Три долі в радянській неволі: чи можна було б переписати долю Клавки?

Марина Гримич. Клавка. – Київ: Нора-Друк, 2019

Доля – поняття розмите й почасти сакральне, але часом воно настільки щільно вписується в систему координат історичних подій, що думки про те, ніби чиясь доля могла б скластися інакше, навіть не виникає. Ба більше: драматична залежність доль людських від історичних реалій (так само, як і від рішень, які, цілком можливо, необдумано ухвалювалися недолугими людьми, але при тому набули історичної ваги) стає саме тим цементом, на якому муруються великі держави й імперії. Лише є одне «але»: якщо рішення, яким судилося стати історичними, в основі своїй були недолугими, нещадно калічили людські долі, а з ними – і нації, то зцементовані так держави й імперії за деякий час приречені піти тріщинами й упасти, безжально оголюючи скелети, здавалося б, навіки замуровані в людських душах.

Саме так мурувалася, існувала, а потому пішла тріщинами й завалилася радянська імперія. Відкритий нині доступ до багатьох архівних документів дає можливість відстежити десятки й сотні рішень, ухвалених на різних рівнях і різними особами, через яких нещадно шматувалися людські долі і творилася нова реальність із новою, «радянською» людиною. Роман «Клавка» Марини Гримич – одна з багатьох сторінок цієї історичної драми, яка коштувала щастя-долі не одній людині та обернулася трагедією для всієї української нації.

Хоча роман – художній, у ньому не бракує витягів з архівних документів. Письменниця Марина Гримич майстерно конструює минуле, переплітаючи на сторінках роману історії вигадані з історіями документально підтвердженими, і так оповідає про різні долі.

Доля письменницька: критикуй сам себе, щоб інші не критикували

Сюжетні лінії роману «Клавка» обертаються навколо життя письменників. Увага їхній творчості приділяється анітрохи не менша, ніж їхньому побуту. Питання житлові (квартири в легендарному «Роліті» й кімнатки в безіменних комуналках) тісно переплетені з питаннями творчості (невидані рукописи і видані, але нещадно розкритиковані романи).

Усі письменницькі перипетії розгортаються на тлі Пленуму правління Спілки радянських письменників України, що тривав із 15 до 20 вересня 1947 р. Його завдання – виправити всі «помилки», допущені українськими літераторами під час організації і проведення загальних зборів українських письменників від 27–28 серпня 1946 р.

«Помилки» ці, на думку ЦК, полягали в тому, що «високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів… по суті, опошлили […] Велику частину доповіді було присвячено шкідливості поглядів Грушевського та його школи. Хочу зауважити, що це практично перший аналіз творчості та діяльності цього буржуазного історика з позицій марксистсько-ленінської ідеології. Костянтин Захарович також висловив критичні зауваження до ряду письменників. Але, критикуючи М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського, він не опускається до їх приниження, він мудро і спокійно вказує на їхні “помилкові судження”. […] Що натомість помічаємо у виступах письменників? Вони просто вивернули перед усіма всю брудну спілчанську білизну. Вони, немов тенісним м’ячиком, легковажно кидали одне в одного словом “пошлий”. І це не додає їм честі. А надто, коли ним характеризують Остапа Вишню. Він не “пошлий”, він небезпечний. І не розуміти цього — велика помилка».

І тому нині письменники мають «виправитися»: бути свідомими й послідовними у критиці колег і самокритиці, оскільки від цього насправді залежать і наклади їхніх книжок, і розміри їхніх спецпайків, і перспективи отримання житлових площ якщо не в «Роліті», то хоча б десь не дуже на задвірках столичної цивілізації. А ще існують письменницькі дачі в Ірпені, можливості відпочивати й оздоровлюватися в санаторіях і безліч інших радянських благ, які не піднімають письменників до висоти партійних бонз, але все ж таки підносять значно вище й роблять значно заможнішими за широкий київський загал. І в цій круговерті ідеологічних настанов і споживацьких запитів до жодної письменницької душі не закрадається питання: а що саме дає підстави «товаришу Бакланову із відділу пропаганди ЦК» продукувати суворі приписи й настанови українським радянським письменникам, що їм робити, казати й писати, а від чого категорично утриматися.

Викривлена радянська реальність поступово, але неухильно змінює й письменницький світогляд. Усі, хто порушують правила гри, опиняються не просто поза грою: вони потрапляють за борт життя і животітимуть у вічному статусі вигнанців десь на письменницькій периферії. Звісно, така перспектива не кожного влаштовує. Дехто – мириться, дехто – журиться, дехто – протестує. Поки що не так активно й потужно, як потім це робитимуть шістдесятники, але не менш рішуче й приречено. Фактично шістдесятництво в літературі закладається ось цими письменниками – вчорашніми фронтовиками, не всі з яких насправді – герої, не кожен із яких насправді має талант, і одиниці з яких готові свідомі відмовитися від кусня хліба з кавалком масла в обмін на драми, повісті й романи у кращих традиціях соцреалізму. Вони ніби товчуться у своєму побуті, обертаються в системі координат власних рукописів, постійно озираються з острахом, щоб не потрапити в жорна утисків та переслідувань, але насправді – саме їхні долі і їхні вчинки закладають не на роки, а на десятиліття тенденції й напрями розвитку не лише літератури, а й світобачення.

