Антропотопос «покоління»: метаморфози резонансних інтенцій (зауваги, що виходять поза межі академічних)

 

Ілюстрація Галини Бойко

Цікавість до проблеми зміни поколінь має хвилеподібний характер: вона то зникає, то різко підвищується – і остання дискусія виникла, як на мене, не в останню чергу з огляду на зміну політичних еліт і нових викликів часу. Саме тому, думається, варто розглянути не просто літературознавчий, а й антропологічний, соціокультурний, естетичний зріз цього феномену.

Проблему зміни поколінь вияскравив і загострив кінець минулого століття, хоча саме це поняття особливо закріпилося у соціокультурній свідомості української літературної спільноти на початку 1960-х рр. із приходом покоління українських шістдесятників. Воно й реактуалізувало проблему літературних генерацій/поколінь, заявлену на початку ХХ ст. Миколою Євшаном. Це природній антропологічний процес, оскільки, за І. Дзюбою, „старше покоління, без постійного допливу нових сил, не може забезпечити повноти літературного життя, нове слово повинні сказати нові люди…” (Дзюба І. «З криниці літ»: у 3-х т. Т. 3. – Київ, 2007, с. 592). Кажучи академічно, покоління як „актуал-генетичні явища” (М. Мамардашвілі) структурують суспільство, впорядковуючи життєві цикли. Те покоління, яке є носієм впливу, відповідно займає домінуючі позиції в соціокультурному структуруванні суспільства і набуває здатності генерувати креативні цінності. Зміна кожного історико-культурного покоління викликає складні трансформаційно-ієрархічні процеси й конфліктні колізії. Через їх найвиразніших репрезентантів й актуалізуються цінності, що формують поколіннєву етику, яка захоплює у свій ареал цінності щонайменше трьох поколінь – власного, попереднього і майбутнього. Адже покоління – не тільки розрив, а й стик, дифузія, трансформація, успадкування й засвоєння. При цьому межі поколінь нечіткі і можуть бути встановлені тільки через одночасне, неформалізоване застосування двох однак: темпоральної і семантичної, а тому в сучасній культурі це поняття часто прив’язане не до абсолютної, а до відносної хронології, тобто епохальних історичних подій, які це покоління зустріло в розквіті зрілості (Див.: Зенкин С. «Поколение в социокультурном контексте ХХ века», М., 2005, с. 130-136). Як класичний приклад, часто відтворюється фраза: „Ось що значить філософія покоління 1789 року!” («Щоденник Гонкурів», 1865) або т. зв. „покоління 1898 р.” в іспанській національній історії й культурі („покоління катастрофи”). В соціокультурному дискурсі функціонують різні аксіологічно-метафоричні визначення, які ілюструють антрополого-поколіннєвий поділ, що відбувся завдяки другій світовій війні, як-то „розбите покоління” (рух бітників у США і Великобританії після другої світової війни), „втрачене покоління” (навіяне романом Еріха Марії Ремарка «На західному фронті без перемін» і романом Мартіна Андерсена Ненсе «Втрачене покоління», 1948), покоління тих, що „повернулися”: про тих, котрі по закінченні війни усвідомили її злочинність). Нинішнє ж покоління Оксана Забужко небезпідставно назвала поколінням відкладеної війни.

Загалом до дослідження проблеми поколінь можна підходити з погляду загальноісторичної періодизації (Хосе Ортега-і-Гассет, Хуліан Маріас і ін.), розглядати їх як універсальну рушійну силу історії, що зводиться до тези „конфлікту поколінь” (Льюіс Фойєр). Марксистська соціологія пов’язувала покоління з соціально-економічною і класовою структурою суспільства. У демографії покоління включено до вікової структури суспільства, яка визначається біологічною (зміною поколінь відповідно до природних циклів); соціальною (розподіл соціально-економічних функцій між віковими групами); історичною (починаючи жити в певний момент часу, кожне покоління пов’язане спільністю життєвих переживань, тому є унікальним) природою цього явища (Див.: Кон И. «Поколение (в демографии)//Большая советская энциклопедия: в 30 т., М., 1969-1978).

Антропотопос покоління, маючи насамперед темпоральну й семантичну ознаки, розглядається також у розрізі історико-культурному і загальномовному з перспективи 2-х аспектів: формально-хронологічного і змістово-номенклатурного. Якщо перший, за тезою С. Зенкіна, – це одиниця часової періодизації життя суспільства/культури і в мистецькому житті постає проміжною між „століттям”/„сезоном”, то другий – темпоральна категорія, втілена у людях, долях, плодах діяльності.

