Гімн нетиповій галицькій ментальності


Гаська Шиян. За спиною – Харків: Видавництво Фабула, 2019

Якби вас попросили описати типовий (чи, можливо, стереотипний) образ галицької жінки зі Львова, з чого ви почали б? Напевно, сказали би ви, вона – високоінтелігентна, не має шкідливих звичок, багато читає, відвідує театри, у вільний час вишиває хрестиком рушники під ікони і щонеділі ходить до церкви. Вона завжди слухає свого чоловіка, виховує дітей у найкращих традиціях української греко-католицької сім’ї, плекає сімейні звичаї, є берегинею роду і дещо консервативна в своєму скромному одязі. Власне, критично велика маса українців і далі так сприймає галицьких жінок крізь призму певної ідеалізації та передбачуваності. Але тут з’являється Гаська Шиян і на повні груди кричить: «Та камон, народ! Надворі ХХІ століття, і такий тип жінки варто шукати хіба десь у музеях». Звісно, це не дослівна її цитата, але десь приблизно так виглядає один із меседжів нового роману Шиян «За спиною».

Якось Наталка Сняданко сказала, що львівська ментальність закрита і провінційна в тому, що старається ліпити свій зовнішній образ. Так-от, головна героїня Марта – повна протилежність провінційності (хоча сама родом із Новояворівська) й закритості (адже сміливо демонструє, якими відвертими бувають дівчата у Львові). Вона багато іронізує, зовсім не розуміє релігійних обрядів, працює HR-ом в ІТ-компанії (і саме тому в її мовленні аж занадто багато англіцизмів) й епатує своєю розкутістю (чого лише варті деталізовані описи всіх тілесних радостей, що виникають і усамітнено, й у парі з партнером – простіше кажучи, текст аж просякнутий еротизмом). Власне, сама авторка на одній із презентацій зізнавалася, що зачитувати такі уривки вголос наважується не завжди – вона чекає, доки аудиторія пройде певний етап споріднення з текстом. Тож ближче до кінця роману читач на диво добре вловлює темп, із яким Шиян розвиває теми тілесності й сексу; можна навіть сказати, що вже після першої третини роману він перестає соромитися прочитаного, натомість починає збуджуватися (що, за словами авторки, є цілком природною реакцією на сексуальні сцени в мистецтві). І варто віддати належне письменниці, яка дуже вправно (і вчасно!) уникає небезпеки скотитися до брудної порнографії в романі, тим самим підкреслюючи своє вміння естетично привабливо та спокусливо зображати еротичні сцени. Але досить про це.

У Марти було типове дитинство, у якому мати поїхала на заробітки, батько залишився вдома і став для неї зразком безкомпромісності, що супроводжувала дівчину ще з підліткових років. Власне, саме через цю безкомпромісність вона дозволила своєму коханому піти до армії й уже потім, пост-фактум, стверджуватиме, що це був єдиний раз, коли вона серйозно вагалася. Як наслідок, ці докори сумління переростають у постійні самокопання, гнів і відчай: «Я ж не вклала у тебе нічогісінько, нічим не пожертвувала. Що ти взагалі мені винен?» – після таких монологів Марта або напивається, або розглядає свої статеві органи в люстерку, або годинами зависає в соцмережах, безцільно гортаючи стрічку новин – одним словом, в кожного свої способи боротьби зі стресом. Проте вона чітко усвідомлює, що хлопець поставив обов’язок перед батьківщиною вище за їхні стосунки, і це викликає повну апатію: «Від твого від’їзду єдине, що я ще робила, то хіба виносила сміття, що було завжди твоїм обов’язком, але перебрати на себе інші – попилососити, помити унітаз і ванну – якось так і не притиснуло. Міняти постіль теж не відчувалося потреби, як і витирати пил». Від нав’язливих думок Марту рятує її оточення – це і колеги по роботі, які допомагають сім’ям військових, і нові знайомі-переселенці з Донбасу, з якими Марта святкує Новий рік, це, зрештою, і красень-француз Ксав’є, з яким на Марту чекатимуть чергові любовні походеньки (тут вчасно зупинюся, аби не спойлерити). І, попри те, що майже всіх їх об’єднує війна, вона далеко не є центральною темою в романі. Можливо, колись «За спиною» класифікуватимуть саме як твір воєнної прози, але зараз навіть сама авторка стверджує, що ключовий меседж – вічні екзистенційні питання: «Як не сприймати своє життя змарнованим?», «Які зовнішні чинники є вагомими, а які нав’язаними?» і «Чому я тут?». Що ж, якщо сприймати роман в такому екзистенційному ключі, то читач після останньої сторінки може зауважити, що прямої відповіді на ці питання він, звісно, не отримав від жодного персонажа. Більше того, інколи складається враження, що замість філософського роману ви щойно прочитали чергову сповідь галицької німфоманки, якій погано вдається контролювати свою сексуальну поведінку (або ж вона й не намагається цього робити). Але, якщо поглянути на це з іншого боку, то стає очевидним, що для авторки важливо показати руйнівну роль стереотипів, що досі існують в українському суспільстві. То чому б не скористатися таким вдалим ґрунтом, як любовні історії Марти? Читати про любов люблять усі (вибачте за тавтологію), але далеко не кожен захоче побачити в книжці глибшу картину: попри все, у нас є війна, н фоні якої загострилося неприйняття тих, хто виростав на інших територіях: «Якогось фіга ми вважаємо, що на решті території говорять не так, святкують не так, а головне, усі їхні біди від того, що в дитинстві дівчата не слухали дидактичних пісень про Галю, яку прив’язали до сосни косами. Звідки у нас ця самовпевнена зверхність?».

Розмови про розкріпачення і лібералізм українського суспільства рано чи пізно впираються в законсервовану традиційність, у якій немає місця для чогось інакшого (в українському контексті – для того, що поза межами традицій): «Ти не можеш тут бути чайлдфрі чи геєм, мусиш притлумити шльондру в собі, коли стала мамою, бо хоч усі чоловіки і прагнуть цього “два в одному”, але перетворюються на вкрай цнотливих, якщо обирають жінку супутницею свого життя. Усе хтиве мусить залишитися поза межами добропорядної родини». Тоді, можливо, «За спиною» слід розглядати як своєрідний гімн іншій, нетиповій галицькій ментальності?

Можна стверджувати, що читачі, які не звикли перебувати в галицькому контексті, сприйматимуть роман зовсім по-іншому, аніж ті, хто все життя (або хоча би свідому його частину) провели його тут. Для жителя умовного Кропивницького чи Херсона буде дуже дивною ситуація, коли людина, яка зневажає релігійні обряди, піде святити паску. Ще й якщо врахувати потужну церковну традицію Львова, може виникнути когнітивний дисонанс: чи це справді відбувається в місті, що позиціонує себе як колиска духовності й нашої культури? Можливо, варто таки переглянути свої стереотипні погляди на «столицю українського П’ємонту» (підказка: іронія)?

Війна в романі «За спиною» стає лише тлом для всіх соціальних викликів, із якими зіткнулася головна героїня Марта. Хтось може звинувачувати Гаську в тому, що вона виділила так мало тексту саме подіям на Сході, натомість закцентувавши на звичайній, пересічній жінці, що пливе за течією. Але ж хіба не в цьому унікальність тексту – знайти одну-єдину історію, яка стане рупором для тисяч інших? Показати, що війна ставить перед вибором не лише тих, хто пішов воювати, а й тих, хто залишився вдома і тепер постійно чекає? І, зрештою, віддамо належне Гасьці Шиян за спробу донести до аудиторії те, що, цитуючи Сняданко, «життя за спиною іноді (чи завжди) складніше, ніж на передовій». Тепер залишається чекати, аби до неї дослухалися.