Письменники про українське ХІХ століття: відгуки журі «ProМинулого»

Нещодавно оголошено короткий список конкурсу історичного оповідання «ProМинуле», організованого ЛітАкцентом і видавництвом «Темпора». Члени журі конкурсу діляться враженнями: які сюжети обрали письменники для втілення теми «Українська еліта у ХІХ столітті», які особливості історичного оповідання розкрилися в цьогорічному конкурсі. Імена переможців стануть відомі 28 травня.

Софія Філоненко, професорка кафедри української та зарубіжної літератури і порівняльного літературознавства Бердянського державного педагогічного університету.

У часи панування егалітаризму зрозуміти, що таке еліта, у чому її потреба й місія, – це вже проблема. Що таке українська еліта у ХІХ столітті – це проблема в кубі, бо йдеться про бездержавну націю, фактично про колонію, де стара козацька аристократія мусила служити чужій владі. Саме такі труднощі із ключовим поняттям еліти спіткали авторів 110-ти текстів, поданих на цьогорічний конкурс. Здебільшого прозаїки обирали шлях найменшого спротиву, адже в кого виникне сумнів щодо «українськості» та «елітарності» наших канонізованих класиків – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки? Кілька десятків творів присвячені саме їм, але мікросюжети не завжди оригінальні, часто це нагадувало сухувату довідку з енциклопедії (дати – факти) або ліризований виклад усім відомих зі шкільного підручника фактів, подекуди дидактичний і патетичний у дусі «Доле, де ти?» Передбачуваними, нарисовими були й історії із життя кирило-мефодіївців, Євгена Гребінки, Григорія Квітки, Марії Заньковецької, Михайла Грушевського, Миколи Лисенка, Дмитра Яворницького. Щоб уникнути трафаретів, автори часом застосовували несподівану точку зору на видатну постать (наприклад, студента, жандарма, дитини, співкамерника), а також фантазували про неймовірне – подорожі героїв у часі й просторі, блукання музейних привидів і навіть уявну полеміку із сучасними науковцями. Оповідання рясніють листами, щоденниковими записами, поезіями та прозовими уривками: автентичні тексти підсилюють ефект достовірності.

Інша проблема – як довести, що представники давніх родів Скоропадських, Милорадовичів, Кочубеїв, Галаганів, Безбородьків є справді українською елітою? Яку ідентичність вони собі обирали? Хто вони в першу чергу: землевласники чи патріоти – або землевласники-патріоти? Деякі автори оповідань спробували показати їх латентними опозиціонерами до російської влади, симпатиками щодо українофілів чи навіть мазепинців, розкрити їхню відданість козацьким традиціям. Найпереконливіше було про творче начало: внесок у науку, освіту, мистецтво, промисловість, містобудування.

На мій погляд, більше виграли ті автори, які звернулися до локальної історії (Мелітополя, Проскурова, Перекопа, Дубен, Гурзуфа) чи недостатньо відомих постатей українців (етнограф Хведір Вовк, поміщик Олексій Попов, меценатка Єлизавета Милорадович, видавець Стефан Кульженко, лексикограф Євген Желехівський, хірург Микола Скліфосовський, протоієрей і ректор Харківського колегіуму Андрій Прокопович, шляхтянка Ганна Скаржинська). У цих оповіданнях є прагнення розчинити краєзнавство та біографістику в художньому вимислі, в авантюрних чи мелодраматичних епізодах, є інтерес до повсякденного життя різних соціальних прошарків – священиків, учителів, поміщиків. Годинник, лист, портрет можуть концентрувати в собі історичну пам’ять.

Якщо підсумувати, то автори конкурсних оповідань вважають головними носіями української ідеї в «бездержавному» ХІХ столітті переважно письменників, композиторів, художників, акторів, учених, вчителів, меценатів, що, напевно, відповідає дійсності. Час еліти політичної, військової, економічної прийде пізніше.

Віталій Михайловський, професор кафедри історії України Київського університету ім. Б. Грінченка.

