Богдана Романцова. Не моєї крові: конфлікт поколінь у британській літературі

Ілюстрація Галини Бойко

У 1974 Ентоні Бьорджесс заявив, що англійська література — це все, що було будь-коли написане англійською мовою. Однак уже в 1977-му британський романіст Пол Скотт створив невеликий роман «Staying On» — один із найкращих, як на мене, британських постколоніальних текстів ХХ століття. На двохстах із чимось сторінках Скотт оповідає про родину Смоллі, яка на власному досвіді переживає зміну статусу після здобуття Індією незалежності. Із привілейованих представників метрополії Смоллі перетворюються на колишніх окупантів, і тут-таки «тягар білої людини» непомітно, але стабільно важчає. «Staying On», буквально «залишенці», — це офіцери й комерсанти, що вирішили оселитися в Індії після закінчення контракту, і такими «залишками» всіяно півкраїни, включно з маленькими містечками. Однак індійський плавильний котел має жорсткі секції, тож між собою колишні лондонці й теперішні мешканці Панкота розпочнуть щирий діалог іще нескоро, якщо це взагалі колись станеться. Скотт пише про втрату британцями привілейованого голосу, ось чому універсальною відповіддю Тускера Смоллі світові стає коротке «ха!», аналог «отаке!» з роману «Бійня номер п’ять» Воннегута.

Читайте також: Ростислав Семків. Шістдесятники: справа молодих

За своїх «Залишенців» Скотт отримав Букерівську премію, одну з найностальгійніших нагород у літературному світі. Якщо нобелівське журі, можна сказати, стирає літературну скретч-карту, вносить нові території в ідеалізований каталог літературної спадщини, то Букер має засвідчити культурну близькість або принаймні діалог країн Британської Співдружності. Так, Індія вже давно незалежна, але Салман Рушді та Ханіф Курейши інтегрували спільний досвід буття та створили низку чудових текстів —– ось що важливо. Як у голлівудських мелодрамах, де герої на відстані відчувають емоції одне одного, Букер вимірює спільний пульс і засвідчує: Велика Британська Література досі існує, попри політичні кризи та економічні негаразди.

Зміна поколінь Туманного Альбіону пов’язана, крім іншого, з розпадом величезної території, у межах якої представники метрополії мали «каганцювати й просвічувати», а мешканці колоній — «просвічуватися» та вдячно переходити на англійську та костюми з якісної бавовни. Хороший британський хлопець із таких романів, як правило, добре знає місцеву мову, культурні звичаї та самих місцевих, легко інтегрується в спільноту й подобається і представникам метрополії, і колонізованим. Вдалий приклад — пригодницький двотомник «В тіні Місяця» Мері Маргарет Кей, де жорстокий комісар лорд Вартон (поганий колонізатор) аж надто відверто антагоніст хорошого красунчика Алекса Ренделла.

У 80-х паралельно із розпадом імперії наростають апокаліптичні настрої, звідси — неймовірна кількість антиутопій та оповідей про загибель міста: від «Висотки» Джеймса Балларда до «Великої лондонської пожежі» Пітера Акройда. Світ звичайного британця раптово стискається і стає хаотично-непізнаваним і непривабливим, як простір романів Мартіна Аміса. Цей перехідний стан дуже точно опише аж у 2011 році у романі «Кішчин стіл» букерівський лауреат — до речі, в квадраті, бо ж отримав ще й Золотого Букера — Майкл Ондатже. Великий корабель «Оронсей» прямує з Цейлону в Європу, залишаючи десь позаду країну в стані напіврозпаду, і сам стає символом дивно-екзотичного поєднання різних культур. Поруч з ексцентричними пані на палубі сидять акробати, а поруч із дивним чоловіком, що носить у кишенях живих птахів, — в’язень у кайданах. Вся ця компанія — щоб не сказати балаган — пливе у Британію, колись метрополію, а тепер просто туманний символ їхнього майбутнього. «Оронсей» — посольство імперії, законсервоване в часі, як муха в бурштині, але тільки до найближчого порту. Цей останній шматочок країни, якої вже немає, теж обов’язково розпадеться, хоча головних героїв ще довго пов’язуватимуть спільні спогади й родинні зв’язки.

Читайте також: Ніна Бернадська. Літературні покоління: pro et contra

У другій половині ХХ століття виявляється, що реалістичний роман не придатний для вираження ситуації, яку можна узагальнити Ліотаровим визначенням «стан постмодерну». Замість істин і цінностей, на які раніше читач міг спертися, приходять симулякри, а замість традиційної нарації — експерименти та ігри. Герої текстів повсякчас осмислюють себе, як персонажі Піранделло, запитують, чи вони існують і чи лишилося бодай щось справжнє в епоху глобального споживацтва, так точно описану Джеймісоном. Можливо, найяскравіше ці сумніви втілилися в «Англії, Англії» Джуліана Барнза, де яскраві копії визначних архітектурних пам’яток замінюють оригінали і, в підсумку, призводить до знищення останніх. Автори кепкують не лише з попередників, а й з читачів (особливо активний у цькуванні «найслабших» Джон Фаулз), пропонуючи в текстах різні закінчення, раптово висуваючи з-за завіси голову зі словами «Did you miss me?»

