб вижити.

Він один за одним утрачає своїх людей: ні, їх не завжди вбивають, вони просто губляться десь у цих снігах і шукати їх немає ні сил, ні бажання, ні волі. Він бачить трупи жінок і дітей, але його людяність мовчить, замерзла. Селянка напуває його молоком, але це тепло не може розморозити в ньому хоча б вдячність. Хлопця не дивує і не зворушує, коли йому дають притулок, годують і допомагають вороги. Божевільний італієць уважає старого діда партизаном і вимагає його розстріляти, сержанту не вистачає сили й охоти його боронити, він береться за нещасного діда і раптом виявляється, що той паралізований. І це все факти, майже без жодного коментування, бо голодний і змерзлий юнак, загублений у снігах на Дону, на більше не спроможний.

Текст, написаний через п’ять років після того страшного оточення, з якого вдалося вирватися, не претендує на осмислення ні тих конкретних подій, ні війни взагалі. Читача всіляко переконують — на Вікіпедії, у передмові Франчески Ломастро, що цей роман (так!) «по праву вважається однією з найкращих італійських книг про війну», що автор «не любив війну і зумів розповісти про неї так, щоб передати це своє переконання читачеві». Насправді Ріґоні-Стерн записав ці спогади радше з терапевтичною метою, і вони не мали стати літературою. Проте вони зіграли свою роль у його кар’єрі письменника. Тема війни не залишатиме його до кінця, і власний досвід зрештою стане лише основою для наступних художніх творів про Першу і Другу світову. Співчуття, каяття, вдячність, спокута, сумнів прийшли до автора з часом, потрібним, щоб осягнути війну не лише як пережитий власний досвід.

Іван Кошелівець. Можна одверто? або Туга за катарсисом (Статті, огляди, рецензії, інтерв’ю)

Іван Кошелівець. Можна одверто? або Туга за катарсисом (Статті, огляди, рецензії, інтерв’ю). — Х.: ФОП Панов А. М., 2018

Знаю, що після цієї історії ви мене просто затюкаєте, але зрозумійте, як я сама собі потім докоряла, як шкодувала… Десь уже на останніх курсах університету один викладач привів до нас на пару Івана Кошелівця й Емму Андієвську. Це мала бути остання пара того дня. Я пам’ятаю аудиторію, де це було, парту, за якою я сиділа, ближче до дверей, сонячні промені, які з вікна ліворуч заливали всю кімнату. Я прогулювала мало й рідко, але на ту пару у мене чомусь були свої плани. Отож я разом з усіма привітала подружжя Кошелівця й Андієвську, радісно поплескала їм, мило поусміхалася і… вислизнула за двері. Мало про що в житті я так шкодую, як про ту можливість поговорити з живим Кошелівцем, який за кілька років відійшов від нас.

Друга зустріч із ним була книжковою, і цю нагоду я не втратила. У вельми дивній букіністичній книгарні в напівпідвалі в центрі Львова, куди треба було спершу подзвонити і пояснити, хто ти й що хочеш, тоді виходив хтось і відмикав тобі двері, пощастило придбати мемуарну книжку Кошелівця «Розмови в дорозі до себе»: видання журналу «Всесвіт» 1994 року, надрукована на дешевому папері, дрібненьким кеглем, густо-густо, ще й перші сторінки браковані. І спогади, і критичні тексти автора вражали насамперед здоровим глуздом — риса дуже цінна й актуальна для українського і письменника, і літературознавця.

Остання книжка Кошелівця вийшла 1997 року, помер він 1999-го. І от — увага! — через двадцять років по смерті автора виходить його збірка, яку він ще сам упорядкував і тому на титулі стоїть його ім’я в чорній рамці. Усі ці роки про видання дбала співупорядниця Людмила Тарнашинська, якій книжка й завдячує врешті-решт своєю появою.

