Змови, настоянки, чоловічі сльози: про що писали переможці ІІ «ProМинулого»

 

28 травня у київській Книгарні «Є» уже вдруге нагородили переможців конкурсу історичного оповідання «ProМинуле». Цьогоріч автори писали про українську еліту в ХІХ столітті.
Конкурс «ProМинуле» організований «ЛітАкцентом» і видавництвом «Темпора». Минулого року учасники писали оповідання про українські визвольні змагання 1917–1921 рр., тексти авторів з короткого спуску опубліковані у збірнику «Memento momentum свободи».

Цього року на конкурс надійшло сто десять оповідань. У конкурсі брали участь як досвідчені письменники, так і автори-початківці. Наймолодшому з учасників 13 років, найстаршому – 80.
Тексти конкурсантів оцінювали члени журі:

Софія Філоненко – літературознавиця, професорка Бердянського державного педагогічного інституту, літературна критикиня, дослідниця явища масової літератури в Україні.
Віктор Разживін – літературознавець, доцент Донбаського державного педагогічного університету, автор дисертації про жанрово-стильові особливості української історичної повісті 1920-30-х років, директор книгарні «Є» у Слов’янську.
Віталій Михайловський – історик, професор Київського університету ім. Грінченка, дослідник ранньомодерної доби.

Враження журі

Софія Філоненко відзначила, що приємно бачити серед фіналістів уже знайомі з минулого року обличчя – адже до короткого списку ввійшли п’ятеро авторів, відзначених у першому «ProМинулому». За її словами, історичне оповідання дає авторові значну творчу свободу, однак і привчає до суворої дисципліни, бо доводиться в кількох сторінках висвітлити певну ідею чи постать персонажа. Пані Софія висловила сподівання, що в Україні ХІХ століття колись стане джерелом натхнення для популярної культури, подібно до того як вікторіанська епоха надихає на творчість британців.

Більше про це в огляді “Віра, жага, наукова зухвалість. Правила гри неовікторіанського роману” Ксенії Сокульської.

На думку Софії Філоненко, саме поняття еліти є вкрай проблематичним через панування нині егалітаризму, а не елітаризму. У ХІХ ст., у часи бездержавності, українська еліта була змушена служити чужій владі. Тож перед авторами постало питання, кого вважати елітою – суспільно-політичних, духовно-інтелектуальних діячів або ділову еліту – підприємців, котрі водночас були шанувальниками старожитностей та меценатами. Не обійшлося й без «канонізованих» постатей, яких ми бачимо на гривнях. Декого тягло в бік художньої біографії, нарисовості чи публіцистичності: герої деяких оповідань говорили книжними фразами про те, як важливо служити Україні.
Особливу цінність мають оповідання, присвячені історії повсякдення. Адже наші уявлення про ХІХ ст. часто походять саме з художньої літератури. Софія Філоненко висловила сподівання, що збірник оповідань, опублікований за підсумками цього конкурсу, дасть уявлення про те, ким були представники української еліти у ті часи.

Віталій Михайловський визнав, що конкурс показав доволі туманні уявлення про те, чим було українське ХІХ століття. Якщо колеги-історики, що займаються 1917–21 роками, розписали майже все, що можливо, то ХІХ ст. – конструкт, який ще треба створити. Географія творів засвідчила, що Київ і Лівий берег виграли в одні ворота: так ніби вся еліта мешкала там, лише один Франко у Львові, одна Ольга Кобилянська в Чернівцях і одна Леся, яка мандрує скрізь, а решта – нащадки козацької еліти.
Пан Віталій із приємністю відзначив сміливість багатьох авторів у побудові сюжетів. Однак, на жаль, не всі учасники уважно читають правила та дотримуються вимог конкурсу.

Віктор Разживін привітав учасників через відеозвернення. Він зазначив, що художній рівень оповідань відчутно зріс порівняно з минулим роком. Однак прикро, що історія як така часом відходила на другий план: деякі автори обмежувалися біографічним викладом фактів або створювали любовні сюжети, які можна було б вписати в будь-які інші часові рамки. Звісно, це не стосується текстів-переможців. На переконання пана Віктора, ще близько десятка творів також цілком заслуговують на публікацію у збірнику.

Більш детально про враження членів журі від прочитаних текстів та побажання для майбутніх учасників можна прочитати тут.

Координаторка конкурсу Ольга Петренко перелічила основні тенденції цьогорічної добірки текстів. По-перше, це стеження, доноси та змови – адже чи не найбільше текстів присвячено Кирило-Мефодіївському товариству (торік подібна ситуація була із сюжетом про Крути). Другим трендом стали різноманітні настоянки, якими родовиті українські поміщики щедро частували гостей. Третьою спільною рисою багатьох творів є специфічні гендерні уявлення про ХІХ ст.: для чоловіків не було рідкістю заплакати, а жінки на сторінках оповідань постійно стикаються із заборонами та уявленнями про те, як поводитись не годиться.

