Енциклопедист: до 100-річчя від дня народження Леоніда Махновця

Студент Леонід Махновець. Фото з сайту arsenkaspruk.wordpress.com

Праці Леоніда Махновця (1919–1993) – українська філологічна класика ХХ ст. Утім, його книги – «Сатира і гумор української прози ХVІ – ХVІІІ вв.» (1964), «Григорій Сковорода. Біографія» (1972), «Про автора «Слова о полку Ігоревім»» (1989) та інші – цікаві й важливі далеко не тільки для «вузьких» спеціалістів. Вони покликані наблизити до нас далекі часи, відкрити скарби національної культури, «олюднити» старовину, у якій, виявляється, пульсує жива кров. Науковим подвигом Махновця справедливо вважається переклад і видання «Літопису Руського», унікальної пам’ятки, яка побачила світ із його ґрунтовними коментарями (у 1990 році цю працю Леоніда Єфремовича було відзначено Шевченківською премією). А деякі дослідження доктора філологічних наук Махновця – зокрема, його монографія «Мандровані дяки» – досі чекають на увагу з боку колег-філологів та видавців…

Леонід МАхновець, Михайлина Коцюбинська, Микола Павлюк. Фото з архіву Елеонори Соловей

***
Більш-менш повний біографічний нарис про Леоніда Махновця відшукати непросто. Чи не найбільше інформації – у розгорнутій довідці-передмові, що супроводжує опис архівних матеріалів ученого в його персональному фонді в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ф. 1198). Н.Возна, яка в 2005 році готувала довідку, вочевидь, мала змогу використати й ті документи, що потрапили до архіву, зокрема – спогади Г.Соколовської, дружини вченого.

Отож: Леонід Махновець – родом із Київщини, з села Озерна Бородянського району. Батько його був рахівником, мати – вчителькою. 1919 рік, як відомо, був часом великих потрясінь, частих змін влад, тривожних очікувань. А в «переломному» 1929-му (чи не у зв’язку з хвилею репресій, викликаних «справою СВУ»?) «червоне колесо» переїхало й родину Єфрема Махновця: його самого більшовики відправили на Біломорканал, родину ж у «телячому» вагоні відправили на Північ. Матері й дітям довелося довго поневірятися, переховуватися.

І все ж, попри всі перешкоди, Леонідові, який змалку тягся до освіти й завжди виділявся серед ровесників неабиякими здібностями, вдалося вступити до Київського університету. У 1941 році навчання перервала війна. У 1943–1945 роках Махновець іще встиг побувати на фронті. У боях на чехословацькій землі був поранений; отримав чимало бойових нагород…

1951 року Леонід Махновець захистив кандидатську дисертацію на тему «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури ХVІ–ХVІІІ ст.». На щастя, ера Сталіна закінчувалася, «кривавий Торквемада» незабаром відійшов у кращий зі світів, тож відкрилися нові можливості для наукової творчості. Хоча «тінь» Сталіна все-таки продовжувала переслідувати Л.Махновця. У 1955–1973 роках він працював в Інституті літератури, а ось у 1975 році довелося вимушено перекваліфіковуватися на археолога (перед тим протягом двох років узагалі не міг влаштуватися на роботу – такою була поширена в СРСР практика переслідування «підозрілих» інтелектуалів)…

Серед книг Махновця у моїй домашній бібліотеці є укладений ним збірник «Давній український гумор і сатира» (1959). Дослідника цікавило, як сміялися українці в старі часи, – і він запропонував читачам тексти інтермедій та інтерлюдій, бурлескних віршів, сатиричних та гумористичних віршованих оповідань, сатиричних віршів, дум і пісень, щоб показати різні грані української сміхової культури ХVІ–ХVІІІ століть. Махновцева передмова «Гумор і сатира наших предків» зайняла в книжці майже сорок сторінок. Її й досі – через шість десятиліть після появи збірника! – корисно й цікаво читати, вникати в деталі далекої історичної епохи, коли глядачі забавлялися «междувброшенными забавными игралищами», відпочиваючи в перервах між актами млявих шкільних драм. Л.Махновець пояснює, якими були герої інтермедій, які прийоми використовували безіменні автори, аби звеселити публіку, яким був національно-культурний і політичний контекст, що позначався на характері гумору в тих-таки інтермедіях…