Кошелівець емігрував під час Другої світової війни, жив у Франції й Німеччині, редагував журнал «Сучасність». Дивовижно, що, ненавидячи Радянський Союз і більшовицьку владу, він зберіг ясність і тверезість думки в критичних оцінках і статтях. Література для нього поділялася не на радянську і нерадянську (діаспорну), а на художню й нехудожню, тобто графоманію. І це від його перших статей про Леоніда Первомайського й Івана Сенченка до останнього інтерв’ю, у якому він згадує знамениту хрестоматію «Українське слово», за якою протягом 90-х вганялися всі студенти-філологи. А Кошелівець не боїться називати речі своїми іменами, мовляв, Василь Яременко «цю антологію упорядкував під впливом громадської думки, тому й напхав там надміру багато діаспорного, халтурного».

Світ у Кошелівця не чорно-білий (і навіть не чорно-червоний, і не жовто-блакитний), у ньому безліч кольорів, відтінків і нюансів. Тому, я впевнена, він добре знав, що таке сумнів. Його улюбленим письменником був Герман Гессе. Він волів не говорити про МУР, бо прийшов туди, коли «вже відчувалося наближення його занику», а тим часом у США жив іще головний ідеолог МУРу Юрій Шевельов. Він одразу розпізнав у молодому й успішному Євгенові Євтушенку політичного кон’юнктурника. На його думку, «не в тому біда, що Гончара шанують, а в тому, що це ознака стагнації літератури» — це вже про 1990-ті.

Історію української літератури 1960–1970-х років не можна досліджувати, не читавши статті Кошелівця. У полі його зору всі — від Корнійчука до Симоненка, від Шабліовського до Сверстюка, від Леоніда Кисельова до Миколи Бажана. І це не одновимірна оптика діаспорного літературознавця. Цікаво, що з діаспори він писав головно про своїх друзів, про митців, яких поважав: Михайло Орест, Яків Гніздовський, Юрій Лавріненко, Орест Зілинський, Григорій Костюк, Петро Одарченко. Кошелівець не любив записних патріотів і сам таким не був.

Згадаю і про ерудицію Кошелівця. У 1950-х він трішки пожив у Парижі, де вирувало мистецьке й літературне життя. Не наводитиму перелік імен, що їх Кошелівець означив «такий був мій Париж», бо він займе ще добру сторінку і вкине вас у глибокий жаль і розпач. Він написав у «Сучасності» статтю про Жака Превера і дав два переклади з нього Михайлини Коцюбинської, бо тут усі чхати хотіли на його вірші і її переклади (нагадаю, що збірка Жака Превера вийшла аж 1993 року і я писала про неї тут).

Не знаю, радіти чи журитися з цього приводу, але статті й критика Кошелівця досі не втратили актуальності. І питання, які перед ним стояли, — скажімо, чи передруковувати радянських авторів, — сьогодні знову збурюють дискусії. Треба визнати, що на багато тих питань критики й історики літератури досі не знайшли відповідь або ж вона недолуга порівняно з тим, як мислив Кошелівець майже півстоліття тому. Час минає, а він і досі залишається тим одиноким воїном у полі.

Книжку видано коштом обласного бюджету Чернігівської області в рамках Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2016–2020 роки за результатами конкурсу рукописів місцевих авторів 2018 року. Я це переписала, щоб повідомити вам дві новини, як і належиться, сумну й радісну. Уявляєте, у нас за 20 років не знайшлося ні в кого грошей перевидати праці Кошелівця (а на що знаходилися, я мовчу). Чернігівська ОДА виділила коштів рівно на 150 примірників книжки (вона дуже груба, попереджаю, — 647 сторінок). Здавалося б, не бачити нам цієї книжки, як своєї потилиці, лише в бібліотеці. Та тут наспіла друга новина, радісна. Як усяке видання бюджетним коштом, книжка Кошелівця доступна в пдф на сайті Чернігівської ОДА тут. Читайте, скачуйте, дякуйте упорядниці.