Кохання, секс і ненависть: ще про актрис і письменників 20-х років

 

Богемне життя до добра не доводить, хоча сама богема так не думає. Зате в цьому переконані геть усі батьки, які бажають своїм дітям вірного подружжя, дітей і внуків, спокійного й заможного життя, а ще обивателі й міщани, які вважають артистів, письменників, художників і музикантів легковажними, зрадливими та неробами. Особливо ж дістається служителям Мельпомени, які можуть зіграти любов не лише на сцені, а й у житті. Богемні люди схильні легко захоплюватися, і то не тільки ідеями. А що вже вони люди творчі, то й пристрасті у їхньому житті завжди вирують і киплять (про різної форми любовні письменницько-артистичні трикутники читайте в попередній публікації).

Часто ж добрі стосунки, дружні взаємини, теплі почуття, вдячність чи спільні інтереси люди сприймають за любов. Коли чари розвіюються, подружжя розлучається. Особливо якщо цьому сприяють життєві обставини. Усі знають, як скандально метр футуристів Михайль Семенко покинув дружину Лідію Горенко з двома дітьми — дочкою Іриною і сином Ростиславом. Семенко поїхав в Одесу працювати на кінофабриці і захопився там артисткою, примою Одеської держдрами Наталею Ужвій, яка саме знімалася в ролі польської шпигунки красуні Галини Домбровської у фільмі «П. К. П.». Лідія з дітьми так і не пробачили цю зраду.

Тим часом і сама Ужвій була заміжня, і в її родині зрів скандал. Із Григорієм Дробницьким майбутня актриса, а тоді вчителька й учасниця художньої самодіяльності, познайомилася в Золотоноші ще під час визвольних змагань. Дробницький, теж талановитий актор-аматор, керував місцевою Спілкою театральних діячів, у яку об’єдналися самодіяльні митці, і працював заступником повітового комісара народної освіти. У 1921 році артистка й артист одружилися і поміняли Золотоношу на Київ. Тільки Ужвій вступила в драматичну студію при Першому державному драматичному театрі УСРР ім. Т. Г. Шевченка, а Дробницький — на агрономічний факультет Київського політехнічного інституту. А потім вона поїхала в щойно організований Одеський державний драматичний театр, а він — на Носівський цукрокомбінат на Чернігівщині. Так вони й розлучилися. Дробницький усе життя пропрацював на цукрозаводах і в бурякорадгоспах, дослужився до звання Героя Соціалістичної Праці. Для Ужвій покликанням стала сцена. Ну, хіба міг агроном змагатися з футуристом? Однак і Семенко — то був не останній шлюб знаменитої актриси…

В Остапа Вишні все було ще складніше, але обійшлося без скандалів. Він працював секретарем редакції газети «Селянська правда», коли в Харків на роль головного театру країни запросили театр імені Івана Франка. Вишня дуже любив театр, охоче грав у самодіяльних гуртках, тож влаштувався до франківців завідувачем літературної частини. Підробітки йому не завадили б, адже треба годувати сім’ю: за рік перед тим Павло Губенко посватався до гарненької блондинки, яка працювала в його редакції, вони одружилися, а 1923 року у них народився первісток — син В’ячеслав.

І у Варвари Маслюченко була донька такого самого віку. Варвара щойно прийшла в театр Франка, і їй, дебютантці, раптом доручили головну роль — Жанни д’Арк — у виставі «Свята Йоанна» за п’єсою Бернарда Шоу. З нею репетирував сам постановник, запрошений режисер Борис Глаголін, і молоденька актриса вклала весь свій талант у цю роль. Сцена спалення Жанни на вогнищі вражала глядачів. Павла Губенка актриса полонила безоглядно, він писав у рецензії: «Я бачу Маслюченко в екстазі Йоанни д’Арк, я бачу її прекрасну постать стрункого французького солдата-діви, я бачу її барвисту гру перед єзуїтським судом. І я знаю тепер, що на кону українського театру з’явилася ще одна артистка чудесна».

