Ти уявляєш!

 


Ера мультимедіа розбалувала нас. Завдяки стрімкому розвитку й повсюдній доступності технологій ми, здається, розучилися сприймати немультимедійний контент. З одного боку, саркастичне «лінощі – двигун прогресу» й невтішна констатація того, що оскільки технологічні дива значно перевершили людську уяву – ми просто більше не хочемо нею користуватися. З іншого ж, це спричинило вкрай цікаву трансформацію практично всіх видів мистецтва.

Мистецький твір як такий, хай то картина, скульптура чи текст, перестав існувати в ізоляції беньямінівської аури, шукаючи способи залучити аудиторію до співдії. А таких способів сучасні технології надають безліч. Класичні твори й сучасні бестселери обростають адаптаціями – театральними, кіно-, музичними. Шедеври живопису стають приводом до появи фільмів і книжок. Театр все частіше «спускається» вниз зі сцени, ламаючи «четверту стіну». Музика то сама вплітається, то залучає до площини свого творення поезію, відео, візуалізацію. Мистецтва перемішуються, синтезують, між ними стираються межі – і на перетині постають цілковито нові явища. І глядацька чи читацька інтерпретація відіграє в цьому процесі далеко не останню роль.

Література нині перестала бути лише-текстом. Літературу як синтетичне мистецтво, як інструмент впливу на свідомість творить і книжка як артефакт – обкладинка, папір, ілюстрації. Творять її обговорення – дискусії, критична рецепція, перекази на кухні. Творять, зрештою, численні адаптації, які свідчать про вплив тексту на культуру. Втім, текст тут теж не є «Золотими плодами», функціонуючи й сам по собі. Текст нині – це образи, які візуалізуються, сенси й меседжі, які впливають і стають матеріальними. Зрештою, це саме стилістично-композиційне полотно, яке міняється, стаючи дієвим, видимим, чутним. Саме тому ми вже не можемо заперечувати той факт, що графічний роман (він же комікс) – це література. Саме тому історії нині розповідаються не лише словами. Саме тому візуальний, звуковий, перформативний потенціал мови – настільки важливий.

Шон Тен. Прибуття

Шон Тен. Прибуття / К. : Видавництво, 2019

Коли, як не в наш час, могло трапитися так, що номером 35 у списку найкращих книжок усіх часів за версією газети Times стала книжка, де немає жодного слова. Створена ілюстратором-лауреатом премії «Оскар» за найкращий анімаційний короткометражний фільм, а ще премій «Г’юґо» та «Локус» – як письменник. Історія, розказана самими зображеннями, названа одним із найважливіших графічних романів у історії. What a time to be alive, чи не так? І цей дивовижний твір нині можна купити в українських книгарнях. І провести з ним – годину, щоб якомога швидше дочитати до кінця, а потім тиждень, щоб насолодитися ілюстраціями і бодай спробувати розкодувати сенси роману. І це не так просто, попри те що всі вони – видимі й матеріальні.

Передовсім «Прибуття» є поліжанровим твором – романом, графічним романом, мистецьким альбомом – який виходить за межі всіх цих жанрів, творячи цілковито нове мистецьке явище й цілковито новий спосіб впливу. Це й добра та життєствердна історія – про вимушену еміграцію, бідність, страх і насильство, взаємодопомогу, виховання почуттів і подолання перешкод, щасливе возз’єднання близьких. Це й фантастичний всесвіт, де еміграція стає фактично освоєнням іншої планети з її законами, символікою, особливим письмом і милими тваринками-помічниками, які скрізь супроводжують емігрантів і розраджують їх у самотності й тузі за рідними. Це й безліч різних ілюстративних (і оповідних) технік – від докладної діафільмової «розкадровки» кожного руху й емоції до велетенських панорам на кілька сторінок.

Зрештою, це твір, який «промовляє» не написаними словами, а саме читацьким сприйняттям, ніякого не цураючись і не принижуючи. Можна бачити лише красиві, майстерні зображення, можна відчитувати й відчувати історію настільки глибоко, наскільки дозволяє читачеві його уява. Масштаб «Прибуття» і тих способів співдії, які він пропонує, справді вражає. Тому й досвід читання (сприймання?) такого твору складно з чимось порівняти. Цей досвід такий самий синтетичний – емоційний, споглядальний, декодувальний, дослідницький – як і сам роман. Розповідаючи одну історію, насправді він розповідає їх безліч, роблячи своїм «проектором», інструментом і ретранслятором саме читацьку уяву.

Гелен Дельфорж, Квентін Гребан. Мама

Гелен Дельфорж, Квентін Гребан. Мама / пер. з французької Яніса Сінайка. – К. : Nebo Booklab Publishing, 2019

І якщо вже ми заговорили про дитячу літературу (а графічний роман «Прибуття» орієнтований перш за все аудиторію віком 9-12 років) – на цьому полі, як ніде інде, виявляється тенденція до синтезу мистецтв. Розкішні ілюстрації, різноманітний інтерактив та навіть можливість «достворити» книжку самостійно, домалювавши чи вклеївши потрібні елементи – дитячі книги вже дуже давно перестали бути лише історіями. Проте водночас історія стала важливою, як ніколи раніше – навряд чи бодай у якийсь час раніше сприйняття дитячої літератури дорослими, які її пишуть, досліджують чи обирають для своїх дітей, було настільки ретельним і уважним. Тепер дитяча книжка не просто вчить, «вкладаючи» сенси й цінності в голову дитини – замість сухої констатації «моралі» чи «уроку» вона спонукає до осмислення, взаємодії й усвідомлення. Книжка письменниці Гелен Дельфорж та ілюстратора Квентіна Гребана «Мама» є саме такою – працюючи з іконічним та ідеалізованим для багатьох культур образом матері, вона дуже просто та наочно показує, що мамою можна бути дуже різною й дуже по-різному.

