«Острів Європа» – в бурі України

Олеся Мамчич

Регіональні фестивалі – це про любов. Я маю на увазі не офіційні шароварні події з виступами у віночках і промовами депутатів. Ідеться про справжні сучасні фестивалі, за якими – безсонні ночі організаторів і палке бажання вписати своє місто у культурну мапу світу. Про любов, бо організатори діляться власним містом, як скарбом, розшукують у ньому найдушевніші місця, приховані тільки для близьких друзів.

«Острів Європа» – це також про любов.

Я стояла і думала про це на острові Кемпа, географічно розташованому посередині Вінниці. Лише раз на рік і тільки учасники фестивалю мають право перетнути катером воду й ступити на його берег. Офіційно це заповідник, справжні тобі хащі з рідкісними комахами, рослинами і птахами. А ще зміями – тому вихід за межі галявини суворо заборонений. А в центрі обгороджений мурашник – не наступіть. Ви почитаєте вірші й поїдете, а мурахам тут жити.

Читання на острові Кемпа були більше ніж літературою. Тут представляли кримськотатарську поезію. Колись Кемпа був півостровом. Колись Крим був радісним півостровом – але тепер його пронизує біль подвійної депортації, окупації та відрізаності від світу. Поетки Сеяре Кокче й Аліє Кенже-Алі – приїхали із того «острова» на цей, малий і заповідний. Щоб тут, у вибраному колі, між тісних розрослих дерев – розповісти про муку киримли. Муку геноциду, в якому загинуло 46 % населення. Про час, коли знову доводиться втрачати із такими зусиллями повернену батьківщину. Старі татарки, яким пропонували виїхати, казали: «Ми тільки нещодавно повернулися. Ми посадили тут сади. Не поїдемо звідси нікуди – маємо дочекатися плодів».

І Сеяре та Аліє також нікуди не поїхали. Вони пишуть сумні пронизливі вірші, а за ними стежить, як у добрі совєцькі часи, пильне око шпигуна. На всіх літературних виступах у Криму хтось обов’язково пильнує, чи немає крамоли. І навіть на виїзних фестивалях хтось маскується під звичайного читача.

На Аліє цього року одкривали кримінальну справу за вірш.

Боснійські мелодії у виконанні Весни Касерес, що періодично розривали поетичний перфоманс, звучали до сліз. Ми всі на деякий час на цьому острові були роздерті кримським болем. Локація, вірші, музика і тема посилювали враження так, що мало хто вийшов із сухими очима. А коли усі вже сходили на берег, довелося перетнути ділянку гаражів, на якій просто розривалися від гавкоту собаки на ланцюгах. Пси ніби вигулькнули із текстів про депортацію. Простір сам дотворив те, що ми почули на острові Кемпа.

Тема киримли – одна із провідних на фестивалі. У дискусіях брали участь голова Меджлісу Рефат Чубаров, дослідниця історії кримських татар ґульнара Бекірова, очільник «Кримського дому» в Києві Алім Алієв. Українські інтелектуали почувають провину – надто мало Україна думала про Крим до окупації, надто мало цікавилася ним. Ніщо не заважало вшановувати жертв депортації не лише останні роки, а ще із 90-х. Нарешті почали перекладати українською й видавати антології сучасної та класичної кримськотатарської літератури. Але чому тільки тепер?

Наздоганяємо пропущені історичні уроки, спілкуючись у межах «Острова Європа».

Окрім теми киримли – є ще умовні напрямки «єврейської програми» (історично Вінниця мала міцну єврейську громаду), «феміністичної» та «міжнародної» програм. Кожен напрям детально пророблено, знані спікери, зручні локації, уважна й розумна аудиторія.

Що хотілося б особливо відзначити у форматі фестивалю – він дозволяв неспішно й глибоко поринути в тему, а потім неформально поспілкуватися із авторами першої величини, яких, зазвичай, на інших фестивалях можна хіба здалеку побачити. Режим постійної інтелектуальної комунікації, до якої міг долучитися кожен, – дуже правильне рішення. Ми надто часто поспішаємо і не встигаємо налагодити зв’язки. Неспішний, зосереджений «Острів Європа» раптом сприймається як незаслужений подарунок. Інтелектуальна напруга зашкалює, мозок скипає не лише від шаленої літньої спеки, а й від того, як багато складних тем проговорено.

Зокрема, «жіноча» тема, що пронизувала кілька лекцій та круглих столів. Львівська науковиця й поетка Ірина Старовойт закцентувалася на родинній пам’яті жінок, спираючись на знакові літературні тексти. Цікавою видалася її заувага про повторювані через 2-3 покоління імена в родині як віру в можливість виправити історію, прожити її інакше, подолати. Навіть якщо предок репресований, нащадок із тим самим іменем має шанс перемогти аналогічні обставини, а не загинути.

Дуже важливою книжкою до обговорення у межах феміністичної програми стала нарешті перекладена українською «Жінка в Берліні». Зараз ми знаємо, що її авторка – Марта Гіллерс, але донедавна видання позиціонували як анонімне. Це щоденникові нотатки освіченої й талановитої жінки, яка пережила прихід радянських військ у Берліні. Те, що армія переможців полишила 4 мільйони зґвалтованих європейок, довго лишалося табуйованою темою. З боку радянської влади зрозуміло, чому. З боку розбитих поразкою німців – як «ганьба». Жінки, що пережили такий травматичний досвід, лишалися у прірві німоти. Марта Гіллерс мала достатньо мужності щоденно детально й безсторонньо нотувати все, що відбувалося з нею та її сусідами.

Спроби вижити завдяки «покровителям», які розганяли п’яну ватагу солдатів, лишаючи обрану жінку «собі» й приносячи їй за це продукти. Участь у мародерствах. Печальні історії навколишніх жінок, із-поміж яких не зґвалтованими лишилося тільки дві – одна завдяки вагітності й маленькій дитині, інша – завдяки вдалому маскуванню під бабусю.

«Війна – це тертя тіл», – зауважила в рамках іншої презентації Оксана Забужко. Хоч би за яку тему бралися спікери, в тому числі й іноземні, – все так чи так мало на тлі війну. Вона і у чудової хорватської поетки Драґіци Райчич. І в Петра Яценка, який нову книжку написав про міста, що обмінюються людьми. Одним із чільних персонажів у книжці є Донецьк. І в поетичних читаннях Катерини Калитко та Катріни Хаддад, які завершилися символічним спуском паперових корабликів на воду – в пам’ять полонених українських моряків. І у численних застереженнях Забужко на тлі справжнього танку, який організатори роздобули для вінницької презентації перевидання «І знов я влізаю в танк». І у дискусіях на тему інакшості – тощо тощо тощо.

Куди не глянь – таки війна. Ми існуємо в її тісних обіймах, ми не можемо про неї забути. Від Першої світової, від локації, де колись містилася канцелярія Петлюри, через призму «ювілейних» років – 100 років Злуки, 30 років падіння Берлінської стіни.

Кожен фестиваль є множиною фестивалів різних людей. Вони відбуваються поруч, але завжди дещо різні. Кожен приходить на одні події, на інші не встигає. Кожен знаходить тих співрозмовників, які дають відповіді саме йому. На «Острові Європи» цьогоріч справді було з-поміж чого обирати. З музики – я страшенно шкодувала, що мій вечірній потяг все ж раніше, ніж концерт неймовірної Мар’яни Садовської. Зате я встигла відчути драйв музичного проекту «Артерія» на слова Дмитра Лазуткіна. Дуже би хотілося, щоб «Артерія» дістала відповідну до якості медійну підтримку. Це дуже пасіонарні пісні.

З-поміж іноземних гостей – мене вразила румунка Міруна Влада. Дуже жива поезія й дуже яскрава особистість. Так як колись ім’я Драґіци Райчич на «Меридіані Черновіц» – запам’ятовую собі цю поетку. Її тексти обов’язково читатиму, якщо вони з’являтимуться у перекладах.

Особливі, попри сонце, читання поезії Забужко і Білоцерківець – двох дуже читаних-перечитаних авторок. До речі, Наталка Білоцерківець не так часто має виступ у парі із Миколою Рябчуком – хто був у Вінниці – встиг насолодитися.

Перечитую й розумію, що мій відгук на «Острів Європа» надто вже позитивний. Додати би ще якоїсь критики. Але не хочеться. Бо фестиваль справді продуманий, насичений інтелектуально й мистецьки. Тому завершу банально: наступного року – дуже раджу побувати. Сподіваюся, наші фестивалі переживуть усіх зеленських разом узятих.