«Я не розумію вас усіх… — [зривається в одному із епізодів на крик вчорашній фронтовик, нині – письменник-початківець Борис Андрійович Баратинський. — А. А.] — …Інтелігентів ролітівських… Закінчилася війна! Там була кров, смерть. Відірвані ноги, покалічені душі. От там було горе! Приїхав сюди, а тут — понімаєш лі — благодать! Пайки! Спецмагазин на Хрещатику! Квартири в РОЛІТі! Прислуга! Красота! Живіть собі “припєваючи”! Так ні — як ті собаки гризуться!.. Хіба я за це воював?»

Вони й самі себе подеколи не розуміють. Бо їхні долі вершить безжальна рука далекої від мистецтва, але пронизаної ідеологією комуністичної партії. І треба віддати належне Марині Гримич: на сторінках «Клавки» читач не знайде осуду чи звинувачень, натомість побачить чимало архівних і дуже красномовних записів, які дають змогу уявити, що саме довелося пережити і здолати тим, хто увійшов на сторінки історії як «український радянський письменник».

Доля жіноча: від секретарки до «пепеже», або про що насправді мовчать архіви

Головна героїня роману – товаришка Блажкевич, вона ж – Клавка.

Клава Блажкевич – секретарка Спілки письменників, яка «працювала секретаркою у Спілці ще з 1944 року, коли СПРУ переїхала з Харкова в Київ, спершу на посаді машиністки з окладом 350 карбованців, а згодом — на посаді секретаря з окладом 400 карбованців. Таку саму зарплату, наприклад, отримував бухгалтер (не головний, у того був оклад аж 900 крб.). Жити можна. Та й із Максимом Тадейовичем завжди було затишно. Але в листопаді 1946-го прийшло нове керівництво, і її делікатно попросили звільнитися за власним бажанням, щоправда, з виплатою компенсації за 24 дні невикористаної профвідпустки».

Швидко по тому з’ясувалося, що грамотних секретарок, які ще вміють швидко друкувати, днем з вогнем треба пошукати, тож уже в лютому 1947 року вона повертається на роботу в Спілку. На заваді не стає навіть її досить сумнівне минуле: Клавка родом із «гнилої» технічної інтелігенції. Її батька, одного з провідних інженерів «Ленінської кузні», а згодом і матір розстріляли в 1937-му. До того вона мешкала з батьками в апартаментах на третьому поверсі, у будинку по вулиці Чкалова, 45-в. Нині живе в підвалі того ж будинку, в одній із кімнаток комунальної квартири. Це навіть не кімната, а комірчина, яка відрізняється від труни хіба тим, що має вікно на сонячний бік. Хоча її сусідка, сліпа пенсіонерка Емма Германівна Бруслевська, і таких житлових розкошів не має. До слова, Емма Германівна також раніше жила не в підвалі, а на четвертому поверсі цього ж будинку, в розкішних апартаментах, але «буржуазні замашки мамзель Бруслевської, колишньої вихованки Інституту благородних дівиць і випускниці Вищих жіночих курсів, ніяк не відповідали революційним віянням молодої країни Рад», тож ще в 1920-х їй довелося переселитися в підвал.

Якщо мамзель Бруслевській у цьому житті вже однозначно нічого не світить, то Клавка все ще трохи сподівається на диво. «Дивом» може вважатися заміжжя: Клавці – двадцять шість, а всіх чоловіків війна як не скосила, то покалічила. Утім, сподівання Клавчині – дуже мізерні. Вона, звісно, потайки мріє про льотчика, від одного вигляду якого у неї б «чолка встала», але глибоко в душі розуміє, що не буде ані льотчика, ані будь-кого, тож максимум, який їй світить, – це обертатися в колі чоловіків-письменників, всотуючи в себе їхні думки, рими й метафори з порівняннями.

Доля Клавки – типовий «продукт» тогочасної доби, породжений наслідками післяреволюційних репресій, помножених на повоєнні злидні й тотальну побутову безвихідь. Так само, не менш типовою є доля Єлизавети Петрівни Прохорової. Хоча на перший погляд вони з Клавкою перебувають на різних соціальних щаблях: «Єлизавета Петрівна мала зразкове походження, про яке тільки міг мріяти будівник соціалізму, — пролетарське […] З її автобіографії Клавка знала, що вона ще підлітком працювала на заводі “Більшовик”, а її батько на початку ХХ століття очолював знаменитий марксистський гурток “Союз за визволення робітничого класу”. Єлизавета Петрівна була членом ВКП(б)У і фронтовичкою, вона повернулася в Київ рік тому, у 1946-му, з орденом та медалями. В її особовій справі записано, що вона була членом репатріаційної комісії, яка займалася переміщенням співвітчизників, котрі опинились у Німеччині з тих чи інших причин, на батьківщину». Але по-своєму, по-жіночому, вони обидві – нещасні. Гостра, дотепна, яскрава Єлизавета Петрівна – колишня так звана «пепеже» (походно-полевая жена), що раз і назавжди ставить незмивне тавро на справжній радянській жінці. Навіть якщо та по-справжньому любить «свого генерала». І навіть якщо завдяки цій любові у її продуктовій шафі не переводяться запаси тушонки, горілки й шоколаду, про походження яких нескладно здогадатися за армійськими етикетками, що, з огляду на 1947 рік, є запорукою виживання. Клавка, меню якої в деякі дні обмежується пиріжком із горохом і чашкою окропу із сахарином, знає це з досвіду власного вічно голодного шлунку.

