Дорослі – це ми

Оксана Щур. Фото Івана Любиш-Кірдея

Біда не в тім, що ми уже дорослі, а в тім, що дорослі – це ми. Цю фразу хтось сказав з нагоди формування чергового рейтингу «тих, ком за тридцять», чи то «тих, кому під тридцять» (зараз це модно: фотографувати все ще красивих, не надто виснажених, уже успішних). Чи усвідомлюємо ми такий новий статус? Як це впливає на творчість тих, хто в умовах, коли першу книжку стало досить легко видати, опублікував так автобіографічної прози: переважно про власні розбиті серця і пов’язані із цим страждання, але також і про страждання тілесні, включно з менструальними болями, сексуальними домаганнями і різними видами азартних і (не)добровільних любощів; хлопці ж зображали себе то донжуанами, то лузерами. Історія і травми національного масштабу тоді нас цікавили мало. Ну так, траплялися ще травелоги й виробничі романи – у кого на що вистачало досвіду.

Чи можна зараз говорити про подолану «хворобу росту»? Лячно перехвалити, однак після втраченого покоління підлітків ранніх дев’яностих і студентів та гопників ранніх двотисячних на сцені нарешті з’являються ті, хто в ті самі ранні дев’яності пішов до школи. Ну тобто це ми. Ми тепер справді дорослі, і це зобов’язує вивертати душу масштабніше, з відчуттям перспективи.

Катерина Бабкіна. Мій дід танцював краще за всіх

Катерина Бабкіна. Мій дід танцював краще за всіх. – К.: Комора, 2019

Цей роман у новелах підтверджує реноме Катерини Бабкіної як однієї з кращих авторок короткої прози в сучасній українській літературі. Герої – однокласники, які колись разом потрапили в нову українську школу на зорі незалежності. У кожного з них є родина, а в родині є скелети у шафі, ба навіть у кожного з персонажів є такий скелет, який сюрпризом випадає в незручний усім момент. Власне, уся книжка про те, що переплетення давноминулих людських доль – а тут охоплено майже столітній період української історії – незбагненне і може ніколи не розкритися учасникам подій; лише читач по цей бік бачить, що діди, тітки, кохані героїв перетиналися значно більше, ні ті могли собі уявити, а люди, котрі вважали одне одного навіки загубленими, жили на сусідніх вулицях і цілком могли знайтися, наприклад, на новорічному ранку в школі власних онуків. Ким стала Ляля, яка на першій сторінці пішла перший раз у перший клас? Хто такий Боря, який вижив у Другій світовій? Чи емігрує в Ізраїль кучерявий Міша? Щось із цього ми дізнаємося, дочитавши книжку. Додумати решту насправді легко: бо ця книжка про нас самих. Дімка, виявляється, стане старшим сержантом і вже знатиме, що робити, аби його мама не перетворила квартиру на меморіальний музей його імені – так, як це зробила його бабуся, що втратила одного з синів у 1940-ві роки, через тодішню війну.

Ще ця щемлива книжка – про речі, які зараз нарешті почали називати штучними. Вона дає голос нащадкам радянських військових, мігрантам, батьки яких переїхали зі сходу та центру країни на захід, тут є євреї і жарти про євреїв, але немає антисемітизму; з геями те ж саме, до слова. Досі часто траплялося так, що всіх цих людей забували згадати: письменники, критики, публічні інтелектуали навіть не означували їх як меншість. А тепер вони поволі отримують голос. Це дуже важливо для гідності – коли тебе називають на ім’я.

Павло Коробчук. Ключові клапани

Павло Коробчук. Ключові клапани. – Л.: ВСЛ, 2019

Новий роман Павла Коробчука – про те саме. Тільки тут голос отримує не певний прошарок населення міста Івано-Франківськ, а Волинь. Заняття в музичній школі, перше тьохкання серця та перші поцілунки переплітаються із ранніми спогадами про мітинги, новорічне привітання Кучми з собакою. Коли віяльні відключення світла, повсюдна бідність і заробітчанство стають деталями, які не повторяться так само, як зникнуть із життя ігрові приставки з картриджами. А перший секс не означає розбитого серця і збезчещення, а дає лише легкість і ні до чого не зобов’язує (презервативи тоді лише входили в моду, зазначає автор про ще одну ретро-деталь у іншому епізоді роману). Поет Павло Коробчук з властивою йому щирістю дає своєму поколінню шанс не страждати. Це не втрачене покоління, не загублене і не зламане. Це, можливо, перше покоління щасливих людей. Ну, наскільки щасливими можуть бути недавні підлітки.

Герої цієї книжки розмовляють шаблонно, трохи патетично, не так, як сучасні чи тогочасні діти й підлітки. Чи можемо виправдати письменника з редактором і обґрунтувати це як художній прийом? Чому б і ні, якщо погодимося, що намагання переписати двадцять років найновішої української історії є настільки сильним, що автор говорить замість усіх своїх персонажів, вламується в їхню свідомість, виділяє курсивом ліричні відступи і хай там що прагне висловитися про державність, незалежність і майбутнє країни так, щоб його правильно зрозуміли. Досвідчений митець, він точно знає, що саме з літератури більшість робитиме висновки про минуле; і що його роман – один з тих, що фіксує больові точки суспільства так само влучно, як і побутові деталі недавнього повсякденного життя).

Валерій Пузік. Моноліт

Валерій Пузік. Моноліт. – К.: ДІПА, 2018

Більшість оповідань у цій збірці – про сучасну нам українсько-російську війну. Бої, розмови, роздуми відбуваються у реальному часі, оповідь насичена візуальними образами. Як часто буває, художник та режисер розгортає сюжет наче сценарій: читач одразу бачить, як рухаються, говорять, мовчать персонажі. Тексти, зібрані під обкладинкою, подібні до збірки короткометражок.

Утім, автор не обмежується спектром тем, притаманних ветеранській прозі. Тут є ретроспективні епізоди про мирний світ: про дитинство, коли ми їздили в село до баби з дідом, курили крадені цигарки на сіннику і потайки куштували щойно виготовлений домашній самогон, страхалися відьом і гасали з дерев’яними автоматами. Це відбувалося в часи, коли всі були мільйонерами. А потім ті, хто дожив, стали дорослими. А далі дехто пішов на війну. От ми гралися у війну – а потім стали поколінням зі своїми ветеранами. І як склеїти «до» і «після»?