Йог, бог та інші

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

От і настав момент, коли три книжки, які я зараз читаю, геть нічого не об’єднує, крім того, що їх читаю я. Насправді це вже багато говорить про ці книжки. Пам’ятаєте новітнє прислів’я «Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу, хто ти»? Цього разу я ледве втрималася від спокуси написати про тексти, які перечитую, готуючи чергову книжку в серії «Наші 20-ті». Тим часом одна лише цитата зі збірки Леоніда Чернова «Подарунок молодим кінематографістам» спричинила цілу зливу лайків і захоплених коментів у фейсбуку. Та я подумала: навіщо знову дражнити читача і хвастатися книжками, які йому поки що зазнаки недоступні. Якби я написала про Чернова, ви одразу вгадали б автора статті, правда ж? А так спробую хоч трохи зберегти інтригу.

Звичайно, можна було б написати щось про літнє чтиво на пляж, у літак, до лимонаду абощо, проте мені здається, що ці три книжки, про які далі, не надаються для читання як розваги. Хоча мій улюбленець Майк Йогансен мені заперечив би, бо мистецтво він ставив десь поміж морозивом і кока-колою: він уважав, що «соціальна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимі. Соціальна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри; словом, це один зі способів відпочивати».

Читати = відпочивати? А чому б і ні? Три книжки, що їх я читаю в середині липня, — для того, щоб рефлексувати, пізнавати і відпочивати. А ви вже вирішуйте, що з котрою робити.

Майк Йогансен Як будується оповідання

Майк Йогансен Як будується оповідання. — К.: Пабулум, 2019

Уважні читачі і ще уважніші читачки, напевно, здогадалися, що цитата з Йогансена виринула на початку недаремно. Я давно вважаю, що його «практичний посібник» «Як будується оповідання» треба перевидавати тисячними тиражами і примушувати молодих письменників, яких у нас розвелося дай боже, читати й докладно конспектувати цей епохальний текст. Ідеальне перевидання мені бачилося відредагованим, з коментарями, передмовою і в красивому сучасному оформленні. Погодьтеся, що в тексту, якого навалом в інтернеті — бери не хочу (перші десять посилань при пошуку в гуглі), має бути якась додана вартість, крім того що його вам укотре надрукували на папері (просто на папері він є у смолоскипівському виданні Йогансена).

Логічно, що мій невисловлений заклик почуло саме видавництво «Пабулум», яке взяло на себе почесну місію виховувати письменників. Проте втілити мою ідеальну мрію воно не змогло: крім дуже симпатичних хіпстерських ілюстрацій Олени Яковлевої, я не розумію, навіщо платити більше, тобто взагалі платити, за безкоштовний текст з інету.

Хоча примітки в книжці є! Переважно самого Йогансена. Не знаю, хто вчив пабулумських редакторів, але вони не завдали собі труду позначити, де тут коментарі автора, а де їхні. Для йогансенознавців це справжній детектив: за моїми підрахунками, із 31 примітки п’ять написав не Йогансен. Відбір персоналій і реалій для коментування теж дивний. От уже в передмові є примітка: «Левідов — російський письменник, драматург та журналіст». А імені, перепрошую, у нього немає? І що значить у Йогансена «Левідов виголошував смерть мистецтва, щоб знову протаскати старе мистецтво»? Очевидно, сучасним читачам треба пояснити, про що взагалі йдеться.

У наступній примітці навіщось повторили хибодрук з оригінального видання: замість АХРР (Асоціація художників революційної Росії) там подвоїли АХХР, хоча абревіатуру розшифрували і напевне ж бачили дивний незбіг. Немає приміток до Богданова, Романович, Курилихи (це я тільки перші тридцять сторінок перегорнула) — невже сучасні читачі знають ці імена? А якщо Вікіпедія їм в поміч, то і Йогансена можна читати в електронному вигляді, не розриваючись між паперовим виданням і довідками в інтернеті.

Я вже не кажу про Йогансенову іронію й жарти, що їх непосвячені читачі і не відшукають. Ах, як щиро він шкодує, що він не історик літератури і не літературний критик, адже будучи професором, міг би багато собі дозволити: «Я шамраїв би щось невиразне про таланти й плювачив би на серйозних майстрів, словом, сказати, душа моя мала б повну втіху й спокій у діях своїх». Це влучні каменюки в город літературознавців, авторів тогочасних підручників і хрестоматій Агапія Шамрая та Миколи Плевака. Навіщо це знати сучасному письменнику? — спитаєте ви. Та хоча б для того, щоб оцінити гумор і гостре слово Йогансена! (А сам він, до речі, наполягав, що «прозаїк повинен бути розумний».)

Отож із науково-популярним коментарем у перевиданні не впоралися. Можливо, сучасним авторам справді не обов’язково знати всіх згаданих у тексті осіб і явища далекого вже минулого. На жаль, і з редактурою в цій книжці не склалося. Текст сумлінно узгоджено з чинним правописом (іронія долі в тому, що він менш як за півроку після виходу книжки став нечинним, а -сти у родовому відмінку знову актуальне), але ж «насамперед» комами не виділяли при Йогансену і нині не виділяють!

У мене була ще одна ідея, як створити додаткову вартість Йогансеновій книжці. На с. 96 нового видання автор береться аналізувати новелу, «подану у “Вибраних творах Е. По”, ДВУ, 1928». Я вже бачу, як читач простягає руку до книжкової полиці і знімає з неї Едґара По 1928 року… Ну чого варто було навести в додатку текст цієї новели, та ще й у перекладі самого Йогансена. На жаль, не здогадалися.

Ах, та ти просто ревнуєш, — скажуть мені любі читачі і ще любіші читачки. Так, — відповім я вам, — я люблю Майка і хочу, щоб його перевидавали й читали. «Як будується оповідання» — перша моя йогансенівська книжка, куплена ще в часи написання дисертації про нього, за яку антиквари злупили з мене чималі як на аспірантську стипендію гроші. Уже давно в колі шанувальників Майка ми називаємо його просто Йог, скорочуючи це шведське норвезьке німецьке прізвище (а він і сам підписувався, наприклад у редколегії журналу «Червоний перець»). Він став нашим товаришем і сучасником, тому мені хотілося, щоб видавці запропонували щось більше, крім тексту, який можна почитати безкоштовно, і прикольних картинок.

Наостанок відкрию вам секрет: ніякий це не «практичний порадник з написання новел, оповідань та іншої короткої прози», як зазначено на палітурці. Йогансен стібався і то так майстерно, що й через дев’яносто років не всі цей стьоб розпізнають. Завважте, сам він зроду жодну з цих порад у своїй творчості не застосовував, а проте я теж уважаю, як і видавництво, що його «посібник» стане в нагоді та «буде корисний авторам-початківцям». Йогансен зізнавався, що любить читати свої прозові речі, які йому «подобаються за абсурдну будову і химерність переходів». Може, початківці навчаться у нього писати легко, вишукано, цікаво, розумно, з абсурдною будовою і химерними переходами.

Джвандзи

Джвандзи / Пер. з давньокитайської Вон Гак. — К.: Сафран, 2019

Недаремно доктор Леонардо у Йогансена «шопенгаверіянець»: його автор теж замолоду захоплювався Шопенгауером і Кантом. Зізнатися чесно, я теж на них зупинилися у свої чотирнадцять-шістнадцять, коли мої начитані однолітки плавно перейшли від Ніцше до буддизму, даосизму й Кастанеди і багатьом із них явився Іван Бодхідхарма на крилах весни.

Дивно, але в університетському курсі зарубіжної літератури теж не було «Джвандзи». Я сумлінно прочитала Гомера, «Старшу Едду», «Пісню про Нібелунгів», «Махабхарату» і «Рамаяну» і ще безліч великих і малих текстів із різних літератур, що їх вимагала знати програма вищої школи. Звичайно, більшість цих творів приходили до нас у російських перекладах, але «Джвандзи» серед них не було, хоча вже існували три його переклади російською (перший вийшов ще 1967 року).

І от ця книжка лежить переді мною — ошатна й скромна, як і личить даоській збірці притч. Можливо, хтось читатиме її від палітурки до палітурки, за чергою, тим паче притчі й історії в тексті пронумеровано. Та мені подобається читати її довільно, розгортаючи наугад у різних місцях. Іноді це гармонує з настроєм, іноді спонукає до роздумів, іноді здається передбаченням. Ось, наприклад, як це:

«Правда, яку цінує світ, — це книжки. Книжки — це всього лиш слова. Слова мають вартість. Що дає вартість словам — це думка. Думка приходить із чимось іще, та його не переказати словом. Але світ цінує лише слова і перекази. Світ їх цінує, але, як на мене, вони непотріб, я не вважаю їх чогось вартими».

У «Джвандзи» є історії повчальні, є дотепні, є красиві, є загадкові, є медитативні. Про них важко розповідати, бо їх треба читати і переживати. Пустоголове читання — це не про «Джвандзи».