Л.Махновець охоче шукав у них соціальну конфліктність, проте не зациклювався на ній: його так само цікавили й побутові сценки; не залишав він без уваги також колоритні постаті мандрованих дяків-пиворізів, серед яких були автори веселих інтермедій…

Дізнаються читачі й про ляльковий театр-вертеп, про сюжети вертепного дійства, про такого важливого його героя, як запорожець – «сценічний варіант образу напівлегендарного козака Мамая»; про органічну «єдність стародавнього українського образотворчого, сценічного і словесного мистецтва». А якщо додати до цього переліку ще й інформацію про «нищенські вірші» мандрованих школярів, про оповідання, головними персонажами яких є Марко пекельний або ж Кирик, про сповнені сатиричного пафосу «пашквілі»; якщо перечитати те, що Махновець включив до збірника 1959 року, – то будьмо певні: перед нами постане такий яскравий світ сміхової культури, що без нього годі уявити собі творчість Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя, Олекси Стороженка, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого…

Власне, Леонід Махновець про цю естетичну, культурну тяглість час од часу й нагадував. Об’єктивно він тим самим виходив на тему національної своєрідності українського письменства, адже хто там із російських дослідників Гоголя усерйоз цікавився культурним «гумусом», із якого виростали «Вечори на хуторі біля Диканьки» чи інші повісті раннього Миколи Васильовича? Ніхто.

Дивно було б, якби в науковій студії 1959 року, написаній у підсовєтській Україні, обійшлося без підкреслення ролі «класових інтересів», що відбилися в гумористичних і сатиричних творах ХVІ–ХVІІІ століть, без акцентування на соціальній чи антиклерикальній проблематиці. Усе це є і в передмові Л.Махновця, і треба визнати, що й сам матеріал давав йому певні підстави для того, щоб говорити про ці аспекти давнього українського гумору й сатири.

Є в моїй домашній бібліотеці й п’ятитомний біо-бібліографічний словник «Українські письменники». Перший його том, де подано відповідну інформацію про давню українську літературу ХІ–ХVІІІ століть, уклав Леонід Махновець. Це книжка обсягом 970 сторінок (вийшла вона в 1960 р.). Безцінна річ для дослідника нашої літературної старовини! Уявляю, скільки «чорнової» праці потребував від укладача том словника, у якому викладено ретельно зібрану інформацію. Єдиний його (вельми суттєвий!) ґандж – відсутність даних про літературознавчі здобутки українського зарубіжжя. Але хіба могло бути по-іншому в київському виданні 1960 року?

Нарешті, знімаю з полиці невелику за обсягом, проте дуже вагому за своїм науковим значенням книжку Л.Махновця «Григорій Сковорода. Біографія». Її автор поставив перед собою непросте завдання – вибудувати біографію Сковороди, хронологію його життя. Коли саме наш філософ навчався в Києво-Могилянській академії? Як і коли він потрапив до Петербурга в придворну капелу? Якою була історія перебування Сковороди за кордоном, куди він поїхав разом із т.зв. Токайською комісією, що привозила до імператорського двору угорські вина? Що сталося в Переяславському колегіумі, де короткий час викладав Григорій Савович і звідки його вигнав єпископ Никодим Сребницький? Відповіді на ці та інші запитання Л.Махновець шукав, полемізуючи з іншими біографами Сковороди, передусім – із професором Київської духовної академії Миколою Петровим та істориком Дмитром Багалієм, автором монографії «Українский мандрований філософ Григорій Савович Сковорода» (1926).

Шлях до істини – річ складна, хоч і захоплива. Махновцю довелося (ціною, як він пише, «безсонних ночей», у «напруженому обдумуванні кожного ходу») перегорнути гори архівного матеріалу, виконати аналітичну роботу, вивчаючи списки студентів київської Академії й інші документи, зіставляючи довгу низку відомих і маловідомих фактів. Як наслідок, підтвердилася цілковита достовірність біографічного нарису, що його свого часу написав учень Григорія Сковороди Михайло Коваленський. Петров і Багалій його явно недооцінили. А щодо висновків Л.Махновця, то ось головні з них:

1. У 1730 р. 8-річний Грицько Сковорода почав навчатися у дяківській школі в рідних Чорнухах.

2. З 1734 р. по 1741 р. він здобуває освіту в Київській Академії. Серед його вчителів – відомий педагог і вчений, знавець мов Симеон Тодорський (сам Сковорода також був поліглотом).

3. У грудні 1741 р., невдовзі після того, як російський престол зайняла Єлисавета Петрівна, талановитого музиканта й співака Сковороду забирають до Петербурга, до придворної капели. У північній столиці він пробув два з половиною роки.

4. Частину навчального 1744–1745 року Сковорода знову провів у Києві, в Академії. А в кінці серпня 1745-го вирушив у Токай. Для генерал-майора Федора Вишневського, який протягом багатьох років очолював Токайську комісію, він, каже Махновець, – компаньйон: формально – півчий при церкві в Токаї, а фактично – студент, який продовжує здобувати освіту тепер уже в європейських навчальних закладах.
(Тут я не втримаюся від спокуси пов’язати віддалені один від одного факти: нащадки того самого генерал-майора Вишневського жили на Полтавщині, і згадки про них є в автобіографічних повістях Шевченкового друга Якова де Бальмена. Сам Яків був закоханий /щоправда, без взаємності/ в Софію Вишневську, яка згодом стала дружиною Миколи Писарєва, начальника канцелярії київського генерал-губернатора Бібікова. Вишневські приїздили в Мойсівку до графині Тетяни Волховської на ті самі бали, де бував і Тарас Шевченко, он як!).
… За кордоном Григорій Сковорода перебував протягом п’яти років. У Київ повернувся в жовтні 1750 р. Його маршрути Махновець вивчив і описав максимально повно.

5. З кінця 1750 р. (чи з початку 1751 р.) Сковорода викладає поетику в Переяславському колегіумі. Проте «десь у травні-червні 1751 р.» його звільняють, оскільки курс поетики, підготовлений Григорієм Савовичем, єпископа Сребницького не влаштовував.

6. І знову – рідна Академія (осінь 1751 р.), навчання у богословському класі. Цього разу вчителем Сковороди був Георгій Кониський, префект Академії.

7. Навесні 1753 р. митрополит Тимофій Щербацький посилає «першого, найкращого студента Академії» вчителювати до свого друга Степана Томари в Коврай…

Здавалося б, суха біографічна хроніка. Леонід Махновець її не перериває (як я зараз); він доводить історію життя Григорія Сковороди до останнього пункту (1794 р.), показуючи драматургію незвичайної долі в усій повноті подробиць. Маємо, отож, масштабну картину, добре аргументовану біографічну версію, що її неминуче має взяти до уваги кожен, хто пише чи писатиме про українського філософа вже після Махновця. Саме так і відбувається. Пам’ятаю, як часто згадувалося дослідження Леоніда Махновця під час презентації книжки іншого Леоніда – професора Ушкалова («Ловитва невловного птаха», 2018) в київській книгарні «Є». Ушкалов продовжив біографічні «розкопки», до того ж зробив він це в дусі Махновця, який дбав не тільки про наукову переконливість висновків, а й про те, щоб його працю було цікаво читати. Адже сам процес, сама драматургія наукового пошуку – це також захоплива інтрига (для аналогії див., наприклад, книги Іраклія Андроникова, Володимира Чивіліхіна, які також мають характер «наукового детективу», – так Л.Махновець назвав свою книжку «Про автора «Слова о полку Ігоревім»», 1989 р.).

