Ібен Акерлі: «Ми всі помиляємось, і це нормально – просити пробачення»

Норвезька письменниця — про кібербулінг, інклюзивність і право кожного бути собою.

У Норвегії Ібен Акерлі  — відома акторка кіно й телевізійних серіалів. Першу роль вона отримала у 2002 році, зігравши дівчинку Венді у фільмі «Шрами». Згодом Ібен зіграла головні ролі у художніх фільмах «Вікторія: Історія кохання» (2013), знятому за однойменним романом Кнута Гамсуна, та «Дріади – дівчатка не плачуть» (2015), а також роль дочки прем’єр-міністра в серіалі «Багатство» (2016).

Цього року в Ібен — щільний професійний графік: у неї заплановані зйомки у фільмах «Мортал», режисером якого є Андре Овредал, і «Озеро мертвих». А ще – вихід дитячої книжки. Вже другої.

Ібен Акерлі дебютувала як письменниця три роки тому, написавши книжку для молодших підлітків «Ларс.LOL». Книжка отримала схвальні відгуки як від літературних критиків та оглядачів, так і від самих читачів. Про неї говорили на сторінках норвезьких ЗМІ, її обговорювали у шкільних класах та бібліотеках. Того самого 2016 року книжку «Ларс.LOL» було визнано найкращим дитячим виданням за версією премії ARK у Норвегії (премія, заснована норвезькою книжковою мережею ARK у 2002 році, переможця обирають голосуванням, у якому беруть участь 10 тисяч дітей – авт.).  Планується екранізація цієї історії.

«Те, що я почала писати книжки – це, по суті, збіг обставин. Якось я написала статтю для норвезького журналу, присвяченого культурі, — і мій нинішній редактор прочитав її, зателефонував і сказав, що я обов’язково маю писати для підлітків, маю спробувати себе у жанрі young adult. Я була не проти, але не взялася одразу за писання, – розповідає в розмові з «ЛітАкцентом» Ібен. –  Минуло кілька років, я випадково знову зустріла свого редактора і він спитав, чи маю я щось для нього, може, якісь ідеї. Я сказала, що ні. І тоді він сказав: “Дай мені хоч щось до кінця цього тижня. Напиши хоча б десять сторінок на цікаву тобі тему”. І я написала, бо не хотіла його розчаровувати. Редактор мене дуже підтримував, заохочував писати далі –  так і  з’явилася моя дебютна книжка».

Письменниця розповідає, що це книжка про кібербулінг і про те, що кожен може помилитися. Утім, українські читачі зчитують з цієї історії значно більше актуальних для себе моментів: соціалізація дітей із синдромом Дауна, інклюзивне навчання та система менторства в норвезьких школах, ну і тема цькування, звісно.

У книжці йдеться про школярку Аманду, яка дуже чекає на новий навчальний рік, бо тоді її клас нарешті заопікується першокласниками. Та неочікувано вчителька призначає Аманду менторкою для нового однокласника Ларса, який має синдром Дауна.

Протягом усієї розповіді перед Амандою постають непрості питання та дилеми, вона повинна приймати рішення, які не завжди є приємними і комфортними для неї. Зрештою Аманда припускається помилки і намагається все виправити. Чи вдасться їй?

Цього року книжка вийшла в українському перекладі Наталі Іліщук у «Видавництві Старого Лева», а сама Ібен Акерлі приїхала на «Книжковий Арсенал». Розповідає, що була здивована кількістю питань про інклюзію та соціалізацію людей із синдромом Дауна, які їй поставили в Україні. Говорить, у Норвегії цю книжку сприймають виключно як розповідь про цькування. Але, додає авторка, інклюзивним норвезьке суспільство теж стало не одразу.

«Я СПИРАЛАСЯ РАДШЕ НА ОСОБИСТІСТЬ ЛАРСА, НІЖ НА ЙОГО СИНДРОМ»

— Як народилась історія про Ларса і Аманду?

— Свого часу я здобула диплом викладачки спеціальної освіти і є фахівчинею з комплексної медико-педагогічної, професійної та соціальної реабілітації осіб, які мають психічні й фізичні порушення. Це було моєю роботою до того, як я стала акторкою. А ще у школі я теж мала підопічного із синдромом Дауна.

Ця тема мені добре знайома і близька, у мене є досвід спілкування з людьми, що мають синдром Дауна. Тому, думаю, цілком природно, що вона присутня в моїй дебютній книжці.

Але Ларса складно назвати головним героєм, який рухає сюжет. Головна героїня  тут все ж таки Аманда. Я як авторка шукала щось або когось, хто зруйнує комфортне життя Аманди і рухатиме сюжет уперед. Так з’явився Ларс.

Коли я працювала над книжкою, то не спілкувалася з людьми із синдромом Дауна. Але я маю досвід спілкування з дітьми такого ж віку, як Ларс, і з таким синдромом. Втім,  описуючи різні ситуації у книжці, я спиралася радше на особистість Ларса, ніж на його синдром.

 — Як сприйняли цю книжку критики, батьки дітей із СД, батьки дітей, яких цькували і які цькували?

— Книжку дуже добре сприйняли і читачі, і критики.  Було багато рецензій, багато відгуків від  дітей, які її прочитали і номінували на «Найкращу книжку 2016 року» в Норвегії. Для мене це було дуже важливим і надихаючим моментом, що люди так сприйняли мою дебютну книжку. Щонайменше кілька батьків, що мають дітей із СД, підходили до мене і дякували, писали мені, що книжка їм дуже сподобалася.

«Я ДОРОСЛІШАЛА У 90-Х, І ТОДІ ПРОБЛЕМА ЦЬКУВАННЯ У ШКОЛАХ БУЛА ВЕЛИЧЕЗНОЮ»

 — Наскільки тема булінгу сьогодні актуальна для Норвегії? Як вирішують проблему цькування у школах?

— Тут, в Україні, я почула дуже багато питань саме щодо героя з синдромом Дауна, щодо інклюзії. Це дуже важливі питання. Але у Норвегії ця книжка сприймається не як історія про хлопчика з синдромом Дауна, а більше як книжка про булінг та про головну героїню Аманду і її шлях до помилки.

У Норвегії зараз активно дискутують щодо проблеми цькування, зокрема, і кібербулінгу, тобто цькування в мережі: як вчити дітей безпечній та правильній поведінці у соціальних медіа, як пояснити, чому не можна цькувати інших та що робити, якщо таке стається. Дуже часто самі дорослі не знають, як правильно поводитися в соцмережах, а мають цього вчити дітей.

 — Дуже тонко і правдоподібно прописаний психологічний стан, коли людина хоче протистояти цькуванню, але натомість сама стає однією з тих, хто цькує. У вас був такий досвід: може, цькували вас або ви брали участь у булінгу?

— Я дорослішала у 90-х, і тоді проблема цькування у школах була величезною. У нас ще не було смартфонів та інтернету, і цькування тоді мало форму фізичного насилля.

Я можу впізнати себе в Аманді. В тому сенсі, що дуже добре пам’ятаю, як важко було в такому віці щось робити з цькуванням, якось протидіяти йому, бо завжди найлегше  – це нічого не робити. Я не була тією людиною, яку цькували або ж яка цькувала, але  я була саме тією людиною, яка бачила цькування, знала, що воно є, але нічого не робила з цим. І хоча ти сам і не робиш нічого поганого, це все одно неправильно – бути бездіяльною в такій ситуації, стояти осторонь.

І це та історія, яку я хотіла розповісти. Що часом для того, щоб вчинити правильно, тобі доводиться робити речі малоприємні, такі, що вибивають тебе із зони твого комфорту.

І Аманда провалила цей тест.

На щастя, вона змогла все виправити. І це дуже важливий момент у моїй книжці – що люди роблять помилки, що ми всі помиляємось, і що це нормально – попросити пробачення.

 — За свою помилку Аманда дуже жорстко поплатилася — самотністю. Але інші героїні, які є основними підбурювачками до цькувань, не отримали адекватного покарання. Чому так?

— Це дуже суб’єктивна історія, розказана від першої особи. Це історія Аманди. За свою помилку Аманда розплатилася втратою друзів. І це найгірше покарання у такій ситуації. Інші дівчата друзів не втратили, бо, по суті, і не мали їх. Їхня популярність у класі – дуже хитка і суперечлива.