Короткий список фіналістів

До короткого списку потрапили 16 текстів, які належать 15 авторам. Кілька учасників надіслали понад один текст, а оцінювання відбувалося анонімно, тож члени журі, не знаючи імен, відзначили два оповідання одного письменника. Організатори до останнього тримали інтригу: хто ж став цим пестунчиком долі?
Далі – коротко про кожне з оповідань.

Третя гільдія

Михайло Цьома, котрий уже потрапляв у короткий список минулого року, написав оповідання «В капкані клятви», присвячене допиту Миколи Гулака. Автор порушує питання, чим є вітчизна для представника бездержавної нації. Підсудний Гулак називає на допиті Батьківщиною «землю де народився і виріс», а його візаві Дубельт стверджує, що «Вітчизною для кожного підданого нашого государя є усі землі на які поширюється його правління». Віталій Михайловський підкреслив нетиповий підхід до теми, яка вважається забронзовілою, бо всі й так знають, що все закінчилося для когось погано, для когось ще гірше. Однак Михайлу Цьомі вдалося доволі оригінально розкрити цей сюжет через непересічну поведінку Миколи Гулака під час слідчтва.

Історична проза нерідко засновується на родинній історії. Оповідання Юлії Стахівської «Судієнків годинник» є саме таким: сюжет народився зі споминів прадіда з родини Судієнків, що походила з Новгород-Сіверщини. У родовому маєтку в Очкиному зберігалася чудова бібліотека, яка також є місцем дії в оповіданні. Софія Філоненко відзначила поетичність описів та оригінальність наратора, адже оповідь ведеться від імені годинника. Вона порівняла це з «Колекційною річчю» Тібора Фішера, де представлена точка зору вази. Наостанок Юлія Стахівська зачитала фрагмент споминів прадіда, що надихнув її на створення тексту.

Олена Кузьмова написала оповідання «Як посварилися Олександр Якович та Пантелеймон Олександрович». Вона розповіла, що обрала епізод із життя Кониського та Куліша через те, що натрапила на свідчення про обурливе ставлення останнього до жінок. Софія Філоненко зазначила, що образ героїні Анни, порівняної з порожнім глечиком, який можна наповнити будь-якими ідеями, потребує гендерного аналізу. До того ж їй пригадалася матінка сімейства Беннет, котра має п’ятьох дочок на порі – подібна проблема постала перед матір’ю Анни, що й виробило у дівчини відповідну поведінку.

Тетяна Подоляка, котра минулого року вже потрапляла в короткий список конкурсу, написала оповідання «Мій друже, створений для мене» про кохання Лесі Українки і Сергія Мержинського. Авторка зізналася, що мала задум написати про це ще зі школи. Віталій Михайловський порівняв стиль авторки з Гемінґвеєвими короткими реченнями, присмаченими авторською емоційністю й ліризмом.

Наталія Смирнова надіслала на конкурс оповідання «Лілея» про кохання Ольги Рошкевич та Івана Франка. У творі вже літня пані Ольга згадує молоді роки та міркує, чому її коханий обрав боротьбу, а не сімейне щастя. Софія Філоненко відзначила гарно прописані внутрішні монологи, що відбивають почування героїні.

До короткого списку ввійшло оповідання Богдана Раппа «Дівчина з яблуком». У цьому тексті дія відбувається в Качанівці, у маєтку Тарновських. Художник Василь Штернберг стає мимовільним учасником порятунку кріпачки під сваволі господаря. Автор зазначив, що в його тексті доволі багато вигадки, необхідної для створення драматизму. За словами Софії Філоненко, їй сподобався перегук із повістю «Художник», запам’яталися візуальні деталі та елементи з античної міфології.

Друга гільдія

Тетяна Фролова написала оповідання «Сторінки книжок – сторінки життя» про київського книговидавця Стефана Кульженка. Авторка розповіла, що в позаминулому столітті в кожній поважній родині була видана у знаменитій типографії Кульженка книжка «Види Києва». Віталій Михайловський відзначив добре прописаного «self-made» героя, котрий самотужки здобув фах та домігся успіху.

Оповідання Володимира Коваля «Останній романс» змальовує епізод напередодні смерті Віктора Забіли, коли поет за келихом настоянки записує рецепти та вірші й викликає в уяві своїх приятелів – Шевченка, Глинку, де Бальмена, Марковича. За словами пана Володимира, цей сюжет зродився з біографічного факту про те, що неживого Забілу знайшли в обіймах із діжкою.

Ольга Стасюк – авторка оповідання «Синя квітка» про зустріч Тараса Шевченка із Ганною Закревською. Авторка влучно відтворила атмосферу балу, втому жінки від надокучливих шанувальників та вимог дотримання етикету. На думку Віталія Михайловського, образ Шевченка в цьому оповіданні – це дійсно жива людина зі своїми емоціями, що не є досконалим бронзовим пам’ятником.