Письменники, які пішли на прем’єру разом із Вишнею, жартували, що він при появі Маслюченко ледь не стрибає з балкона на сцену. В антрактах же письменник зникав і з’являвся, коли гасили світло, — бігав у гримерку підтримати дебютантку.

Ні попередні шлюби, ні маленькі діти, ні різниця у віці (їй щойно виповнилося 22, йому — 35) не завадили одружитися письменнику й артистці. Звичайно, коли театр Франка, який так і не прижився в Харкові, поміняли на «Березіль» і відправили в Київ, Варвара Маслюченко нікуди не поїхала. Це була богемна пара. Він найпопулярніший письменник України, чиї сукупні тиражі незабаром сягнули мільйона примірників. Вона молода й приваблива актриса Харківського Червонозаводського українського драматичного театру, знімається в кіно. Дебютна п’єса Юрія Мокрієва «Віддай партквиток» пройшла в театрі 150 разів, можливо, завдяки інтермедіям, які на прохання дружини написав для вистави Остап Вишня.

Дивно, але письменник уважав свою родину (яку саме?) нещасливою. У січні 1930 року він звірявся другові, письменнику Івану Дніпровському:

«Про жінок.
(Тут цілий поток філософії: укр. чоловік — козак; жінка — господарка. Вояка — гість. Жінка — влада, відповідальність. Мужні риси…

Революція не дала ще укр. жінки… Вона не мала традицій тургенєвських, пушкінських, толстовських жінок — і нині в нас є “претензійний недоук” (О. В.).

“Нещасливі” родини, на думку гумориста:
Куліш
Хвильовий
Сенченко
Копиленко
Коцюба (під знаком запитання?)
Я, тобто О. В.
і многі, і многі… —
(“Жіноча паніка”…)»

Через три роки після цих розмов і вистав Остапа Вишню заарештували, Червонозаводський театр закрили. Варвара Маслюченко, пожертвувавши кар’єрою, десять років чекала чоловіка з таборів.

Виконавці головних ролей у виставі «Віддай партквиток» за п’єсою Юрія Мокрієва (1930)

У богемному світі 20-х років не кожному Одіссеєві Вишні траплялася така Пенелопа Варвара. Та й самі Одіссеї часто самі не знали, чого шукали. Юрій Смолич, записуючи свої «любовні признання» (готуються до друку у видавництві «Критика»), влаштував сеанс автопсихотерапії. Відверто й нещадно аналізуючи свої стосунки із жінками, він доходить висновку, що прагнув у цих взаєминах поєднати фізичний потяг із духовним, секс (він називав його «розпутством») та інтелектуальне спілкування. Іноді це не вдавалося, іноді він від цього тікав.

Важко повірити, що невисокий, миршавий, хворобливий Смолич — чи не найбільший донжуан серед письменників у добу шалених двадцятих. (Хіба що про решту ми просто не знаємо .) Довгий список його коханих і коханок починається з актрис, адже і як артист Юрій Смолич дебютував раніше, ніж як письменник.

У театрі імені Івана Франка Смолич опинився завдяки давньому другові акторові Костю Кошевському невдовзі після заснування трупи. Це був різнорідний колектив: одні прийшли сюди з досвідом, інші тільки вступали на сцену. Театр провів зиму 1922 року у Вінниці, а влітку трупу запросили гастролювати на Донбас. Під час подорожі особливо зблизилися молоді артисти Юрій Смолич і Варвара Лукашевич. Пізніше він назвав ці стосунки розпустою.

«Я не кохав Варі і не був у неї закоханий. Але вона була моєю коханкою.

І вона кохала мене.

Власне, коли я признаюсь, що мене кохали жінки і я не знаю чому, коли я говорю про жінок, які мене кохали, — які кохали мене, але яких я не кохав, то починати я мушу з Варі. Вона була, я думаю, перша в цьому ряді, і це від неї починається моя розпуста.

Бути коханцем жінки, яку не кохаєш, це і є розпуста. Ніякої іншої розпусти я не знаю, ніякі інші любовні взаємини і ніякі форми любощів я не наважусь назвати розпустою».