Чимало романів 70х – 90х років апелюють до американської традиції: «Останні розпорядження» Ґрема Свіфта є омажем роману «Як я вмирала» Фолкнера, «Бібліосексуальність» Клайва Сінклера, вочевидь, позначена впливом «Лоліти» Набокова. США стає головним і дуже сильним партнером відчутно зменшеної Британії у своєрідному літературному пінг-понгу. Пізніше американським авторам навіть дозволять ставати букерівськими лауреатами. Але це вже геть інша розмова.

Африку британські письменники кінця ХХ — початку ХХІ століття поступово перевідкривають і для себе, і для європейських читачів. Тепер у фокусі не звичні для романтизму та раннього модернізму білі лицарі та леді, що після чергової кораблетрощі відбиваються від агресивних аборигенів, а складний і суперечливий Інший, представник окремої потужної культури, далекої від західноцентричного естетичного канону. Як і в епоху романтизму, у постмодернізмі саме романи допомагають вписувати країни на літературну мапу. Тільки тепер ідеться не про територію, яку ділять між собою США та Європа, а про континент, що страждає від війни та наслідків колоніалізму. «Війна за морозиво», «Добрий чоловік в Африці» Вільяма Бойда, «Біблія з отруйного дерева» (The Poisonwood Bible) Барбари Кінгсолвер оповідають про геть іншу Африку — якої не знаємо і яку не завжди готові приймати європейці. Англомовні автори на межі кількох традицій — і Зеді Сміт, і Салман Рушді, і Бен Окрі — працюють із темами історичної пам’яті й постколоніальних травм, що дратує не лише релігійних фундаменталістів, а й часто представників метрополії, які досі не позбулися пози романтичного просвітника диких народів.

Читайте також: Володимир Шелухін. Прокляття поколінь і тінь літератури

Поруч із текстами, де мова — один із головних персонажів, як-от у «Словнику Лампрієра» Лоуренса Норфолка та «Людументі» (A Humument) Тома Філіпса, постають твори-ностальгії, що повертаються до форми вікторіанського роману: «На полюванні» Ізабель Колґейт, «Голем із Лаймхауса» Пітера Акройда. Ренесанс вікторіанських мотивів у модерністській обгортці у ХХІ столітті триватиме в романах «Дим» Дена Віллета, «Розділенні Стоуна» Абрагама Вергезе, тексті, що здобув Букера-1990, «Володіти» Антонії Баєтт та «Квінкансі» Чарльза Паллісера. Паллісер, до речі, народився в США, але нині мешкає в Британії та взорується в текстах насамперед на британську традицію, тобто є типовим представником двох культур. Усі ці тексти об’єднує великий — іноді навіть завеликий, як у випадку «Квінканса», — обсяг, (псевдо)вікторіанський колорит, мотиви й персонажі, важливі для традиційного роману ХІХ століття: загублені близнюки, документи, що щезають, неочікуваний спадок, докладна історія родини, символізм та покликання на літературних батьків, насамперед — Чарльза Діккенса.

Імовірно, саме повернення до історії стало для авторів ХХІ століття способом примиритися із фрагментованою й перенасиченою інформацією дійсністю. Тотальну іронію поступово заміщує так звана нова щирість — відкритість до світу і пошуку цінностей, які можуть сповнити життя сенсом. Також часто йдеться про переосмислення минулого і спробу подивитися на відомі події під іншим кутом. І тут годі оминути Гіларі Мері Мантел, аж двічі лауреатку Букера (а це раніше вдавалося тільки Джону Максвеллу Кутзеє з Південної Африки й австралійцю Пітеру Керрі). Мантел так подобається професійним читачам, що видається, ніби й Нобелівку вона колись також забере.

У трилогії «Вулфголл», «Винесіть тіла», «Дзеркало і світло» (останню частину авторка ніяк не допише) британка оповідає про неймовірно суперечливу особистість — ідеолога Реформації Томаса Кромвеля. І якщо для українських читачів він — просто далекий родич відомого революціонера й політичного діяча ХVІІ століття Олівера Кромвеля, то в Британії кожен школяр знає: Томас Кромвель — поганий, якщо не найгірший хлопець своєї епохи, лорд Варіс ХVІ століття. Мантел пропонує натомість іншу версію подій: Кромвель — складна особистість, жорстокий інтриган й амбітний політик, але водночас геній, філантроп і реформатор, якому вдалося посилити роль парламенту, зменшити вплив Риму на Британію на перемогти релігійний фанатизм попередньої епохи, символом якої у «Вулфголлі» є Томас Мор. І попри те, що історична фабула відома, авторці вдається створити в тексті таку напругу, що читач до останнього сумніватиметься, чи Генріх VIII одружиться вдруге, а потім — і втретє.

Трилогія Мантел — лише один з прикладів того, як історія цементує новий британський роман. Замість постмодернізму сучасні автори все частіше обирають ностальгійний метамодернізм, складних героїв та історичну тематику. Так, ігри та іронія нікуди не поділися, але нове покоління, здається, серйозніше за попередників і впевненіше тримається на могутніх плечах вікторіанських гігантів.