Книга про закон і благодать: рецензія на «Джвандзи»

У меню, яке видавці пропонують читачам у новому сезоні, несподівано з’явився екзотичний делікатес: українською мовою в перекладі з давньокитайської вперше виходить «Джвандзи», основоположний твір даосизму, третє століття до нашої ери. Таке, погодьтеся, буває не щодня.

Джвандзи / переклав Вон Гак. – К.: Сафран, 2019

Заслужені книжки, як заслужені люди, теж складають пантеон на чолі з Біблією, Кораном і різного роду античними епосами. «Джвандзи» займає в ньому особливе місце, бо дав початок магістральній гілці китайської культури і, на відміну від цитатника Мао, пройшов випробування часом. Є твори, які мають бути перекладені не тому, що стануть бестселерами — не стануть, — а тому що їхній переклад засвідчує повноцінність і повноліття культури, яка їх приймає. Українською мовою досі немає багатьох епохальних творів (наприклад, «Походження видів» Дарвіна), тому тримати в руках українське видання «Джвандзи» особливо приємно.

За великим рахунком, сходознавство, як космологія чорних дір і багато інших дорогих наук, — дисципліна імперська; нею традиційно займалися в Петербургах і Лондонах, бо для «великої гри», яку метрополії розігрували на сході, потрібна була дебютна підготовка. Молодим мовам і молодим націям воно було не до снаги, і словосполучення «словацьке» або «словенське сходознавство» схоже на оксюморон. За вдячну справу заповнити прогалину взялося молоде київське видавництво «Сафран», причому зайшло з козирів, опублікувавши «Чайний канон» Лу Юя (перший в історії трактат про чай) і «Джвандзи». Не менш приємна деталь: видавництво знає, що робить, і взяло непростий курс на закриття теми, супроводивши «Джвандзи» академічним коментарем.

«Що таке “Джвандзи” і чому його треба прочитати?» — спитає читач, далекий від теми. Це збірка притч і анекдотів, історичних і доісторичних, в яких закодовано космологічні, етичні й соціальні погляди Давнього Китаю. В сумі з Дао де цзин вони складають доктрину, яку ми традиційно називаємо «даосизмом». А Джвандзи — це давньокитайський цадик, якому приписують авторство. Текстологія питання, як це завжди буває зі стародавніми творами, складна і становить окрему галузь китаєзнавчої науки — про це в українському виданні є окрема післямова, яка пояснює мовознавчі й історичні контексти.

У маркетологів є теорія, що книжки діляться на «важкі» й «легкі». Не подумайте, що Гемінгвей «легкий», а Фолкнер «важкий». Прикметники стосуються не літературних особливостей, а шляху, яким читач приходить до книжки: «легку» він обирає апостеріорі, не знаючи про неї до моменту вибору, а «важку» — апріорі, приходить за нею спеціально. «Легка» книжка відповідає на питання «що б таке почитати?», а «важка» — на бажання «я хочу прочитати таку-то книжку». У світлі цієї теорії, «Джвандзи» — книжка, поза сумнівом, «важка» і розрахована на читача, обізнаного з серією «Литературные памятники» (видань у жанрі «дао для чайників» теж не бракує: є, приміром, «Дао Вінні-Пуха» і «Дзен в мистецтві догляду за мотоциклом»).

 

Лі Хуай Пін. Дерева на вершинах (2014)

Перекласти старокитайський текст українською мовою — нетривіальне завдання і, треба відзначити, перекладач віртуозно з ним упорався, давши переклад тонкої літературної краси. Заквітчати його суперлятивами можна, не покрививши душею. Якось я взявся перекладати оповідання про Шерлока Холмса і подужав тільки одне. Виявилося, що для доброго перекладу треба винайти або віднайти у старих джерелах український еквівалент вікторіанської мови. Уявіть, з чим доводиться стикатися при перекладі старокитайської класики.

Якщо відраховувати вік України від першої згадки — 1187 рік, якщо мені не зраджує шкільна пам’ять, — то «Джвандзи» старший за неї на півтори тисячі років. За цей час Дніпро встиг кілька разів змінити русло. Перекладачу вдалося архаїзувати текст, оминаючи біблеїзми і «очуднити» його, не впадаючи в котляревщину. Український «Джвандзи» — це зразок перекладацького мистецтва, вартий вивчення на філфаках. Обов’язкове читання для тих, хто хоче зрозуміти про Китай, дао і мистецтво перекладу. (Передчуваю дискусію про принципи транслітерації далеких східних назв: при старому режимі Джвандзи називався Чжуан-цзи, і якогось читача це може бентежити. Не маю ні бажання, ні спеціальної підготовки ступати, за словами давнього автора, в «пітьму протилежних думок». Все це конвенція, а не скрижаль завіту, вона не стосується суті.)

Слова «дао» і «дзен» міцно увійшли в український лексикон і навіть маркетологи ними промишляють (недавно мені трапився «екологічний дзен-мед», що б це не означало). Якщо, виконуючи заповіт класика, ви готові йти ad fontes, вас чекає захоплива і дуже мальовнича дорога. Та сама, на десять тисяч лі, що починається з першого кроку:

«У північній отхлані живе риба Квень у хтозна-скільки верст завбільшки. Вона перекидається птахом Пен у хтозна-скільки верст заввишки. Коли він підноситься летіти, його крила завішують небо, неначе ті хмари. Коли море заходить ходором, він лаштується у подорож до південної отхлані, званої Небесна водойма».