Смолич не любив Варю, але охоче з нею спілкувався, і причиною тому був не лише спільний побут: «Варя була з “інтелектуальних” дівчат, а інтелектуальні дівчата завжди були мені симпатичніші: я почував з ними себе вільніше й простіше. […] Варя (вона була мені одноліткою) була достатньо освічена, не лише тому, що закінчила гімназію, а й тому, що кохалася в тóму, що наше покоління величало “самоосвітою”: вона була обізнана в різних галузях життя, науки й культури, цікавилась загальними питаннями, кохалась у літературі. І смаки наші в літературі були близькі: вона, як і я, полюбляла новітніх, модерних українських поетів і вболівала над тим, що українська література слабка в модерній прозі. […] З Варею ми могли щиро мріяти — непевними, неясними мріями несформованих юнаків — про майбутнє, про якесь невиразне майбутнє і театру, і літератури, і всієї української культури взагалі».

Аж якось місячної ночі над річкою Торець біля Слов’янська після зіграної в літньому саду вистави Варя сказала, що кохає. А Смолич? Він чесно відповів, що кохає іншу. Варя розплакалася. Кілька місяців вони не говорили, а потім поновили свої розмови й читання книжок. Тоді Варя обрала інший шлях — вона почала торкатися тіла. «Мене хвилювали доторки Варі. Я був молодий мужчина, і я жив без жінки, і мої моральні устої — якщо тут може бути мова про моральні устої — не були такі вже міцні». Однак Смолич витримав і цю спокусу і нагадав, що любить іншу жінку. Після третьої відмови Варя спробувала отруїтись.

Та в Луганську Смолич не витримав фізичної атаки і здався. «Ми були з Варею любовниками весь час дальшої подорожі нашого театру і, звичайно, не ховали цього, як це звичайно ведеться в акторському колективі».

«Вілла Жаткіна»

Після гастролей театр Франка покликали до Харкова на роль столичного театру. Смолич із Варею ходили по музеях, бібліотеках, клубах, ходили на літературні вечори. Їй він читав свої перші оповідання, згодом опубліковані. «Варя жила в комірчині театру, колишньої “Вілли Жаткіна”, де мав відкривати сезон наш театр, я жив у дворі у флігелі, де колись проживали проститутки з “Вілли Жаткіна”, і я щодня приходив до Варі: ми віддавались і говорили про літературу».

Ідилію порушила Ада. Смолич опирався навалі Лукашевич, бо вже був одружений, теж з актрисою, і любив її. Його дружина Ада Скуратова була на шість років за нього старша.

«Я прийшов до Варі і сказав їй, що приїхала Ада і наші взаємини не можуть бути такими й надалі: ми будемо, які і були, приятелями, але фізичної близькості між нами не буде.

Варя заплакала і зненавиділа мене.

Вона тяжко ненавиділа мене довгий час.

Наше приятелювання теж закінчилось.

За кілька років, уже давно залишивши театр, я якось зайшов до неї після вистави. Це було вже в Києві, де був у той час її театр, а я приїхав з Харкова, і Варя все одно ще ненавиділа мене. Вона сказала, що дуже любила мене, що ніколи не почувала себе такою розумною і талановитою, як тоді, коли ми буди близькі, і що ненавидить мене на все життя.

За що і чому вона мене кохала?

За що і чому вона зненавиділа мене?»

Євгенія Ожеговська

Відповіді на ці риторичні питання Смолич навіть не шукав. Нотуючи «любовні признання», він прагнув розібратися хоча б у самому собі, що вже там казати про інших. Це було непросте завдання, адже було багато такого, що згадувати зовсім не хотілося, або навпаки — хотілося записати спогад і звільнитися від нього: «Я, на щастя, маю цю письменницьку рису: перенесене на папір давить менше, облегшує, очищає».

Історію стосунків з Євгенією Ожеговською чи тьотею Женею, як її називали в театрі Франка, Смолич назвав «достоєвщиною». До вдвічі старшої за нього жінки (йому ще не було 25-ти, а їй уже під 50) він, за його словами, не відчував жодного потягу: ні інтелектуального, ні емоційного, ні навіть сексуального, — це було «брутально і непристойно».