Читайте також:

Ева Суссо: «Дивно все ще дивитися на світ крізь рожеві окуляри і вдавати, що все добре»

Ґюдрун Скреттінґ: «Для мене важливо дати дітям надію»

 

Ульф Старк: «Усі історії починаються зі слухання»

Марія Парр: «Я прагну, щоб моя мова не зникала…»

Аудгільд Сульберґ: «У дитячих книжках мусить бути конфлікт»

«ТЕ, ЩО Я РОБЛЮ, — ЦЕ СПРОБА РОЗПОВІСТИ УНІВЕРСАЛЬНУ ІСТОРІЮ»

 — Над чим ви зараз працюєте і які ще теми вам цікаві як авторці?

— Я щойно завершила книжку, яка вийде у Норвегії восени. Вона називається «Гігантська вечірка». У ній гіганти, насправді дуже-дуже високі, приходять на вечірку. І там стається багато кумедних речей. Але з багатьох причин ця книжка так само торкається теми інклюзії та різноманіття, тему інакшості, того, що всі ми різні і кожному з нас є місце.

Коли велетні прийшли на вечірку, їх не одразу прийняли інші гості, тому що вони були величезними, вони відрізнялися від інших, вони не могли, наприклад, тримати чашки так, як це робили інші гості на вечірці. Ця книжка з картинками може здаватися дуже дитячою, але вона для дітей від 7 років.

Це ті теми, які мені цікаво досліджувати як авторці. І зараз я працюю над новою книжкою для цієї ж вікової категорії читачів: 7-9 років.

 — Чим вам імпонують читачі саме такого віку? Чому вам цікаво писати саме для них?

— Це складне питання, тому що досі я мала лише цей письменницький досвід  – писати для вікової групи 7+, яку я дуже сильно люблю. Це той вік, коли діти наближаються до дорослого життя. Перед ними постають серйозні дилеми: що таке добре, що таке зло і що робити, коли ти чиниш недобре. Перед ними постає виклик: бути собою. Для них можна писати просто про складні теми.

 — Скандинавську літературу для дітей та підлітків називають найвідкритішою у світі, бо в ній можна знайти історії на будь-які — навіть найважчі — теми. А є теми, які ще недостатньо широко представлені в літературі для дітей та підлітків?

— Не скажу, що дуже багато читаю сучасної дитячої і підліткової літератури. Але з того, що читала і знаю, всі важливі теми розкрито та описано. Зараз мені на думку не спадає жодна тема, яка була б у норвезькій літературі для дітей та підлітків табу, про яку б не писали і не обговорювали.

— Це виклик для письменника — коли так багато тем вже добре розкриті в сучасній літературі?

— Ні. Історії універсальні. Ми завжди розповідаємо історії, від початку існування, і те, що я роблю, – це не пошук якоїсь конкретної теми, це не спроба бути у тренді, це про те, щоб розповісти універсальну історію. Ця історія про дівчинку, яка зробила велику помилку, але вона доклала зусиль, знайшла в собі сили вибачитися. Це історія, яка була розказана багато разів до мене і буде розказана не раз і після мене. Я не бачу проблему в тому, що я та інші автори використовують одні й ті самі теми для своїх історій. Моя наступна книжка теж про інклюзію, про прийняття себе та інших, про прийняття іншими. Але вона буде написана в зовсім інший спосіб. Вона буде інакшою, хоча і на ту саму тему, по суті.

 

— Без чого не може бути хорошої дитячої книжки?

— Найперше, це універсальні правила побудови історії: зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Це – основа.

Я особисто люблю історії з героями, які залишаються хорошими до самого кінця. Натомість у моїй книжці головна героїня не є лише хорошою, вона неідеальна і не завжди чинить правильно. Бо це,  насправді, було б трохи нудно, особливо для дітей, слідкувати за героєм, який завжди робить тільки правильні речі.

Дитячі книжки – це завжди розповіді про людей, перед якими постає якась дилема, з  якими трапляються речі, які вони не можуть контролювати. Історії, де є герой, якому симпатизуєш та співчуваєш, з яким асоціюєш себе, але при цьому цей герой чи героїня  не завжди чинять добре. Часом значно цікавіше слідкувати за таким героєм, ніж за дуже правильним.