На сторінках роману Марини Гримич можна відшукати не одну, не дві, а десятки жіночих історій, у кожній з яких, як у дзеркалі, відбиваються гримаси тогочасної доби. Письменниця ніде про це каже, але насправді життя відроджується після війни завдяки жінкам. Вони, зморені, виснажені, але непохитні, вперто штовхають цей світ уперед. Не дають йому застоятися, загрузнути в безкінечних самокопирсаннях і пошуках вічних істин, що в радянському суспільстві заввиграшки може привести за ґрати. Жінки смажать пиріжки, щоб торгувати ними на базарі, і з того хоча б якось утримувати сім’ї. Вони їдуть у Москву спродувати сушені грушки і яблучка, щоб повернутися звідти на авто. Вони прилаштовують у видавництва рукописи своїх не дуже талановитих, але дуже невпевнених у собі чоловіків. Зрештою, саме вони, жінки, надихають чоловіків якщо не на подвиги, то на можливість гідно жити й не менш гідно помирати. Бо смерть крокує поруч із життям. І коли їй не можна дати відсіч, її доводиться гідно прийняти.

У романі Марини Гримич «Клавка» саме жіночі долі стають тими віхами, за які відчайдушно чіпляються совість, сумління і здоровий глузд у хвилини, коли безжальна ідеологічна машина розстрілює їх упритул.

Доля солдатська: орденоносні «самовари» і їхні лебедині пісні

«Клавка остовпіла. Вона не могла повірити своїм очам. Якщо десь й існувало пекло, то воно було зараз тут — у Києві, на запасних залізничних коліях вокзалу, серед глупої вересневої ночі 1947-го».

Це з пісні слів не викинеш, а історію – і переписати можна. Саме цим десятиліттями, продумано й наполегливо, опікувалася радянська ідеологія. Наслідки її сумлінної роботи ми переживаємо ще й досі: міфи про «вєлікую пабєду» і сьогодні багатьом зашорюють очі. Хоча в такому випадку доречно було б згадати інший, не менш легендарний рядок: «ми за ценой нє пастаім». Ціна радянських звитяг у Другій світовій війні виявилася занадто високою: окрім мільйонів смертей були ще й мільйони калік, безруких-безногих «самоварів», чиї доля раз і назавжди були перекреслені суворим сьогоденням. Радянська влада потребувала героїв, але не потребувала калік. А вони – не просто були, вони псували своїми понівеченими тілами й покремсаними душами картинку «щасливого радянського життя» після «великої перемоги».

«Перед нею [Клавкою] в напівтемряві виринали пошрамовані обличчя, безтямні очі, чорні очниці сліпих, кукси, скривлені обличчя, людські обрубки. Стояв сморід — до традиційного для “самоварів” запаху старої сечі й плісняви додався різкий дух свіжого лайна. Самовари вили, лаялися, обурювалися, кусалися, плювалися, але серед цього божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів».

Насправді історії покалічених війною героїв – другорядна сюжетна лінія. Здавалося б, вона жодним чином не стосується ані Клавки з її проблемами, ані українських радянських письменників із їхнім сум’яттям і ваганнями. Але саме цей нібито другорядних сюжет перетворює «Клавку» з побутово-історичної повісті на масштабне, об’ємне, трагічне художнє полотно.

Він дає підстави стверджувати, що роман «Клавка» Марини Гримич – твір значно ширший, ніж старанно задокументована розповідь про будні й гризоти письменників. Він – значно глибший, ніж психологічно й із хірургічною точністю виписана драма зламаних жіночих життів і понівечених сподівань кількох поколінь. Це – опис глобальної й почасти незбагненної трагедії, яка безжально підібгала під себе всю націю. Яка токсичною ідеологією рік за роком витруювала все те, що робить націю – нацією, а людину – людиною.

«Клавка» – це болісна сповідь покоління, яке пережило надлюдські випробування і спромоглося вижити, а нині одужало нарешті настільки, щоб знайти сміливість просити прощення.

«НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ!!!» – відчайдушно співає зневірена, але при тому непохитна Клавка.

Роман «Клавка» – це спроба назвати усі речі своїми іменами для того, щоб нарешті перестати ховатися за зручними ширмами історичних ілюзій, зрозуміти людські вчинки, відкинути зі своїх очей комфортну полуду й шукати не винуватих, а ймовірного прощення.

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».