Олена Кужельна написала оповідання «Пиши до мене, сердечний небоже» про стосунки Григорія Милорадовича з його тіткою Єлизаветою Милорадович-Скоропадською, котрі авторка схарактеризувала як кохання з одного боку. Юнак любив старшу за себе жінку, а вона, налякана силою його почуття, просила підписувати листа замість «цілую» – «вклоняюся», аби не викликати підозри в чоловіка. Софія Філоненко сказала про цікаве тлумачення стосунків юнака та його музи.

Іван Канівець, знайомий тим, хто стежить за конкурсом з минулого року, був відзначений за оповідання «Змовники». Він вибудував інтелектуальний конструкт про розвинуте українське середовище поміж тогочасної еліти, що мало власну мережу та навіть підручник. Софія Філоненко схвально відгукнулася про ефект очікування – що ж приховано в секретній кімнаті бібліотеки товариства змовників?

Ірина Пасько також взяла участь у конкурсі вже вдруге. Її оповідання «Дорога до храму» розкриває протистояння впливових церковних ієрархів. За її словами, це історія двох людей, котрі походили з однієї нації, хоча на той час іще не викристалізуваної, і мали неоднаковий шлях, хоч і реалізувалися на духовній ниві. Важливу роль відіграє точка зору: що більше лютиться пишний владика Павло, чиїми очима читач бачить історію, то більше мимоволі висвітлюється образ Андрія Прокоповича. Софія Філоненко визнала, що не впізнала стиль авторки при анонімному оцінюванні, і це свідчить про вміння пані Ірини бувати різною у виборі сюжетів та героїв.

Перша гільдія

Третє місце посів Антон Ситор (як не дивно, також один із минулорічних переможців). Його оповідання «Палестина» – це розповідь про дитинство Володимира Антоновича. Софія Філоненко звернула увагу на влучні художні деталі, створені автором, як-то хасиди-гусити та кіт-гайдамака, що бруднить людям одяг. Віталію Михайловському сподобалося це оповідання тим, що воно чи не єдине з конкурсу показало «дивний світ польськомовного Правобережжя». До того ж Володимир Антонович нарешті здобув заслужене повноцінне представлення не лише як учитель Грушевського.


Третє місце здобуло й оповідання Владислава Івченка «І заплакав». Так-так, воно теж про Шевченка, і чоловічі сльози, і настоянки. Владислав у відеозверненні розповів, чому обрав своїм персонажем «наше все» і як довів до сліз ще маловідомого митця Тараса Григоровича у маєтку Свенціцького. Члени журі зізналися, що не впізнали стиль автора. Це оповідання апелює до поширеного уявлення про поміщицьке свавілля та всевладдя.

Друге місце присудили оповіданню Наталії Довгопол «Шовковиця, або Щоденник інститутки на вакаціях». За сюжетом, героїня їде потягом у Гурзуф, тримаючи в руках єдине фото 17-літньої шляхетної панночки Марії Мостицької. Вона читає щоденник прабабусі, що поступово починає відбиватись і в її житті. Софія Філоненко вказала на яскраві та рельєфні образи і символізм шовковиці, що утворює місточок між часами.

Перше місце вибороло оповідання «Добровольці», котре також належить Івану Канівцю. Автор не очікував удруге за вечір вийти на сцену. Він розповів, що цей текст –про імперську практику «іх там нєт», апробовану ще у ХІХ ст. Під час вербування добровольців на війну за незалежність та проти утисків у Сербії герої – пересічні українські селяни – питають агітатора, коли ж настане воля для України. Чи на часі боронити візантійську Софію, коли ще досі не звільнена Софія Київська? Члени журі тлумачили оповідання як напівгумористичне, хоча й не позбавлене гіркоти, бо це текст про пошук ідентичності, про суть пропаганди й гібридної свідомості, про спроби комунікації між паном і підданими. Віталій Михайловський назвав твір надзвичайно сучасним та суголосним подіям сьогодення.

Усі 15 авторів, що ввійшли до короткого списку, отримали в подарунок книжку Володимира Панченка «Сонячний годинник. Книга пілігрима» (Темпора, 2019), яка містить чимало цікавих міркувань про долі представників української еліти у ХІХ ст. Також кожен отримав збірник оповідань переможців першого конкурсу, блокнот для нотування творчих ідей та символ «ProМинулого» – годинник, котрий нагадуватиме про наближення дедлайну наступного конкурсу.
Четвірка переможців отримала фінансову винагороду: І місце – 5000 гривень, ІІ місце – 4000 гривень, два ІІІ місця – по 1500 гривень.

Наостанок було оголошено тему Третього конкурсу історичного оповідання «ProМинуле»: «Українське місто у 1920-х роках».

Тимчасом учасники вже домовилися про наступну зустріч – під час презентації збірки оповідань за підсумками конкурсу, котру видавництво «Темпора» планує видати вже цієї осені.

За фото дякуємо Марії Семенченко.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики