У пошуках української суті: кобиляча голова й чудесний хробачок

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019

Перейти з російської на українську. Переїхати з Донецька в Київ. Залишитися в здебільшого російськомовному середовищі, але при цьому змінити культуру, частиною якої стаєш ти і твої тексти. Про це – перший україномовний роман досі російськомовного письменника-переселенця з Донецька Володимира Рафєєнка «Мондеґрін». Один з очікуваних і важливих художніх текстів цього року. Очікуваний – бо обіцяв містити досвід крос-культурного переселенця: замість обжитого російського літпроцесу, близького Рафєєнку – російському філологу, письменник обрав українську літературу й культуру. Важливий – бо осмислив перехід із російської мови на українську, який здійснює певна частина українців у середовищі, яке досі лишається здебільшого російськомовним.

Роман про розриви й химери, які з’являються при цьому між свідомістю й підсвідомістю, переосмислення пам’яті та культурно-історичного контексту. Одне слово – про те, що вольовим зусиллям інтелекту можна ініціювати, але не завжди – усвідомити до кінця. А тому – і про безліч недочутих, почутих неправильно, незрозумілих та додуманих моментів, що виникли на перетині двох вторинних знакових систем, по суті – невідчитаних кодів, чим, зокрема, і є «мондеґрін».

Зміна культурної прописки В.Рафєєнка вмістила не лише іншу мову й культуру, а й історію Донбасу, яка поступово стає повноправною частиною сучасного літературного процесу. А головне – не надто поширену, але потрібну українській літературі іронічну інтелектуальну авторефлексію в межах художнього тексту, а не навколо. Тож не дивно, що модератором життєдіяльності головного героя стає міфічний наглядач – Кобиляча голова, та, що бачить суть і віддає по заслузі, береже вселенську справедливість і утримує космічну рівновагу. А отже, і списати на неї можна весь ентропійний лишок Рафєєнкового месиджу.

Красиве й корисне. Петро й Павло

Письменник з епіграфів визначає трьох слонів, на яких тримається його романний світ: Євангеліє, казки і світова література. Як Савл, що став апостолом Павлом, головний герой Габа приймає нового бога, який змінює його свідомість. Як графу Кенту з Шекспірового «Короля Ліра» та автору, йому 49 років. У подорожі, дедалі метафізичнішій, його супроводжує Кобиляча голова (КБ) – провідник і місцями примусовий наставник.

Усі три складові в тексті активні й акцентовані. По-перше, євангельських образів не просто багато – деякі з них багаторазово множаться самі на себе: переселенець Габа оселяється на Оболоні, влаштовується в супермаркет «Красиве і корисне» і веде світоглядні розмови зі своїм менеджером, якого іменує щоразу по-новому, ненав’язливо натякаючи на апостола Петра: Петро, Пьотрек, Петрусьо, Піт, Петро Петракіс, Петро Петрович, Періас, капітан Петренко, Пеця Петрович, Перучо, П’єр, Петравський тощо – «він став для Габи взірцем європейської коректності й одночасно громадянського спротиву системі». А де Петро – там і Павло, роль другого в романі дісталася лікарю Павлу Павловичу, до якого вчащає герой по душевне зцілення. Якщо зазвичай образні системи підводять до євангельських ідей, то В.Рафєєнко, навпаки, використовує євангельські образи, щоб глибше передати досвід людини в культурі, яка свідомо увійшла в нову систему координат, пізнає й витлумачує її дію в собі, і себе – в ній. Адже головний герой – Габа, Габрієль Габінський, підкреслене посилання на образ архангела Гавриїла – відомого в християнстві, юдаїзмі та ісламі тлумача пророчих видінь і подій.

По-друге, український читач нечасто має справу з текстом, настільки філологічним, інтертекстуальним та включеним у культурний полілог. Тому глибоке занурення в українську й не тільки культуру В.Рафєєнка відчитати зможе далеко не кожен: безліч цитат – не з тих, що перетворилися на розлапковану народну мудрість. Іншими словами – доведеться погуглити, перечитати, а дещо з класиків і відкрити для себе з нуля. Курсивом у дужках з’являються без посилань цитати з творів Б.-І.Антонича, Лесі Українки, П.Куліша, С.Руданського, Чжуан-Цзи, В.Шекспіра, В.Стуса, Т.Шевченка та ін. Не кажучи вже про авторів російських, непрямо присутніх в образах та мотивах. Не без іронії пізнає «українську суть» Габа.

По-третє, КБ. «Вона надзвичайно, завжди і передусім цікавила Габу Габінського як особистість… звідкіля український народ узяв цей образ. Чому голова? Чому кобиляча? Чому і як сталося, що вона, самотня та зажурена, котиться Європою. І до яких часів вона докотиться?». Незабутня дитяча примара, провідник у потойбічне (часом буквально переселенське), уміння бачити суть, зокрема помічати в людях щурів, що ховають під лагідними масками щиро щурячу натуру.

Мова чудесного хробачка

«Українська суть, якщо вона наша національна, повинна відрізнятися від суто суті, мовити б, ворога. Чи ні? Чи все ж таки є певні філософські координати, де зникає національне і вступає на свій важкий і беззмістовний шлях суто людське?». Існування в новій мові постійно повертає героя в дитинство. Пунктир з інтервалом у півжиття неминуче з’єднує дитячий мовний досвід, отриманий з українських книжок, та дорослий: «З одного боку, цією мовою до маленького Габи в дитинстві говорили соловей, миша, півень і чудесний хробачок. Уже не кажучи про кобилячу голову. З іншого, річ у тому й полягала, що з ним, із цим хробаком, тепер потрібно було регулярно спілкуватися». У його доросле життя раптом потрапляє безліч міфологічних істот – «нищівні протуберанці пам’яті», які ламають впорядкованість засвоєння мови в дорослому віці.

На поверхні – свідоме, вивчене, ігрове: «…вивчаю мову. Така мова співуча й балакуча. Так і тягне на всілякі чудові нісенітниці, різнокольорові дурниці, закликає до березневого безглуздя, до святої нікчемниці листопада. Цією мовою можна сто тисяч років без упину бубоніти курзу-верзу, молотити своїм недосконалим переселенським язиком харків-макогоників». Глибше, де нова мова починає висвітлювати не усвідомлені зв’язки, починається плутанина: «…в нього, мабуть, починається синдром поліглота. Доки розмовляв із собою рідною російською, був собі людина людиною. А як другу заходився вивчати, усіляке казна-що на ум почало спадати». Особливо вона проявляється в напівсні, коли внутрішній монолог «підвисає» і у тріщини просочується підсвідоме – нажите і зафіксоване в цитатах та алюзіях: Біблія у синодальному перекладі чи російськомовні онлайн-сервіси.

Наслідок глибинної плутанини – безпомічність: «Тільки почнеш перекладати щось по-справжньому енергійне та сентиментальне, як перекладацьке натхнення тебе залишає» – і стоїш, «як рожева мавпа на естраді». У перекладі, визнає Габа, глибина, краса та сила слова деградують, образно, від людини до мавпи. Хочеш сказати, приєднатися до упізнаваного, відомого коду, заявити, що ти свій, поділитися словом, смислом і мелосом – але ні. Петро підказує: «Ти тільки рухайся, не міняй напрямок, дивися вперед… читай Біблію чи принаймні хоча б щось… працюй над наголосом, суфіксами і закінченнями. Рефлексуй. Роби дихальні вправи. Віруй у вирій… От коротка програма початківця. Алгоритм, якщо бажаєш, дорослішання».

Тому що життя в мові на дорослому рівні – це щось таке, що по-справжньому пояснити можна лише досвідом, реальним і трансцендентним: «Останній поцілунок жінки твоєї долі, подорожі Марко Поло, блаженні сновидіння дитинства, літургія в сільській церкві, де присутні тільки ти і старенький священик, Божа Матір Кирилівська, ангели, написані Врубелем із пацієнтів психіатричної лікарні (Павловська психоневрологічна лікарня №1, ці ангели мешкають там досі), кухоль цикути з рук приємної людини, розмови досхочу з померлими друзями, а передовсім – майбутнє кохання, що стоїть просто сонця на тонких, як скло, передчуттях, – усе це мова. Щось таке, що народжується з мови, мовою тримається і мовою стає. Мова – це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує. Працює цей механізм за зразком причастя. Приймаєш її тіло, запиваєш холодним квасом із родзинками і літаєш по небу з ранку до вечора». Мова стає домом, з якого треба вигнати всіх непроханих гостей.

Від дійсності, її «української суті» та від себе Габа іронічно дистанціюється, «втягуючи у сивувату голову бадьоре повітря довічного вигнання», і це утримує його від крайнощів. З іронією письменник руйнує звичні образи, відтинає традиційні смисли та обмірковує реальність у розмовах Габи з «уявними друзями» – Пушкіним, Дарвіном, Йоаном Богословом, Вінтербергом та іншими. Габа радить їм не плодити зайвих теорій та очікувань: «Друже, кинь усю цю фігню, не стеж ти за лініями уявної мапи, вона примарна, як, зрештою, і всі ті, хто з тобою поруч. Немає нікого». Як і тих українських ангелів, що з’являються в оболонському небі й кивають головами Габі, який «про всяк випадок вирішив підлизатися до вищих інстанцій і прошепотів: “Слава Україні!” – “Героям слава!” – не чутним, але могутнім хором відповіли Ангели Господні й утворили в небі величезний тризуб».

Метаморфози смерті

«Але війна вже почалася. Війна небуття з буттям». У романі «Мондеґрін» війна в Донецьку/Місті Z така ж інфернальна, як і в «Довгих часах». Вона стала завершальною ланкою тривалого процесу, на певному етапі якого Габа, перш ніж перебратися у Київ – «місто сакральної укро-сили», намагався заговорити українською вдома – у дитинстві. Але зіткнувся з неможливістю україномовного діалогу: «…вони з великою любов’ю ставилися до своєї мови. І от у глибині душі їм здавалося, що говорити цією мовою з мешканцями Донбасу немає жодного сенсу. Все одно, що перли перед свиньми розсипати. Ну sorry, може, не так категорично, не перед свиньми, а, скажімо, перед їжачками, хробачками, білочками».

Із часом він почав напрацьовувати «катехізис блаженного незнання» – спочатку з незнання про людей, які були навколо. Потім – незнання про місто, регіон, країну і, зрештою, «про світло й темряву, батька й матір, братів і сестер, про бабусю й дідусів, про їхнє минуле, про своє майбутнє». Не знати – означає не пам’ятати і не перебувати в печалі: «Не знати – це врешті-решт іноді єдиний засіб не мучитися… Але не знати, притому дуже чітко розуміючи, що конкретно ти не знаєш… мати чіткий затверджений вищою інстанцією Канон незнання, відпрацьований, майже вимолений, – це вже справжнє мистецтво». У ньому Габа досяг висот – «у 2014 році він залишався, може, єдиною людиною в місті, для якої найсвіжіша європейська новина полягала в тому, що країни Європи вирішили об’єднатися в Європейський Союз».

З анабіозу Габу вирвали метаморфози міста і людей. Як і в «Довгих часах», люди перетворювалися на комах, зокрема кохана Габінського Сосіпатра швидко трансформувалася з лялечки в наяду. А Габа так не зміг: «Ты рассуждаешь, как нерусский человек», – сказали йому рідні. Він зміг інакше: травмований реальністю, захистився фантасмагоричними образами, зцілюватися від яких почав лише в Києві після спілкування з лікарем Павлом. Переселенець із Донбасу пройшов свою метаморфозу у стилі китайського філософа Чжуан-Цзи в Києві: «Ця людина, по суті, і є та сама божественна черепаха, яка сама не знає, чи вона китайський філософ, чи український метелик».

Метаморфози – подушка безпеки, що вистрілює в обличчя як остання форма захисту. Спрощення заради засвоєння реальності, хай і ціною втрат у деталізації: «Кожен пристойний Леонардо да Вінчі мусить оволодіти цією навичкою спрощувати натуру, щоби втиснути її у свою талановиту особистість… Ще Шиллер зауважив, що естетичне і творче прагнення непомітно будує посеред страшного світу веселе царство гри і безпеки. Воно… звільняє людей від усього, що тисне на них як у фізичному, так і в психологічному розумінні цього слова. От звідсіля й АТО. Узагальнення та схематизація – ось два стовпчики, на яких нас із тобою повісили, брате».

Пісні про любов

Незважаючи на блукання Габи внутрішніми і зовнішніми стежками, переїзд до Києва, українська мова й терапевтичні зустрічі з небайдужими людьми стали тими умовами, за яких історичне коло, розімкнуте 1922 року, замкнулося. Минуле зустрілося з теперішнім у просторі, але поза часом, з’єдналося роз’єднане жорстокістю та війною за людську свідомість. «Розвинуті особистості, що вільно подорожують текстом буття, прекрасно розуміють: пам’яті як місця, де на полицях міститься щось подібне до архівної документації, немає. Наше життя цілком і повністю – всього лише полум’я серця – і цілковито базується на фантазії та перевтіленні. На мові, якщо вже мислити точно. Тому минуле, як ти про нього згадуєш, завжди монтується нашвидкуруч».

Збережена в пам’яті роду історія – про дітей, що вижили після розстрілу більшовиками їхніх батьків, і з допомогою пів святого Маркуса Прочанина, перейшли через річку-Лету назад до життя, а потім пішки через усю Україну вирушили до Києва – на зустріч із невідомим відображенням у дзеркалі історії, яке має зустріти і вберегти.

«Май на увазі, маленька нещасна людино, у скрутні години життя можна покластися тільки на власне відображення у дзеркалі – двійника з цинамоновими очима. Сповнений сил чи хворий, п’яний, веселий, бадьорий, молодий, старий, розумний, дурнуватий, тверезий до болю – той, кого немає, – він завжди з тобою. Той, кого не можна знати, але не тому, що заборонено, а просто тому, що його не існує, коли ти на самоті, бо побачити нас може тільки інший. I’m on my way to Canaan Land… On my way glory hallelujah I’m on my way», – співає Махалія Джексон крізь час пісні про смерть і любов.

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет ім. Т. Шевченка. Кандидатка філологічних наук, літературознавиця. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів — література ХХ століття та сучасний літературний процес.