«Я — розпутник. І розпутство звалило мене. Але моє розпутство в усіх випадках, крім випадку з тьотею Женею, було бодай чимсь висвітлено для мене самого, ошляхетнено — тільки для мене самого, звичайно, ні в якому разі не об’єктивно. Випадок з тьотею Женею не висвітлений нічим. Це — елементарне скотство. Моє розпутство часто сполучалось з цікавими, змістовними, ба значущими взаєминами з моєю партнеркою в розпутстві. Ця значущість здебільшого була не в емоціональній, а в інтелектуальній сфері. Я кажу це не для того, щоб тим піднести його, прикрасити і виправдати. Я просто констатую, щоб самому розібратись у цьому. Ці випадки, висвітлені для мене значущістю і красою — так, я вживаю це слово — красою взаємин, я навіть схильний не вважати їх розпутством. Але з тьотею Женею у мене не було нічого, крім розпутства, в найбрутальнішій, найогиднішій, найчорнішій його формі. Це кажу собі я, який все життя прожив у цій муці відокремлення кохання й еросу, в муці переживання окремо емоційного й інтелектуального потягу до любої мені жінки, і окремо еротичного потягу до жінки, зовсім не любої мені».

Театр імені Івана Франка. Юрій Смолич стоїть крайній праворуч у верхньому ряду, під ним Євгенія Ожеговська. Вінниця, 1922

Ті самі муки пережив Смолич і в стосунках з актрисою Поліною Самійленко. То був перший сезон театру Франка в столиці, і театр переживав кризу. «Поля приїхала до нас у театр як нова “прима”. Приїхала з МОБ (Мистецьке об’єднання Березіль), покинувши Курбаса. То теж була данина часу і безперспективність театру Франка в його кризі: консерватизм Юри ненавидів Курбаса і “Березіль”, свідома, поступова частина колективу теж заперечувала курбасівські формалістичні “новаторства” з виспреними декларуваннями та біомеханікою, але “приму” мистецького антагоніста, у своїх мистецьких кредо цілком протилежного, таки “переманили”. В цьому було навпіл власної безпорадності (з боку керівництва театру — Юри) та коварства — знесилити ворога. Бо Поля була, безперечно, найкраща акторка в театрі “Березіль” того часу».

Самійленко одразу посіла виняткове становище: їй дали кілька ролей у старому репертуарі та кілька нових у майбутніх прем’єрах, а головне — призначили ставку поза категоріями. Смолич обурився разом з усім колективом, артисти якого діставали утримання не вище за першу категорію. Йшлося не лише про зайвий карбованець, а про те, що нова актриса не пройшла з театром весь його непростий шлях, але одразу вивищилася над усіма. Однак він санкціонував прийняття Полі на позакатегорійний стан. Смолич тоді очолював місцевком у театрі і був представником робітничої частини в конфліктно-розцінувальній комісії. «То була інстанція, яка визначала кваліфікацію актора і встановлювала йому ставку, вирішувала, отже, не лише матеріальний добробут актора, а і його творчий стан, його престиж, його пиху. Представник робітничої частини був в ті часи вирішальною силою: не КРК вирішало долю актора, а саме представник робітничої частини, я».

І Поліна Самійленко, вихованка Курбаса, завалила весь доручений їй у театрі Франка репертуар, аж керівництво мусило зняти її з ролей. Відтак Смолич, представник КРК, зняв її стан позакатегорійності і перевів у першу категорію, зрівнявши з усіма іншими акторами й актрисами першого плану. Насправді він не мав такого права, бо це було зафіксовано в чинному договорі з артисткою, але Смолич добився цього в найвищих профспілкових інстанціях, доводячи, що кваліфікація Самійленко не відповідає її стану.

Поліна Самійленко. Кінець 1920-х

І Поля його зненавиділа. А потім полюбила.

«То був чудернацький початок кохання: ненависть і любов, навіть у розмовах між нами за словом ненависті йшло зразу слово любові, за словом любові йшло слово ненависті.

І в обидва почуття — і в ненависть, і в любов — Поля вкладала всю пристрасність своєї натури, пристрасність, рівної якої я не знав до того — ні в ненависті, ні в коханні. Хвилинами ставало страшно від вияву цих обох почуттів.