Віталій Михайловський

Цьогорічний конкурс оповідань «ProМинуле» був присвячений українській еліті XIX ст. Тема на перший погляд є надзвичайно вдячною для написання історичних оповідань на будь-який смак. Із географією та персоналіями не мало б бути особливих проблем, якщо виходити з уявлень про «довге» XIX століття, що розпочалося наприкінці XVIII ст., а завершилося аж у 1914 р., з початком Першої світової війни. Але не так сталося, як гадалося…

Попередній конкурс «ProМинуле», де йшлося про українську революцію 1917–1921 років, був, на мою думку, цікавішим і за темами, які обирали автори, і за сюжетними поворотами, і, що найбільш цікаво для читачів, – за яскравими героями. Цього разу з географією не склалося. Перемогла Лівобережна Україна та Київ з розгромним рахунком. Цікаві сюжети були не такими колоритними, а вибір героїв виявився доволі малим та обмежувався здебільшого шкільною програмою з української історії та літератури. Якщо минулого року була пастка Крут, то цього разу в подібне становище потрапило Кирило-Мефодієвське товариство і його діячі. Більшість оповідань про товариство та його членів виявлися, на мою думку, не вдалими. Дуже часто автори оповідань несвідомо писали про своїх героїв та свої історії мовою, притаманною старим і не дуже старим підручникам з історії України. Це для мене свідчить про одне: історики української революції впоралися зі своєю роботою, а от історикам XIX cт. ще працювати й працювати над залюдненням свого часу і простору. Україна в XIX cт. – це не тільки Київ та колишня Гетьманщина зі спорадичними проявами Львова й окремих галичан.

Попри це, з усього переліку надісланих оповідань є півтора десятка дуже гарних історій, що безумовно заслуговують на публікацію у збірці за результатами конкурсу.

Віктор Разживін, доцент кафедри української літератури Донбаського державного педагогічного університету.

Конкурс насправді викликав зацікавленість у авторів – про це, безумовно, свідчить кількість учасників. Якщо порівнювати цьогорічні результати й минулорічні, то варто визнати певний рух вперед. Зокрема, маємо цілу низку оповідань достатньо високого художнього рівня, і їх значно більше, ніж тих, які визнано переможцями. На мою думку, прогрес відчутний власне у двох параметрах: кількісне зростання та якість мистецького втілення.

Разом з тим, тема цьогорічного конкурсу виявилася досить складною для авторської інтерпретації. Видавалося, що письменники зосередять свою увагу на проблемах двійництва, характерних для представників української еліти ХІХ століття, відсутності внутрішньої єдності, коли людина виступає одночасно слугою двох господарів. Така внутрішня роздвоєність цілком логічна, адже наші співвітчизники мусили працювати на інші держави, бо власної, на жаль, не мали, хоча в душі часто залишалися українцями. Насправді таких оповідань виявилося мало.

Коло авторських пошуків звузилося або до моделювання любовної історії, або до хронікального архіографічного переказу біографічних даних. У першому випадку маємо новелу про кохання, яку до заявленої теми прив’язують лише прізвища дійових персонажів. Зміни їх на менш відомі і це на сутність оповіді ніяк не вплине, бо головним рушієм виступає не характер персонажа, а власне любовна інтрига. В іншому варіанті бажання втиснути увесь життєвий шлях видатної особистості в досить невеликий за обсягом текст призводить до банального реферування даних, яке позначене певними художніми рисами.

Ще одним суттєвим недоліком варто вважати гіперболізовану пафосність текстів. Персонажі спілкуються між собою гаслами, причому іноді такими, які взагалі не асоціюються з тією епохою. Неточностей у фактах, у мові теж маємо чимало, зокрема в одному із оповідань відомий вірш Петренка “Дивлюсь я на небо…” приписали Метлинському.

Однозначно виграли ті, кому вдалося за розповіддю про певні життєві перипетії показати людський характер, внутрішній конфлікт персонажа. Для цього не обов’язково переказувати всю біографію, достатньо якогось яскравого вчинка, одного невеликого епізоду з життя відомої особистості, що допоможе зрозуміти ї характерні риси, модельовані письменником.

Facebook-сторінка конкурсу – тут.

Ольга Петренко-Цеунова

Навчалася в Києво-Могилянській академії. Любить читати і говорити про книжки, тому стала філологинею. Любить вдосконалювати тексти (які, за постструктуралістами, і є світом), тому стала редакторкою. Любить подорожі у просторі й часі, тому координує проект історичної прози "ProМинуле"