Символічне значення образу матері від такої подачі насправді не потерпає, а лише розширюється. В тій самій зручній формі «казок на ніч для дівчат-бунтарок» – коротенька історія з ілюстрацією – книжка демонструє цілу низку різних ситуацій переживання материнства. І в кожній із них неідеальна, неконформна, не відповідна суспільним запитам чи й узагалі «підірвана» й «неблагонадійна» мама – супергероїня, успішна жінка, дівчинка-бунтарка. Майже кожна з мам-героїнь книжки (чи просто мам-героїнь) свідомо чи несвідомо порівнює себе з ідеалізованим образом «матері-берегині» явно не на свою користь, але найважливішим для них виявляється не відповідати ідеалам. Нове життя, нова людина, яку кожна з цих жінок приводить на світ, спонукає її переосмислювати власну роль, світогляд, місце в світі.

Ніжність і трепетність, із якою кожну зі «своїх» мам зображають письменниця й ілюстратор – кількома формульними фразами чи розлогими сентенціями, комбінаціями яскравих кольорів, чіткими й детальними чи ледь помітними лініями – справді не лишає байдужими. Ні дитину, яка завдяки книжці в дуже прямий і простий спосіб складає собі уявлення про те, як воно, бути мамою. Ні маму, яка, попри те наскільки її власний досвід материнства є унікальним – в майже кожній героїні книжки впізнає себе. Книжці вдалося, як на мене, найголовніше – показати, що універсальність і символічність материнської ролі формується на перетинах безлічі індивідуальних історій. Десакралізація Великої Матері й водночас оспівування кожної мами у всіх куточках світу – як ікони, як святої, як супергероїні. Бо так воно і є.

Кетіль Бйорнстад. До музики

Кетіль Бйорнстад. До музики / пер. з норвезької Наталії Іваничук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

Музика – за своєю природою одне з мистецтв, що найкраще піддаються синтезу – стаючи темою для художнього тексту, проникає в нього, здається, безальтернативно. Можливо, саме тому так часто в світовій літературі поставали синтетичні жанри саме на перетині літератури й музики: романи-сонати, романи-симфонії. Окрім того, створення музики вимагає праці, жорсткої самодисципліни, багатогодинних вправ. І коли цей настрій – настанова на повну самовіддачу, відточування найменших деталей техніки і вчування в твір для того, щоб саме у твоєму виконанні він зазвучав по-новому – передається художньому тексту, він із необхідністю стає синтетичним явищем, чимось на перетині між літературним твором і музичним перформансом. Саме таким став роман «До музики» Кетіля Бйорнстада – і навряд чи міг би бути іншим, враховуючи, що писав його композитор і піаніст. (Напевно, у «універсальних творців», що самореалізувалися в кількох видах творчості, будь-який її результат виходить винятково синтетичним. Але це не точно).

Виховання молодого музиканта – тема не нова для світової літератури. Ледь не одразу напрошується асоціація з «Піаністкою» Ельфріде Єлінек: її персонажка – живе втілення постійних обмежень, відмов і самоконтролю, яка через вплив матері мусить буквально принести в жертву мистецтву все людське, чуттєве й недосконале в собі. Конфлікт роману Бйорнстада базується на цьому самому протиставленні – високе, благородне, мистецьке проти «людського, занадто людського», і то в підлітковому віці, в час бурхливого, динамічного розвитку саме людського й чуттєвого в особистості. І це не єдина «людська» проблема головного персонажа, талановитого юнака Акселя Віндінґа: смерть матері й фактичне руйнування сім’ї, фінансові проблеми й постійні конфлікти заважають йому викластися в творчості на повну. Часу на те, щоб заявити про себе як про піаніста, лишається не так багато, попереду життєво важливі змагання, де конкурентами стануть найближчі друзі й, цілковито несподівано, кохана дівчина – конфлікт розпадається на безліч мікросюжетів, набуваючи об’ємного і цілком музичного звучання.

Дебютний концерт, провалений через занадто довгу сукню, перші сексуальні розчарування й зачарування, непорозуміння з викладачами, нестримне прагнення більшого, дух конкуренції, смертельний страх програшу – «До музики» можна читати як сюжет для ідеального підліткового серіалу. Проте основний конфлікт тексту для Кетіля Бйорнстада – зовсім не тло для оповідок про підліткові кохання й страждання. Це справжня, зріла екзистенційна драма, точку кипіння якої вже пережили старші персонажі-музиканти і до якої стрімко наближаються молоді. Завдяки цій наснаженості по-новому починає звучати й сама підліткова історія – те, що в масовій культурі звикло викликає замріяні ностальгійні посмішки, насправді є ключовим етапом формування особистості, її пріоритетів та цінностей. Роман глибокий, пронизливий, проте легкий і невагомий суто текстуально – конфлікт прошиває наскрізь легені читача, який щойно встиг вдихнути прозорий, повітряний текст на повні груди. А музика, якої не чути, проте її можна пережити за кожним разом, коли Аксель, Аня чи Ребекка сідають за фортепіано – вона постійно поруч, водночас недосяжна й близька, неспохопна й присутня тут-і-тепер. Жодних ілюстрацій, жодних додаткових медіумів – лише текст, написаний у час, коли людська уява начебто перестала працювати.