Це поняття виражає „ідею філіації” і залишається досить суперечливим, особливо при розгляді культурних (літературних) поколінь, які характеризуються не філіацією й спадковістю, а насамперед духовною спільністю. „Кожне з таких поколінь являє собою невизначену множинність, нежорсткий десигнатор, що визначає осіб, чия спільність не піддається однозначному есенціальному описові (курсив мій – Л.Т.) (С. Зенкин, с. 132), що бачимо, зокрема, на прикладі покоління українських шістдесятників. Перший, формально-хронологічний підхід усталив в українському літературознавстві на початку 1960-х рр. Іван Кошелівець, запропонувавши власний ієрархічний погляд. Даючи аналітичний огляд української літератури від 1918 р. до початку 1960-х рр., він відкинув традиційну радянську періодизацію літературного процесу, в основі якої лежали етапи „побудови соціалізму”, й узяв за відправну точку прихід у літературу чотирьох поколінь письменників. У його моделі періодизації четвертим поколінням стали народжені в 1930-х рр., тобто шістдесятники (Див.: Кошелівець І. «Сучасна література в УРСР», Мюнхен, 1964). Подібного жорстко хронологічного принципу дотримується й Володимир Даниленко на сторінках книжки «Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес» (К., 2008). Генераційний принцип, проте з перевисанням до другого, змістово-номенклатурного принципу, сповідує Микола Ільницький, котрий ще в 1980-х рр. виніс його у назву російськомовної книжки «От поколения к поколению: очерки и портреты» (М., 1984). За основу він узяв ідею безперервності літературного розвитку: „…від дерева життя йде і «древо пізнання», насамперед усвідомлення великого закону зміни поколінь, духовної спадкоємності” (С. 3). Звертаючи увагу на те, що поезія в безупинному русі спирається і на досвід попередників, і на художнє новаторство, автор усе ж застерігав: „… неможливо визначати етапи розвитку за поколінням художників слова, оскільки представники різних поколінь творять разом і лінії розвитку поетів перехрещуються” (С. 271).

У рамках історико-культурних досліджень це синхронізується з трактуванням поняття покоління І. Коном, котрий вирізняє його символічний смисл і асоціює не так із одночасністю народження, як зі спільністю переживань учасників/сучасників важливих історичних подій, або із спільністю інтелектуальних орієнтирів/настроїв. Про це дуже вдало сказала свого часу в інтерв’ю авторці цих рядків Соломія Павличко: «Я почуваю свою приналежність до певного покоління, але покоління – це річ дуже умовна, тому що в кожному поколінні відтворюються проблеми попередніх поколінь [… ]. Я можу назвати людей, з якими асоціюю своє покоління і які дають мені комфортне відчуття. Це такі мої сучасники, як Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук. Є трішечки старші люди, як скажімо, Богдан Жолдак, — він майже на десять років старший. Так само Володимир Діброва, львів’янин Юрій Винничук …» (Тарнашинська Л. Закон піраміди: діалоги про літературу і соціокультурний клімат довкола неї. – К.: Пульсари, 2001. – с. 98).

Тривалість умовних поколінь теж є умовною, а їх характеристики – описовими. Це переконання суголосне тезі Шарля-Огюста Сент-Бьова, котрий надає літературному поколінню історико-культурного значення й розглядає його зародження у парадигмі романтичної традиції.

Якщо звернутися до ближчої мені теми – шістдесятництва, не можна не зазначити, що українське літературознавство послуговується різними соціоантропологічними поняттями поколіннєвої спільноти шістдесятників: покоління (літературне покоління), генерація, когорта, фаланга, плеяда, сузір’я й ін., які належать до термінологічного поля культурно-історичної ідентичності. Зазвичай їх необґрунтовано ототожнюють, що свідчить про відсутність чітких методологічних засад і вносить неясність в інтерпретацію. Найчастіше вживається поняття покоління, іноді з уточненням літературне. Так, В. Нарівська вибудовує звичний синонімічний ряд: „В межах таких об’єднань і формувалось уявлення про шістдесятництво як покоління у філософських його значеннях, тобто як когорти, генерації, гіпотетичного покоління (курсив мій – Л.Т.), чиє життя пов’язане з важливими історичними подіями…” («Шістдесятництво як літературне явище»: матеріали Всеукраїнської наукової конференції, Дн-вськ, 2000, с. 13.), де апеляція до гіпотетичного покоління застерігає щодо нормативності вживання цього поняття. Простежуючи ґенезу диференціації соціоантропологічних понять, які визначають соціокультурну ідентифікацію, мусимо визнати, що неясність у їх вживання вніс уже М. Євшан у статті «Боротьба генерацій і українська література» (1911). Витлумачуючи природну закономірність боротьби, він маніфестує право на неї: «Коли з того становища підійдемо і поглянемо на боротьбу поколінь, то тим самим вияснюються нам і способи та ідейна основа такої боротьби. І тоді одвертість та чесність мусимо признать за одинокі гідні її форми […]. Признаючи конечність такої ідеологічної боротьби, яка все наново починається з каждоразовим виступленням нової ґенерації, ми мусимо признати в ній і конечність одвертости та щирої чесности з боку борців (курсив мій – Л.Т.)» (Цит. за: Євшан М. «Боротьба генерацій і українська література//Критика. Літературознавство. Естетика, упор. Н. Шумило, Київ, 1998, c. 46).

Кожне покоління, за М. Євшаном, це новий, зовсім інший світ, від його „виступлення” починається „нове життя”, яке нехтує досвідом попередників, не визнає „менторства історії», оскільки «воно само, від самого початку, хоче все пережити. Дозволю собі ще одну цитату, яка потверджує нерозрізненість цих понять: «Нічого подібного не було досі у нас. Боротьби генерацій, того дужого, стихійного руху, який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було. Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили, – так що навіть про зміну поколінь в повнім того слова значінні не можна говорити (курсив мій – Л.Т.)» (С. 47).

Тож дослідник ототожнює ці соціоантропологічні терміни, фактично ставлячи між ними знак рівності (хоча в назві книжки «Боротьба генерацій і українська література» все ж заманіфестовано тільки одне з них), що викликає слушні запитання й потребує уточнення. Отже, з’ясування ґенези й доцільності вживання цих понять у кожному окремому випадку потрібне, аби знайти найвичерпніший відповідник стосовно кожного ситуативного контексту і функціональної стратегії Адже, за Г.-Ґ. Ґадамером, кожне висловлювання (а тим більше, додамо, поняття) має свій обрій смислу в тому, що воно походить від запитальної ситуації. Ретроспектива дозволяє побачити різні аспекти інтерпретації цієї проблеми. Оскільки наші попередники поняттям покоління періодизували історію людського розвитку, а кожне з них відповідало археологічній епосі, до цієї студії воно має лише ретроспективний контекстуальний стосунок. Так, ще Геродот у своїх «Трудах і днях» запропонував періодизацію давнини у вигляді п’яти поколінь, називаючи початком людства „золоте” покоління „золотого” віку.