Я обожнюю Гаррі Поттера, але він дуже чистий, дуже правильний герой, він завжди приймає точні рішення і завжди все робить правильно, він дуже моральний. Але я думаю, що часом цікавіше бачити, як у правильного і хорошого персонажа піднімається щось темне зсередини і тоді він чинить не так, як мав би в тій ситуації. Я думаю, люди часто впізнають себе саме у таких героях, просто не говорять про це.

Це нормально мати упередження, почуватися некомфортно, невпевнено,  не розуміти і боятися чогось – і було б неправильно нехтувати цим у дитячих книжках.

Історія про Аманду й Ларса – важлива. Це історія про спокуту. Вона реалістична, але не настільки соціальна, якою могла би бути.  Я думаю, що дуже важливо говорити і про цей бік булінгу — від імені того, хто цькує. Тому що багато інших історій розповідають читачам, що ми не повинні цькувати. Але так само важливо розповідати історію, що часом це трапляється і що ти тоді робиш, що відчуваєш.

«Я ОСОБИСТО ДУЖЕ ЛЮБЛЮ ТАКІ КЛІШОВАНІ, ЩАСЛИВІ ФІНАЛИ В КНИЖКАХ, КОЛИ ВСІ ПЛАЧУТЬ ВІД ЩАСТЯ»

 — Письменник може на щось впливати своїми книжками? Провокувати зміни?

— Важливо рефлексувати щодо того, що відбувається в суспільстві. Кожен з нас є частиною цих змін. І я теж. Але не думаю, що я можу особливо впливати на людей.

Я багато працюю над тим, щоб бути більш інклюзивною, і над тим, як я про це пишу в своїх книжках. Я як авторка можу писати про мігрантів, про різні види родин, про сексуальні меншини. Я не думаю, що політичний мотив у книжці має з’являтися раніше за історію. Я думаю, що історія йде першою. Завжди.

Я знаю, що у Норвегію мою книжку вчителі використовують у класах, щоб поговорити з учнями про кібербулінг. Моя книжка об’єднує людей, які хочуть поговорити про це . Її обговорюють на уроках читання. Можливо, це може стати одним із кроків на шляху до вирішення цієї проблеми. Це хороший привід поговорити про цькування загалом, і кібербулінг зокрема.

До речі, книжку екранізують і Ларса у фільмі зіграє хлопець із синдромом Дауна. І це теж про інклюзію.

 — Які книжки сформували вас як особистість, є важливим для вас?

— Книжки, на яких я росла, — це Астрід Ліндгрен, це Анне-Катріне Вестлі, авторка книжкової серії «Восьмеро дітей».

Я читала «Великі сподівання» Діккенса, коли мені було 13-14 років, і вона досі є однією з моїх улюблених книжок. І одна з моїх най-най-найулюбленіших книжок — це «Різдвяна містерія» Юстейна Гордера (The Solitaire Mystery).

Ще мені до вподоби англійські вікторіанські романтичні історії. Також я люблю нову американську літературу. Я вважаю Вірджинію Вулф геніальною, люблю її читати.

Але я не бачу сенсу писати так, як хтось із цих людей. Я не знаю, чи вплинули вони на мене як авторку і як саме, але я точно можу сказати, що дуже люблю читати і отримую від читання справжнє задоволення.

 — Кого зі своїх колег ви читаєте, зокрема тих, хто пише для такого ж віку, як ви? Ви читаєте їхні книжки?

— Ні (сміється). Насправді якісь книжки я, звичайно, читаю. Але не всі. Я спеціально нічого не відслідковую.

Коли я пишу, я взагалі у той період нічого не читаю, особливо своїх колег, тому що так просто щось несвідомо запозичити чи потрапити під авторський вплив. Коли я пишу, існую тільки я і моя історія. Все. Я не відслідковую спеціально, але загалом маю уявлення, хто і що пише для дітей у Норвегії.

 — Чому для вас важливими є геппі-енди?

—  Це така персональна преференція. Я особисто дуже люблю такі клішовані, щасливі фінали в книжках, коли всі плачуть від щастя. Я не знаю, чи всі мої книжки матимуть щасливі фінали, але підозрюю, що більшість із них — точно.

Усі фотографії – ЛітАкцент

Спілкувалася Марія Семенченко

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.