Наймолодше покоління письменників: від першої особи

На продовження фокус-теми поколінь у літературі «ЛітАкцент» розпитав письменників, (насамперед нам ішлося про авторів поки що однієї або вже кількох книжок, які дебютували впродовж останніх кількох років), про власні думки щодо приналежності до певного покоління. Точкою відліку, отже, вважаємо не рік народження абощо, а саме час виходу першої книжки. Такий підхід не є підсумком, а тільки зачином, адже щоб говорити про покоління повноцінно, розглядати слід не так часові рамки, як певну тематичну, стильову і світоглядну та спорідненість. Проте поки що (але так триватиме недовго), про неї, спорідненість, говорити дещо рано.

Отже, питання звучало так: «Чи відчуваєте себе приналежним до певного літературного покоління? Якщо так – то до якого? Якщо ні – то чому?».

Ну, і, звісно, варто мати на увазі, що підбір авторів у жодному разі не є вичерпним, ба більше – розмову з тими, хто визначатиме шляхи розвитку літературного процесу в наступні кілька років, тільки починаємо. А отже – далі буде.

Світлана Тараторіна


Мені здається, відчувати себе частиною покоління – природне бажання. Адже ідентифікацію «свій/чужий» зашито в нас у підкірці. Але певні моменти в історії виступають каталізатором цих патернів. Для мене, як і для більшості моїх ровесників, переломною стала Революції Гідності. Тому мені хочеться вважати себе поколінням, яке «прийшло в літературу після 2014 року». Це покоління поки що складно об’єднати жанровими чи виразними стилістичними особливостями. Більше спільного можна знайти на тематичному рівні. Але найголовніше, те що стане маркером авторів цього буремного часу, думаю, можна буде виокремити за кілька років. Те, що ми зараз пишемо чи виношуємо, те, як перетравлюємо події нашого буремного часу, народиться дещо згодом.

Читайте також:

Олег Коцарев. Фентезі на матеріалі ретро-Києва

Остап Українець


Нещодавно прочитав у вас-таки матеріял Ганни Улюри, у якому вона якраз-таки відносить мене до покоління «двітисячідесятників», тому моя позиція тут уже упереджена. Хоча насправді приналежність до певного покоління, либонь, визначається не так однаковим писанням – мої «літературні ровесники» пишуть доволі різнобарвну прозу, немає чогось, що можна назвати «течією» (принаймні я її не бачу) – як однаковим читанням. В усякому разі, по людях, із якими я спілкуюся, з оцього «свого покоління», я бачу дуже подібні зацікавлення і смаки – не тільки в літературі, а й у музиці, в мистецтві. Я ось недавно закінчив читати рукопис роману Богдана Горобчука – і розумію, що просто величезна кількість кодів у цій книжці дуже легко відчитуються саме через оцю приблизно однакову зануреність у дискурс, тобто його рукопис я сприймаю набагато повніше, ніж, скажімо, прозу Валерія Шевчука чи навіть Юрія Андруховича. Але навряд чи це означає, що існує собі певне чітко окреслене «покоління» – хіба що під ним мається на увазі своєрідна «подушка» більш-менш спільних дискурсів.

Читайте також:

Тетяна Кривов’яз. Квазіісторичний саспенс: рецензія на «Малхута» Остапа Українця

Ольга Петренко. Книга Царства Остапа Українця

Олекса Доніч

Я відчуваю себе зовсім трохи причетним до втраченого покоління східняків (тих, які щось писали російською до 1914 року – свої серед чужих, чужі серед своїх). Хоча з дитинства багато читав українською, а досі важко й повільно розмовляю. «Еліксир багряного кольору» – моя перша книжка (взагалі перший великий текст) українською, і зараз я сам не розумію, чому мав нахабство за нього взятися. Можливо, це якийсь ПТСР 2014-го, а також проекція 2016 року, коли українських книжок для масового читача було обмаль (зараз на тлі такої кількості новинок і нових авторів я вже не певен, що наважився би це зробити), а також бажання спробувати глибше оволодіти українською мовою і вдячність новій домівці.

До якого покоління належу? Мабуть, до того дивного різношерстого покоління, яке прибилося зі сходу до великої України (знані Володимир Рафєєнко, Олена Стяжкіна, Дмитро Білий etc, та ось такі, як я :) ).

Читайте також:

Олег Коцарев. Постмодерний детектив – до скарбнички «полтавського тексту»

 

Ольга Купріян


Мені складно уявити, щоб нинішні письменники й письменниці творили відірвано від контексту, в сучасному світі це означало б майже те саме, що писати в шухляду, не орієнтуючись ні на те, що видано, ні на актуальні теми, ні на потреби читачів. Я сприймаю себе в літературному середовищі – більше того, дуже відчуваю силу цього середовища, маю на увазі покоління сучасних дитячих і підіткових авторів, бо наразі я позиціоную себе як авторка дитячо-підліткових текстів.

Ми весь час спілкуємося, обмінюємося думками про тексти одне одного, підтримуємо одне одного, читаємо рукописи, редагуємо, вигадуємо і творимо спільні проекти, зустрічаємося на воркшопах «Наука БараБуки» – фактично, ми самі творимо це середовище сучасних дитячих авторів, згуртовуємо навколо себе покоління людей, чиї погляди на літературу співзвучні, чиї цінності збігаються.
Тому так – я відчуваю причетність до покоління дитячих авторів, які активно видаються у 2010-х. Частина цих авторів дебютували за останні п’ять років. Мені близькі погляди на літературу Тетяни Стус, Галини Ткачук, Валентини Вздульської, Олени Рижко, Олесі Мамчич, Маші Сердюк, Наді Білої, Оксани Були, Катерини Міхаліциної, Анни Хромової, Оксани Лущевської, Наталії Матолінець. Я горда видаватися з ними в один час і ще – радо купую й читаю їхні книжки своїй дитині.

Наталія Матолінець


Думаю, якимось певним поколінням цей період назвуть трохи згодом, але я відчуваю себе належною до когорти дебютантів останніх 3-5-ти років. Це наймолодше покоління об’єднує, як мені здається, любов до експериментів і бажання працювати з темами й жанрами, які в сучукрліті раніше були слабко представлені або й узагалі табуйовані. До прикладу, найбільш явне: у молодіжній літературі може бути секс. Здавалося б, це очевидна річ, до якої західні автори та видавці ставляться цілком позитивно, проте в Україні ще тільки вчаться сприймати цю тему, а якщо згадати нещодавні скандали через інтимні сцени в підліткових книгах, то шлях іще довгий. Утім, автори не бояться говорити про це, принагідно проводячи чітку межу: молодіжно-підліткове чтиво – це не дитяче.
Іще одна характерна риса покоління – досяжність. Більшість авторів ведуть сторінки в соцмережах, відслідковують відгуки на свої книжки, спілкуються з читачами, відвідують або й організовують зустрічі книжкових блогерів. Вони не сидять на постаменті, а легко йдуть на контакт. І це круто, особливо у спілкуванні з молодими читачами, яким часто такі зустрічі розривають шаблон уявлення про письменника, закладений у школі, коли вони бачать живого автора. Час для дебюту, з одного боку, складний, а з іншого – сприятливий, оскільки видавати українське й українською стало трендом, позицією видавців. І до українського автора почали ставитися з меншим упередженням, аніж навіть кілька років тому. Я пишу переважно в жанрі молодіжного фентезі і з приємністю спостерігаю, що ніша, майже порожня ще кілька років тому, зараз стрімко наповнюється – зокрема й авторами-дебютантами.

Назарій Заноз


Не відчуваю себе причетним до жодного із вітчизняних літературних поколінь. Передовсім через штучність поділів в українській літературі на покоління. Якщо ж намагатися таки вибрати із наявного поділу десятиліттями, то немає такого, аби водночас збігалися і цінности, і актуальности проблематики котрогось із поколінь із моїм персональним етосом.

Також іще однією з умов причетности може бути приналежність до якихось груп і тусівок. Проте ніколи не належав до жодних об’єднань, якщо не брати до уваги спільний аудіопоетичний проєкт «Теребовля» разом із поетом Сашком Бугаєнком.

Третя причина, чому не зараховую себе до жодного із літературних поколінь, та, що мої проза та есеїстика є вкрай межевими і пограничними. Такими, що перебувають чи то на стику, чи взагалі поза провідними дискурсами й парадигмами. Проте варто нагадати, що вітчизняні дискурси й парадигми ще й доволі погано проартикульовані та систематизовані. І це свідчить радше про місце, у якому перебуває література. Ідеться не тільки про її нецікавість широким масам, а більше про те, що вона зараз на етапі розходження авторів по своїх нішах. Ті, натомість, лише починають набувати якихось більш-менш чітких рис, тож поки банально немає про що говорити.

Повертаючись до моєї творчости, то вона належить до того типу літератури, котра загалом не воліє вписуватися в рамки, є відірваною від загальнонаціональних процесів і більш зорієнтованою на локальне. Ця її межевість визначається в апелюванні до мітології Теребовлі, малих міст, Галичини, сутінків та іншого пограниччя, тяжіння до короткої прози, мідкульту. Це радше спроба йти власним шляхом, не взоруючись на інших.

З іншого боку, се не виключає якоїсь духовної чи географічної (або тієї та іншої) близькости до літератури Василя Ґабора, Романа Чихарівського, Грицька Чубая, Володимира Гевка (хоч би як він запевняв, що не є письменником), Бруно Шульца, Тараса Прохаська, Йозефа Рота та інших, котрих теж можна зарахувати до межевих авторів. Хоча це далеко не означає цілковиту ціннісну спорідненість із ними.

Павло Стех


Причетності до літературного покоління не відчуваю – напевно, тому, що позиціоную свою роботу насамперед як журналістику. Ну, а також, щоб претендувати на причетність до таких категорій у межах покоління, треба ще книжок (притомних) три-чотири написати.

Читайте також:

Марія Семенченко. «Навколосвітня подорож Україною на електричках» 

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики