Від університетських «тють» до факультету: фікшн про студентство

Ілюстрація з сайту all-free-download.com

Почну з констатації факту: в сучасній українській літературі тема вищої школи не належить до мегапопулярних, швидше за все, вона – екзотична. Цікаво було би з’ясувати причини цього явища, адже про освітні проблеми нині говорять усі: хоча б тому, що більшість українців має статус батьків (дідусів, бабусів, тітоньок, дядечків… ряд можна продовжити) чи то малого школярика, чи то випускника, чи то студента. І якщо про школу сучасні прозаїки пишуть у різних жанрових форматах та з урахуванням вікових особливостей (наприклад, «підліткова» серія видавництва «Академія» або ж романи Макса Кідрука «Не озирайся і мовчи», Анастасії Левкової «Старшокласниця. Першокурсниця»… ряд можна продовжити). Не можна не згадати, що в монографії Тетяни Качак «Тенденції розвитку української прози для дітей та юнацтва» (К., 2018) один із розділів присвячений аналізу шкільної прози, а саме шкільної повісті та шкільного роману.

В українській спільноті з високим відсотком дипломованих громадян обговорення чи згадки про навчання у виші, як правило, можуть відбуватися за двома сценаріями, які умовно можна назвати так: ностальгійний і критичний. Власне, не претендуючи на широкі соціологічні узагальнення, можу стверджувати, що старше покоління переважно із зачаруванням згадує про своє навчання в університеті чи інституті, а молодше поєднує обидва сценарії. Здається, книги, які перетнулися на моєму робочому столі, також засвідчують це.

Отож, предмет нашої розмови – повість Галини Бабич «Тюті» (2007), роман Дарини Березіної «Факультет» (2017), оповідання Олени Стяжкіної «П’ята частина», опубліковане в антології українських письменників Донбасу «Порода» (2017), та повість-сповідь Василя Бондаря «Старші курси» (2018). Що об’єднує ці твори? Принаймні кілька моментів: у життєвому досвіді авторок є викладання у виші, тобто вони пропонують погляд зсередини, зокрема на викладачів. Так само, як і В.Бондар, котрий згадує своє навчання в університеті.

Так, Галина Бабич (вона ж – Галина Михайлівна Гримич, викладачка Інституту журналістики Шевченкового університету і його ж випускниця) у рубриці «Про себе» (збірка «Тюті», до якої увійшла й однойменна повість) повідомляє, що тими берегами, які визначили її життєву «плавбу», стали рідне село й університет, у якому вона навчалася і довгий час працювала. На мій погляд, таке, здавалося б, просте і щире зізнання, але воно дуже важливе для розуміння повісті, хоча б тому, що про альма матер згадано із пошаною, із підтекстовим пієтетом (як тут не згадати пости сучасних спудеїв про «шеву» й навчання в ньому – що ж, покоління ХХІ століття!)

Можна здогадатися, що за художньою вигадкою в повісті Галина Бабич постають конкретні реалії студентського життя десь 60-х років минулого століття. Якщо любовний сюжет, його закінчення вибудовано за законами домислу, то імена викладачів, інформація про студентські будні – це спогади оповідачки, віддалені значною часової дистанцією, ностальгійні, світлі й добрі. Напевно, у цьому виявився і людський психотип оповідачки, яка знову ж таки у рубриці «Про себе» не приховує, що шаноблива до людей, які «пишаються своїми й чужими успіхами».

Драматичною є історія професора Минка, звільненого за сфабрикованими звинуваченнями в помилках, не сумісних зі статусом університетського викладача. Але оповідачка згадує про цього викладача як глибокого фахівця й добру людину. Ще більшим теплом зігрітий спогад про Андрія Олександровича Білецького й Тетяну Чернишову, «двох закоханих в античність і одне в одного», вона – з букетиком польових квітів, він – із томиком античної поезії. І це на полях Кіровоградщини, під час трудсеместру. Або про професора Іллю Кучеренка, який на сільгоспроботах пропонував студенткам змагання: хто з дівчат принесе з криниці два відра на коромислі, тому заохочувальний приз – пів додаткового бала на іспиті з української мови. За цими милими серцю деталями, вибірково збереженими в пам’яті, відчувається неповторний світ студентського життя, хоч і затьмарений інколи драматичними подіями, пов’язаними із радянським ідеологічним диктатом, проте світлий, сповнений надій і сподівань. Чи не тому рефреном звучать слова оповідачки: «Усе це давно минуло, але як добре, що воно було», «Усе таке дороге. Усе минуло. Але воно було». Тому й стіни університету дівчата «покидала з сумом і тугою, а також з великими надіями на майбутнє», вони не лише стали старшими, а й іншими. Тобто не тютями, як самі себе означили, рівняючись на ідеальну зусібіч їхню однокурсницю Аліну Колосовську («… якою ж була хода Колосовської, як вона ступала до Ленкімнати чи Підвалу? А так, як Майя Плісецька на сцену Великого театру. А ми вже дріботіли за нею, як курчата. У Підвалі всі розступалися, даючи їй пройти, стеля наче піднімалася, танці переставали бути човганням по підлозі під Ріо-Риту, а оберталися на щось, подібне до медитації тибетських святих. Партнерів Колосовська обирала сама, а нам уже залишалося те, що вибраковувала подруга. Спасибі, як то кажуть, і на тому.

Вдячні ми були Колосовській не тільки за комісованих нею партнерів по танцях. На ній тримався порядок і охайність у кімнаті… От і судіть: хто ми в порівнянні з Колосовською? Тюті та й годі!»

Повість В.Бондаря «Старші курси», якщо враховувати, що в часописі «Березіль» (числа 7-9), надрукована в розділі «Мемуаристика», позначена документальністю, опертям на реальні факти студентського життя журналістів уже 80-х років. Вона позначена таким собі «хлопчачим» сюжетом (наприклад, інцидент із ангольськими студентами, викрадення портфеля-дипломата, грубуваті жарти), окремими згадками-деталями про знакові, усім відомі маркери вишівського життя – 38-й автобус, гуртожитські реалії, популярні аудиторії жовтого корпусу. Проте загальне тло описуваних подій більш тривожне, напружене, бо йдеться про численні несправедливі відрахування з університету, з різних факультетів – і гуманітарних, і природничих – студентів через їхню національну позицію, через «неправильне» соціальне походження, про вимушену еміграцію, про безгрошів’я серед студентської молоді, про заохочування викладачами доносів на однокурсників. Викладацький склад під пером оповідача поляризований: більшість викладачів наділені негативними характеристиками, зокрема, визначеними апріорі змістом тих курсів, які вони читали в епоху ідеологічної заангажованості навчання («Скільки я їх уже наслухався, цих лекторів-професорів! …Про кожного можна етюд-образок склепать, дехто й на лірично-сатиричне оповідання потягнув би…»). Одні з них, виконуючи ідеологічне замовлення, несправедливо оцінюють непокірних студентів на іспитах, інші пропагують культ російської мови в стінах українського університету («Русский язык – чужой?! Будете мне еще не один раз сдавать…»), ще інші дозволяють сексуальні домагання до хлопців-студентів. І лише окремих згадано тепло. Як, наприклад, В.В.Яременка, бо цей викладач був справді небайдужим і до тих знань, які давав студентам, і до їхньої долі. Або М.У.Таранську, яка так філігранно-гумористично обіграла студентський напис із трьох букв на стіні.

Міркуючи про природу спогадів, оповідач зазначає: «П’ятикурсники ходять півнями і на всі нижчі курси дивляться з висоти досвіду, апломбу й недоторканості. Та вже починають потрохи згадувати: от колись було!.. І чомусь згадуються (не абсолютно, а переважно) не блискучий реферат чийсь на актуальну історичну чи літературну тему, не перемога курсової футбольної команди на першість факультету чи й вузу, а всяке дрібне, дурне і зачучверіле, що нерідко й слова не варте». Такий мікс спогадів і запропонував читачеві В.Бондар, у якому переплелися реалії доби 80-х і все-таки ностальгійний погляд на роки молодості.

Про роман нашої сучасниці Дарини Березіної «Факультет» ЛітАкцент уже писав. Тому побіжно зупинюся на кількох, на мій погляд, важливих моментах. Перший. В анотації до твору зазначено, що кафедральні персонажі «…знайомі вам з університетських років, і, можливо, ви так само намагалися їм протистояти. … Хіба ви не мріяли про велике (і дотепне!) викриття?». Отож в основі задуму – літературна вендета, адже сама авторка стверджує, що пропонує читачеві «погляд на українську освіту… зсередини». Другий. Роман має підзаголовок «Vivant professors», який зовсім не корелює із змістом мікроновел, а є тотально іронічним, ба, навіть, саркастичним. Третій. Авторка означила свій текст як соціально-психологічний роман. Насправді, психологія героїв лише пунктирно окреслена за однотонним принципом класицистів: завідувачка кафедри – цинічна, тупа, хитра; доцент Чорна – нуль в науці й запопадлива у ставленні до начальства; молода викладачка Аліса – розумна, освічена, справедлива дівчина з Країни Чудес, проте її оточують справжні педагоги-монстри, і, не як у казці, зло перемагає добро. Щодо соціальної проблематики, то вона, зрозуміло, окреслена стінами конкретної «держави» – провінційного вишу, і зображені у ній порядки змушують вигукнути: о часи! о звичаї! Авторка справедливо спостерегла, що ті негативні процеси, які відбуваються у вищій освіті, зумовлені загальним станом – економічним, морально-духовним – української спільноти. Проте, на мій погляд, Д.Березіна написала не соціально-психологічний, а сатиричний роман, порушивши актуальну сучасну проблематику через освітянський ракурс.

Зокрема, у цьому творі багато говориться про хабарництво в різних його проявах. Про це негідне явище пише й Олена Стяжкіна в оповіданні «Пятая часть», водночас проектуючи життя окремого вишу на абсурдний світ навколо нього. Головний герой (антигерой чи герой нашого часу) доцент Клочков – викладач етики(!), історії релігії, культурології й водночас відомий як хабарник і серед студентів, і серед колег. Він і не приховує цього, бо ділиться з усіма: деканатськими працівниками, прибиральницею-колишньою балериною, донькою. І лише після його смерті виявляється, що існує ще хтось, хто отримував п’яту частину його хабарів. О.Стяжкіна вибудовує сюжет нервово, напружено, гостро іронічно, звертаючи увагу не лише на центральну особу оповідання, а й на оточення доцента Клочкова, яке ним «брезговало, поджимало губы и густо презирало…», але жило за хабарі: розлучена методистка Таїсія Яківна відкладала на чорний день, дівчина з деканату Рита купувала новий одяг, а старий академік З. із Тартуського університету отримував стипендію (можна здогадатися, що він колись навчав доцента Клочкова). Іронія виявляється і в тому, що студенти рік згадують про покійного викладача. Значить, вони схвалюють хабарництво, адже деякі з них складали сесію без грошей? Чи запам’ятали викладача як хорошого лектора (вчився в одному з найкращих вишів – Тартуському).

Таким абсурдним постає університетський світ під пером Д.Березіної та О.Стяжкіної. То ж час ностальгійних спогадів про студентське життя минув? Якщо вірити Д.Березіній – так, бо вища школа – це світ, у якому «вже багато десятиліть нічого не змінюється».

Ніна Бернадська

Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, фахівець з теорії роману та української літератури ХХ століття