У цьому контексті за висхідну доцільно взяти тезу, згідно з якою генерація – гурт, група людей, переважно статутна, яка прагне й здатна генерувати ідеї, проводити генеральну лінію (принагідно: в англійській мові поколінню відповідає термін – generation, в німецькій – Generation, в французькій – generation, в італійській – generazione, іспанській – generacion; отже, воно акумулює сенс того, що генерує). Кожна людська генерація – і в цьому можна не сумніватися – вірить, що саме вона покликана змінити світ, небезпідставно зазначав Альбер Камю. Означені соціоантропологічні терміни похідні від лат. ratio – впровадження будь-чого доцільнішими способами, вдосконалення, генерування, концентрація енергії, вихлюп її через особистості, об’єднані спільними ідеями. Це потверджується спостереженням, згідно з яким генерації заявляють про себе пасіонарно, вибухово й короткочасно (як-от „Українська хата”), тоді як творчість літературного покоління простежуємо протягом усього життя його репрезентантів. Натомість семантика слова покоління дещо інша – воно умовніше, розмитіше, має більше ознак не угруповання, а духовної приналежності, розтягнутості в часі. Може включати не одну генерацію, а теоретично декілька – навіть протилежних за ідейно-естетичною спрямованістю (хоча зазвичай ми називаємо генерацією лише те угруповання, яке несе нове, позитивне), і на певному етапі маніфестації намірів виступає як генерація (напр., 1960-ті рр.), має ширший овид/окіл (покоління). За В. Далем, „поколънье – ср. родъ, племя, колъно; однокровные в восходящем и нисходящем порядке, с праотцами и потомками; Одно колъно, наличные люди или животные в данный срок; на сто лет счинают три людские поколения” (Толковый словарь живаго великорусскаго языка Владиміра Даля, 2-е изд., Т. 3, СПб.–М,, 1882, с. 123.). Когорта – cohortis – десята частина римського легіону; в демографії – сукупність людей, об’єднаних спільністю демографічної події в конкретний період часу. Фаланга (грецьк.) – ряд, стрій, за В. Далем, символом чого є лунниця (прикраса-оберіг у формі півмісяця). До покоління належать ті, хто на момент свого народження, образно кажучи, доріс „до колін” попереднього покоління, тобто випереджає його завдяки природній еволюції на певну градаційну величину (за канонами Біблії, проміжок між поколіннями становить 33 роки). „Кожне покоління займає тридцять три роки – час життя Христа”, – зафіксував у «Замогильних записках» (1848 р.) Франсуа Рене де Шатобріан, наповнюючи це поняття драматично-християнським змістом. Тобто насправді йдеться про зміну генеалогічних поколінь – як групу людей, „родоводів в’язь” (Василь Симоненко), що мають однакову міру походження від загального предка (лінія: батьки, сини, онуки). Століття (лат. – вік людини) – поняття, що «вміщає» три покоління й бере початок від уявлення про „людський посів”, який, за законами природи, засихає найпізніше через сто років (особливо часто вживає слово «покоління» В. Стус, чим не тільки сугестує емоційні інтенції, а й таким опосередкованим чином апелюючи й до теми поколінь). Подібні зміни й переломи приблизно раз у тридцять років передбачає „перспективізм” Х. Ортеги-і-Гассета: це термін активного життя кожного покоління, що має власну „перспективу” світосприйняття, від якої ніхто не може бути цілком незалежним, бо вона створена певним історичним ґрунтом і стадією розвитку культури.

Теорія поколінь, інтерпретуючи суспільний розвиток на основі виявлення між ними відмінностей/протиріч, вирізняє також поняття хронологічне покоління – chronological generation – покоління людей, що живуть або активно діють у конкретний час; умовне покоління – relative generation – як сукупність ровесників, чиє життя нерозривно пов’язане з певними історичними подіями. Польські дослідники, спираючись на розробки світової соціології і власну традицію, зокрема праці першої половини ХХ ст. Казімежа Вики (Wyka K. Pokolenia literackie. Pisma, red. Henryk Markiewicz, Marta Wyka, Krakòw, 1989; Wyka K. Rozwòj problemu pokolenia // Modernizm polski / Kazimierz Wykа. – Wyd. 2, zmien. – Kraków, 1939; Jarosiński Z. Pokolenia literackie [в:] Slownik literatury polskiej ХХ wieku, 1993, s. 825–833; Wallis M. Koncepcje biologiczne w humanistyce [в:] Fragmenty filozoficzne, Seria ІІ, Warszawa, 1959, s. 307–330) вирізняють, за класифікацією Мечислава Валіса, генеалогічні покоління (відображають тяглість, сягають корінням у текст Біблії) (Wallis M. Koncepcje biologiczne w humanistyce [в:] Fragmenty filozoficzne., Seria ІІ, Warszawa, 1959, s. 307–330); парагенеалогічні (класифіковані Геродотом: кожне століття розбивається на три покоління); метрикальні (фіксують статичну групу однолітків); культурні (Maciejewski J. Kategoria pokolenia w badaniach literackich [в:] Przedburzowcy. Z problematyki przełomu między romantyzmem a pozytywizmem? Kraków, 1971, s. 418. ). Згідно з тезою Марії Оссовської, перше поділяється на дві групи: родово-генеалогічне і культурно-генеалогічне (Ossowska M. Koncepcje pokolenia [в:] „Studia Socjologiczne”, 1963, № 2, s. 500–503).

Функціонує також термін реальне покоління – actual generation – сукупність ровесників, що утворюють віковий прошарок населення, яке з огляду його місця в соціокультурному просторі дає чіткіші орієнтації.

Однак можна обґрунтувати вживання цього терміну темпорально: як самореалізація покоління у час його найактивнішого самооприявнення (як-от репрезентація шістдесятників в 1960-1963 рр.). Тож на моє переконання реальне покоління/actual generation, яке захоплює в свою орбіту період найяскравішого творчого вияву неофітів, можна класифікувати як репрезентативне покоління (літературне), тоді як загальне поняття літературне покоління постає реальністю, розтягнутою в часі, й визначає присутність у літературному процесі його репрезентантів одночасно з представниками інших літературних поколінь, що розширює простір співможливостей у царині художньої творчості.

Водночас, вважаю, що реальне/репрезентативне покоління (напр., шістдесятники) можна маркувати також резонансним поколінням, що об’єктивно відображає його роль у суспільстві і служить певним кліше для протиставлення поколінням арезонансним. Тут напрошується ще одна власна теза: реальне покоління можна ієрархізувати з погляду його суспільної значимості (коефіцієнту творчої віддачі) як продуцентне і рецесивне літературно-мистецьке покоління, де перше передбачає високу ефективність і, відповідно, резонансність (напр., покоління 1930-х, 1960-х, 1980-х), а друге (від лат. відступ, прихований) – яке не продукує резонансних ідей. До останніх можна віднести латентні покоління 1940-х, 1950-х рр., трагічність яких обумовлена історично. Натомість особливо драматично сприймає себе покоління рецесивно-фрустраційне, коли спадкові ознаки не виявляються максимально продуктивно, надто на тлі попереднього успішного/резонансного покоління, що призводить до розчарувань, відчуття незреалізованості, зчаста викликаних ситуаціями перешкоджання активній діяльності. Йдеться, зокрема, про покоління 1970-х рр., яке виживало в умовах репресій тоталітарного режиму – звідси самомаркування: покоління, яке не відбулося.

А зараз один відступ, який лежить у площині, даруйте за неакадемічний вираз, вивчення «матчастини». У цьому контексті взаємних поколіннєвих поборювань, претензій і непрощених образ (а «поколінням», як і людям, ніщо не є чужим!) дуже раджу молодим знайти і прочитати матеріали полеміки 2002 р. між шістдесятниками/семидесятниками, початок якій поклала стаття (названа авторкою рефлексією) Галини Паламарчук «Воно витає у повітрі» («Літ. Укр.», 22 серп. 2002) з пронизливим авторським голосом від імені покоління, яке «розвіяли з вітром, налякали, споїли, скурвили» (цитата). Але прочитати неодмінно (!!!) разом із двома знаковими відгуками на неї, що належать перу Михайлини Коцюбинської «Рефлексії з приводу рефлексій Галини Паламарчук» («Літ. Укр.», 5 вер., 2002) та Євгена Сверстюка « «Скурвитись» — дієслово неперехідне» («Літ. Укр.», 22 серп. 2002). Завершив цю давню, але показову полеміку відкритий лист Г. Паламарчук М. Коцюбинській «Від імені «покоління, яке не відбулося»» Це – про відповідальність: і власну, і поколіннєву. В умовах екзистенційного вибору… Насамперед про відповідальність, а вже потім про умови. В іншому разі (якщо проігнорувати цей емоційний посил претензій до «попередників») згодом важко буде збагнути ті суперечності, які, можливо (за законом резонансу чи маятника), ймовірні і в середовищі поколінь, які нині йдуть по життю майже «нога в ногу», «на стикові», й самостверджуються на запереченні інших.

Зміна поколінь, безперечно, підпорядкована об’єктивним природним законам розвитку, еволюційності, в поняття якої входять стрибки, вибухи, прориви у цивілізаційній ланці буття, а отже, її доцільно розглядати в площині теорії пасіонарності Л. Ґумильова. Саме пасіонарність як біологічна ознака є, на його переконання, пусковим моментом етногенезу, а першопочатковий поштовх, що порушує інерцію спокою, – це поява покоління, яке включає деяку кількість пасіонарних індивідуальностей (Див.: «Этногенез и биосфера земли», М., 2002), настільки перейнятих метою, що імпульс активності перевищує інстинкт самозбереження. Пасіонарність передається від індивідуума методом резонансу. Досить одного-двох-трьох, хто генерує й розсіює пасіонарність, щоб це вузьке коло розширилося й приналежні до його орбіти індивідууми почали поводитися як пасіонарії: саме це ілюструє явище шістдесятництва. З сукупності таких індивідуальностей і твориться генерація, потверджуючи ґумильовську гіпотезу своєрідного пасіонарного поля (на зразок електромагнітного), яке через ефект індукції набуває зовсім інших властивостей впливу на психологію популяцій порівняно з індивідуальними психологіями тих самих людей, узятих окремо. Дивовижний „генетичний вибух” шістдесятництва (І. Дзюба) в контексті соціокультурної ситуації ідентифікується як пасіонарна соціокультурна група, творче ядро соціуму. Сума сил різнонаправлених домінант, породжених пасіонарністю етносу, зазвичай буває, за Л. Гумильовим, векторною, а не арифметичною, що й засвідчує концентрація на початку 1960-х рр. у Києві певної кількості неофітів, котрі витворили досить потужне пасіонарне поле, що захопило у свій окіл не тільки ровесників реального покоління. Відбувся віковий зсув поколіннєвої рамки, створивши вікові вставки: спостерігаємо розбіжності в часі народження, однак повне співпадіння за основними характеристиками. Цю власну тезу можна конкретизувати поняттям аплікативний сегмент (від аплікація) або ж поколіннєвий аплікатив (зокрема, на прикладі покоління шістдесятництва). Потужна пасіонарність індукувала ту енергію творення, яка надихала спраглих до змін. Втягнуті у спільне поле пасіонарного шістдесятництва, вони відчували спільну перспективу світобачення, однак були інтегровані в це різною мірою – залежно від різного наближення до пасіонарного київського ядра. (Тих, кого зацікавила ця тема, відсилаю, зокрема, до підрозділів своєї монографії «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття» (К.: Академперіодика, 2013), а саме: «Українське шістдесятництво як літературне покоління» та «Покоління/генерація/когорта: проблема диференціації понять»). Зрозуміло, що за добрих умов активність пасіонаріїв сприяє їм, натомість за суспільної непогоди за всієї мужності „вертикального прямостояння” їх переслідують і винищують, адже сприймають відповідно до формулювання „не як Я” або – Інший (опозиційний, ворожий).

Є підстави зафіксувати ще кілька власних авторських тез, зокрема про своєрідну поколіннєву інверсію (від лат. inversio – перегортання, перестановка), коли окремі постаті являли собою інверсійні вкраплення (вікові винятки), на що вказують прізвища Василя Стуса, Ігоря Калинця, репрезентантів Київської школи поетів, що засвідчує поступовість передавання наскрізного поколіннєвого коду; а також про генетичну поколіннєву дуплікацію – коли природа наче перестраховується, щоб закріпити певні якісні характеристики (школи, групи тощо).

Звісно, покоління лише тоді залишається поколінням в історико-культурному контексті, коли воно само усвідомлює себе таким. Звідси – періодичні спроби «ревізії» попередніх поколінь й спроби зафіксувати в історії своє покоління, що, цілком природно, з новою силою проявилося на переломі тисячоліть (див., напр., публікації: Л. Демська-Будзуляк. «Зміна поколінь – реальність проблеми», «Слово і Час», 2001, №1, С.28-31) чи А. Дністровий. ««Шістдесятники» – «девят”десятники»: тяглість, розриви, конфронтація», «Критика», 2001, ч. 10, С. 18-20). У цьому полягає одна з причин, чому наступні після репрезентативних шістдесятників покоління не зафіксовані з такою переконливістю: вони не заманіфестували солідаризованого поколіннєвого самоусвідомлення.

Натомість реконструкція ситуації 1960-х рр. дає уявлення про різновекторність розуміння поняття літературне покоління/генерація сучасниками. Тогочасне літературне середовище, даючи перші, найсвіжіші характеристики новому поповненню, вдавалося до різних розмитих означень (неофіти, новобранці поезії, молода зміна, діти війни, батьки і діти і т. д.), хоча майже відразу закріпилася назва шістдесятники (шестидесятники), поштовх якій дала стаття Станіслава Рассадіна в російському часописі й подальше акцентоване її вживання І. Кошелівцем та іншими українськими критиками. Вітаючи молоде поповнення 1960-х рр., Максим Рильський також вдався до спроб дати цьому явищу генераційне означення: «…Це таки молода генерація. Маємо таку й ми, і до неї не дуже вдало приліплено назву «шестидесятники» – назву, що викликає, принаймні у людей мого віку, зовсім інші асоціації. З’явилася фаланга молодих здібних людей, це очевидний факт, якому треба радіти» (Див.: Рильський М. «Батьки і діти»// Зібрання творів: у 20-и т., Т. 18, Київ, 1988, с. 556).

Вживаючи також означення фаланга, письменник, очевидно, наслідував Сергія Єфремова, котрий свого часу писав: „В последнее десятилетие, вернее даже – последние годы, на литературном поприще в Галичине выступила фаланга писателей, открыто примкнувших к символизму…” (Єфремов С. «В поисках новой красоты: (Заметки читателя) //Літературно-критичні статті, упор. Е. Соловей, Київ, 1993, с 55.). Асоціації ж тут, очевидно, пов’язані і з поколінням 60-х рр. ХІХ ст., яке характеризував, зокрема, Іван Франко. Зараховуючи себе до покоління 1870-х рр., у листі до Елізи Ожешко від 13 квітня 1886 р. письменник дає вичерпну характеристику своїм попередникам: «…Якийсь час здавалося, що світська інтелігенція, особливо «молоде» покоління 60-х років, перейняте українофільськими ідеями, візьме верх. Але українофільство 60-х років у нас було романтичне, поза теоретичну оборону самостійності малоруської народності не вийшло, західноєвропейських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля піднялась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року одверто стало під її хоругв» (Франко І. «Листи до Елізи Ожешко»// Іван Франко. Зібрання творів: у 50-ти т., Т. 49, Київ, 1986, с. 56–57).

У цьому контексті виникає не з’ясована досі проблема певної хронологічно-історичної синхронізації поколінь у вимірах різних століть. Адже існують не тільки синхронно-хронологічні маркери різних історико-тематичних літературних „епох”, а й глибші точки дотику, акцентовані в подібних світоглядних й аксіологічних горизонтах пошуку. Звісно, порівнювати/протиставляти дві шістдесятницькі поколіннєві моделі без глибокого аналізу суспільно-політичних, соціокультурних обставин некоректно, однак навіть з побіжного погляду видно таку спільну рису, як романтизм, властивий обом синхронним поколінням, що, попри потяг до новизни, диктував відсутність прагматизму у „поступових ідеях” і діяннях, які І. Франко співвідносить із питаннями традиції, канонів, критеріїв – з одного боку, й новацій, боротьби тенденцій – з другого.

Отже, маємо розуміти, що диференціація понять покоління і генерація відбувається на рівні ритмів епохи, енергетичної пульсації, оскільки генерація заявляє про себе пасіонарним вибухом, де пасіонарність, за Л. Ґумильовим, є здатністю до цілеспрямованої наднапруги, різкою, навіть катастрофічною для окілля зміною ритму, динамічним імпульсом, тоді як покоління має більш плавний, заданий хвилевий ритм зі стрибкоподібною кривою або припливами/відпливами. За Х. Ортегою-і-Гассетом генерацію можна означити „одним незмінним ударом пульсу”. Тож генерації виконують роль штовхаючих пасіонарних систем на порядок вищих систем – поколінь, які допомагають руйнувати інерцію мас, задавнені традиції, вносячи імпульсні дисонанси у хвилевість поколінь, а відтак і те нове, що входить у свідомість субпасіонаріїв. При цьому саму генерацію, враховуючи антропологічний акцент Х. Ортеги-і-Гасcета, можна означити як таку, яка «…не є жменькою вищих особистостей, ані просто масою. Це немов нове, цілісне соціальне тіло, зі своєю добірною меншиною і своєю юрбою, закинуте в світ певною життьовою траєкторією. Генерація, динамічний компроміс між масою та індивідом, є найважливішою концепцією історії і, так би мовити, тим шарніром, на якому остання рухається (курсив мій – Л.Т.)» (Ортега-и-Гассет Х. «Что такое философия?», М., 1991, с. 317).

Водночас, не треба забувати, що й «соціальне тіло» генерації/покоління, яке прийшло на хвилі змін й зуміло проявити (більшою чи меншою мірою) свою солідаризованість, згодом зазнає всередині себе певних руйнівних процесів, адже тут великою мірою спрацьовують різні (часто – епатажні) моделі самоутвердження й саморепрезентації, непомірні амбіції, розбіжності в різних ідеологічних, естетичних та ін. поглядах. Це також слушно помітила Соломія Павличко: «Як правило, покоління «починається» більш-менш гармонійно, а потім всередині нього виникають дуже серйозні поділи і проблеми. Так було завжди, і в цьому поколінні, яке я вважаю більш-менш своїм, вони так само є» (С. 98).