Прикро, проте в 1972–1973 рр. праця Леоніда Махновця про Сковороду потрапила під вогонь упередженої, замовної, з відчутним кадебістським присмаком, критики. Зокрема, Олексій Гончар і Мирослав Гончарук зі сторінок журналу «Радянське літературознавство» (1973, №6) картали Махновця за те, що він начебто «не керується чіткими критеріями в питаннях про ліквідацію Запорозької Січі». Вони, Гончар і Гончарук, взялися «захищати» Катерину ІІ: мовляв, усе правильно вона зробила, знищуючи Січ, адже «козацька республіка» стала «історичним пережитком»!

Надруковано це було саме тоді, коли Махновця позбавляли роботи в академічному Інституті літератури…

Нагадаю, що Леонід Єфремович змушений був стати археологом, і, як це буває з талановитими людьми, нові обставини він зумів обернути собі на користь. Нова спеціальність, досвід археологічної праці знадобилися йому під час роботи над дослідженнями про «Слово о полку Ігоревім», над перекладом і коментуванням «Літопису руського»… Зрештою, він був енциклопедистом – багатознання було його стихією, природною потребою. «У процесі праці над перекладом та коментуванням «Літопису руського за патським списком» мені довелося вивчати історію не лише Русі ІХ–ХІІІ століть, а й Візантії, Угорщини, Польщі, Чехії, Монголів цих же віків», – згадував Махновець (див.: Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». – К., 1989, с.58).

Усебічний, енциклопедичний підхід до складних проблем – вирішальна складова наукового успіху Махновця. Хіба ж не енциклопедією є його блискуче дослідження про автора «Слова о полку…»? Читаєш цю книгу – і дух перехоплює: такого знання й відчування далекої історичної епохи не зустрінеш навіть у працях дуже поважних дослідників. Леонід Махновець часто вступає в полеміку з ними – і його аргументів крити нічим, адже свої концепції він вибудовував, шукаючи не тільки докази «за», а й докази «проти»! Себто, головним опонентом Махновця був сам Махновець. І перш ніж вийти «на люди» з висновками, він проводив свої ідеї через довгі коридори сумнівів, знаків запитань, можливих заперечень…

А тепер про головне: Леонід Махновець назвав ім’я автора «Слова о полку Ігоревім» і обґрунтував свій вибір так, що спростувати цей вибір не вдалося нікому. Ідеться про князя Володимира Ярославовича, сина галицького Ярослава Осмомисла, рідного брата тієї самої Ярославни, яка тужила в Путивлі на заборолі, виглядаючи свого «лада» з невдалого для нього походу. «Науковий детектив» Махновця дуже переконливий. Усе вивірено до найменших деталей. Проаналізовано величезний матеріал. Усіх до єдиного князів пропущено через «рентген» дослідника…

Про наукову «споруду» Леоніда Махновця важко говорити без емоцій – вона вражає. Як вражає, між іншим, і те, що його праця «Про автора «Слова о полку Ігоревім»» після 1989 року більше не перевидавалася (а вийшла вона тоді тиражем 3 тис. примірників, які блискавично розійшлися). Так само хотілося б бачити перевиданими й інші дослідження вченого. Страшенно цікаві також його архіви. Окрім недрукованих праць, у них зберігається великий епістолярій Махновця. Він також заслуговує на окреме видання…

Та що там казати: ми такі повільні й незграбні, коли йдеться про власний культурний спадок… Може, ви бачили сучасні видання праць В.Перетца, М.Сумцова, О.Білецького, М.Гудзія, С.Маслова? Не бачили, бо їх просто немає. Ось і 100-літній ювілей Леоніда Махновця минає без видань неперевершених праць цього енциклопедиста родом із Бородянського району…

Може, прокинемося нарешті?

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.