Правда, спочатку ми тільки дивились одне на одного: такої лютої ненависті в погляді я теж не бачив раніше. А потім ми почали говорити. Ні з ким, мабуть, я стільки не переговорив, як з Полею, в ті вечора в дрібних біргалках на Московській вулиці, коли ми випивали по дві пляшки пива, в ті ночі в кімнаті Полі на Жаткинському в’їзді, де жили всі актори театру, де жила Поля і де жив я. Ми жили в першому поверсі, наші кімнати були майже поруч.

Їй ці розмови дали мало: вона так і не знайшла себе, так і загубилась і деградувала. Мені ті розмови дали все: я знайшов себе, і в кожному разі – я загубив театр. В результаті тих розмов визріло моє вирішення піти з театру зовсім. І я пішов».

Смолич пішов не лише з театру.

«Чому я від Полі пішов? Бо пішов все ж таки я, а не вона.

Можливо, що в Полі я передчував загрозу сполучення почуттів, завжди розділених у мене в коханні — “позатілесного” потягу і потягу еротичного. І я злякався цього. Я завжди лякався цього. Мріяв і боявся. Як боїшся принадного нового путі, який — так каже тобі передчуття — віщує тобі катастрофу.

Поля могла бути моєю катастрофою, не знаю тільки, яка саме мала би бути ця катастрофа».

Юрій Смолич. Харків, 1920-ті

Любов сліпа, і це всі знають. Поліна Самійленко у своїх спогадах про Смолича, від якого вона була старша на 11 років і пережила його на 8 років, залишила такий його портрет: «Він був молодий, високий на зріст, стрункий, каштановий, з допитливими очима, щирим серцем, захоплено читав вірші В. Еллана і П. Тичини. Я звала його поетом, хоча жодного його вірша не зустрічала, зате жадно вникала в Смолича літературні плани: талановиті, прагнучі висоти! І я спостерігала в ньому творчо одержимого письменника».

Смоличу ж характеристики жінок вдавалися куди краще, на те він і письменник. Спробуйте вгадати, хто з його подруг-артисток стоїть за цими описами.

«Я пам’ятаю її тіло в любовному захваті — трепетне і гаряче, звального любовного тяжіння, вбивчої жадоби. Її хотіння, може, було дужче за всі хотіння, які доводилось мені зазнати. Але що їй треба було в коханні, вона також не знала. Вона була взагалі згустком пристрасті без результату».

«Вона була непогана любовниця, в міру пристрасна і в міру віртуозна. Весь цей час у нас не припинялося наше приятелювання, наші розмови, захоплення нашими спільними інтересами».

«Вона не була ще старухою, але осінь вже прийшла до неї. Тіло її зблякло, зблякло більше, ніж блякне останніх літніх днів жіночої пори гарне, спокусливе, ледь прив’яле тіло жінки, що пізнала життя. Її тіло вже перейшло цю пору. І була вона великого, колись налитого соками тіла».

«У неї було невичерпної пристрасті нутро, у неї була жадоба все ламати і робити знову — “будувати”, але вона не вміла ні як слід зламати, ні, тим паче, збудувати нове: вона була невіглас. Талант і невіглас — ніде, як саме в театрі, так часто не сполучаються ці дві абсолютні несполучності».

«В театрі з неї завжди лагідно глузували. Бо була вона напрочуд дурна, беззмістовна, примітивна, хоча й доброго серця істота. Акторка вона була ніяка, і її тримали, власне, з милості. Вона грала побутових баб і здебільшого комедійних старух».

Трохи освоївшись у Харкові, троє франківців — Юрій Смолич, Аркадій Любченко і Кость Кошевський — пішли шукати Миколу Хвильового. І хоча кумира свого вони тоді не знайшли, але й у театр перші двоє вже, по суті, не повернулися. А що з того вийшло — це вже зовсім інша історія, історія про самих письменників.

Ще раз уклінно дякую Тетяні Руденко (Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України) за швидку реакцію, ілюстрації й підтримку.