Насамкінець іще трохи академізму. Поняття покоління, наділене історичною пам’яттю, виконує темпоральну функцію структуротворення, важливу для самоусвідомлення людства: воно виступає тяглістю, часовим інтервалом, своєрідною пунктуацією досвіду в історичному поступі. У парадигмі тріади істина – традиція – мораль реалізуються різні ціннісні стратегії, залежні від викликів часу. Тому покоління можна розглядати як відкриту систему в ієрархічній структурі суспільного організму, яка еволюціонує за усіма законами самоорганізації. Поліритмічність соціального часу визначає як поколіннєвий ритм, так і ритм окремих генерацій у структурному полі і дискурсі цілого покоління, які в силу актуалізації в суспільстві й реалізації цілком конкретних зусиль суттєво відрізняються інноваційною інтенсивністю (швидкістю). Тож кожне покоління має своєрідні ритм, пульсацію, модуляцію голосу „спільного призначення”, свою „естетичну чутливість”, співзвучні ритмам епохи: «…кожна генерація являє собою певну життьову висоту, з якої і сприймає існування на свій кшталт. Якщо візьмемо еволюцію одного народу в цілому, то кожна з його генерацій (чи не ототожнює тут учений обидва поняття: генерація та покоління? – Л. Т.) постане перед нами як одна мить її життьовості, як пульсація її органічної потуги. Кожна пульсація має свою особливість: це один незмінний удар пульсу, немов окрема нота в розвитку мелодії. Кожну генерацію можна уявити також у вигляді біологічного набою, пущеного певної миті (додамо – строго визначеної викликами часу й вищою потребою – Л.Т.) в простір з наперед визначеною силою і у відповідному напрямку» (Ортега-і-Гасет Х. «Вибрані твори», К., 1994, с. 318). Як «вистрелять» ці «біологічні набої», як ми вже бачимо, залежить від багатьох чинників.

Те, що було доти напрацьовано, хоч нібито і зухвало відкидається наступниками, насправді акумулюється в поколіннєвому досвіді, збагачується, модифікується й трансформується в нові форми й тенденції. «Традиційно український літературний рух завжди вимагає продовження, розвитку традиції, не терпить конфлікту […]. Мені здається, що бути стовідсотковим «продовженням» батька чи батьків (попередніх поколінь українських літераторів) – це аномалія. Цілковите заперечення всього попереднього і всіх попередників – так само аномалія», – ось як відповіла Соломія Павличко на одне з моїх запитань у цитованому вже інтервю. І конкретизувала свою думку: «Так що у стосунках з батьком я не відчуваю конфлікту поколінь – хоч, безперечно, дещо з того є. Але не так, щоб поставило нас по різні боки барикад. Водночас я не відчуваю й залежності. Залежність – це не те, чого він сам хотів би – слабаків батько не поважає. Я знаю його дуже добре і знаю, що він поважає тільки рівноправного опонента чи партнера, навіть такого, який з ним не погоджується» (С. 98). Ця ілюстрація є досить переконливою.

Однак, як випливає зі студії М. Євшана, іноді „потенціал конфліктотворення чи усталення традицій” створює ситуації, коли наступна вдовольняється напрацьованим попередниками, нехтуючи власним „внутрішнім голосом спонтанного” як спонукою до саморозвитку. Загалом, як зазначають харківські соціологи І. Шеремет та В. Корабльова, спершу виступаючи творцем субкультури (культури молодих), покоління здійснює міжпоколіннєву трансмісію цінностей і постає зрештою новим психотипом, який у полі соціальної взаємодії моделює нові правила гри, новий стиль, ціннісні орієнтації. Однак, підкреслюю, це нове зазвичай значною мірою грунтується на здобутках попередників.

Зазначу ще, що процес трансформаційних міжпоколіннєвих відносин розглядається нині соціологами через призму ідеї коеволюційних процесів із опорою на синергетичні моделі самовідтворення й самопродукування суспільства згідно з теорією термодинамічної еволюції систем брюссельської школи Іллі Пригожина. Це дозволяє концептуалізувати соціальний простір взаємодії поколінь, виходячи з засад його самоорганізації і природно обумовленого процесу розвитку/взаємодії, а також нового стилю мислення – нелінійного. Але це вже для тих, хто хоче подивитися на проблему комплексно, всеохопно, з прицілом на можливі далекосяжні прознози.

Р.S. В основу покладено публікацію: Л. Тарнашинська. «Антропотопос «покоління»: антропологічний, соціокультурний, естетичний зріз// Slavica Wratislaviensia CLXIV [ № 164]; ред. Олег Белей. – Вроцлавський університет, 2017, s. 21-31.

Доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України