«Не піддавайся спокусі діяльності, вив’яжи серце з тенет, покинь пута норову, усунь перепони для Правди. Майно, статки, відзнаки, шана, слава і зиск — ці шестеро штовхають до дії. Зовнішність і вчинки, жага і розум, снага і думка — ці шестеро обплутують серце. Огидне і бажане, приємне і відворотне, смутне та веселе — ці шестеро зв’язують Силу. Втеча і пошук, брання й віддання, мудрість і змога — ці шестеро стають перепоною Правді. Якщо ці чотири шестірки не бурхають у грудях, усе буде гаразд. Гаразд — це спокій, спокій — це ясність, ясність — це пустка, а пустка бездільна, але не без діла».

У першому українському виданні «Джвандзи» є одна немислима розкіш — це переклад. Часто перекладачі завзято студіюють іноземну мову, живуть і думають нею, а потім з’ясовується, що рідною майже не володіють. Очевидно, Вон Гак знає китайську і старокитайську, але для читачів головніше те, що його українська неймовірно багата, соковита і водночас вишукана. Хотіла написати «вона передає всі нюанси смислів», але вчасно спохопилася, що ревнителі буквалізму в перекладі негайно причепляться, чи звіряла я ті нюанси з оригіналом. У перекладу є ще одна незаперечна вартість: Вон Гак зумів знайти українську мову, той високий і водночас простий стиль, відповідний шедевру давньої китайської літератури, якому вже дві з половиною тисячі років. У його перекладі новими барвами заграли для мене «пахолок», «обава», «закандзюбити», «гараздувати», «облесник», що їх я востаннє подибувала в колядках чи творах класичної української літератури. І ні, це не «непозбувна бентега», не розкопування чудернацьких слів і словникових надр у Грінченка й Даля — тут усі слова на своєму місці.

Узагалі, «Джвандзи» — це книга, на яку не пишуть рецензії й відгуки. Тут можна висловитися лише про переклад і власне видання, але не про сам текст. На щастя, «Сафран» знав, за що береться, й уникнув спокус «попси», до якої зводить світову класику (не)одне українське видавництво. «Джвандзи» супроводжено фаховими примітками і передмовою, тож якщо ви, як і я, далекі від даосизму, синології й тонкощів давньокитайської літератури, вам не доведеться щосторінки роздратовано зазирати у Вікіпедію чи гуглити незнайомі реалії.

Гортаючи «Джвандзи», підібрала з десяток цитат на завершення: і ця хороша, і ця, а ця ще краща, а ця влучна… Усе прекрасне й мудре ви знайдете в Книзі. А переміг знаменитий метелик, який снився Джванові Джов. Чи то Джван Джов, який наснився метелику.

«Якось Джванові Джов наснилося, що він метелик — жвавий метелик, що літає де хоче і знати не знає Джвана Джов. Коли прокинувся — аж він таки Джван Джов. Але він не розумів, чи це Джванові Джов наснилося, що він метелик, чи це метелику досі сниться, що він Джван Джов? Але ж мусять вони якось відрізнятися! Ось що таке переміни сущого».

Катерина Рапай. Подвійна експозиція

Катерина Рапай. Подвійна експозиція. — К.: Дух і літера, 2019

Колись уже давненько ми готували сьомий том збірника «Спадщина», що його видає відділ текстології і рукописних фондів Інституту літератури, і мені довелося писати примітку про Зіну Йоффе. За результатами пильного гугління і перебирання картотек вдалося нашкребти сякої-такої інформації на примітку, а найбільше враження справило те, що донька героїні — знаменита скульпторка-керамістка Ольга Рапай, чиїми рельєфами на Будинку художніх колективів на бульварі Шевченка я завжди милувалася. Отож коли вийшла книжка спогадів Катерини Рапай, я чекала, що там буде про бабусю, про маму — і не помилилася. Ба більше, це не сімейна хроніка, це дуже цікаві мемуари про наше ХХ століття.

Зіна Йоффе ще в гімназії виявила надзвичайні здібності до мов, тому логічно стала перекладачкою. В особистому житті їй не пощастило: першого чоловіка вона покинула за ревнощі й безпідставні підозри, другий чоловік її покинув, бо прагнув у широкі світи і не вдовольнявся провінційним Харковом, а з третім чоловіком вона прожила зовсім недовго — його репресували і розстріляли, а згодом і її арештували і заслали в табори. (До речі, цей останній, перекладач і лінгвіст Борис Ткаченко, — друг Майка Йогансена, із яким вони вдвох переклали і підготували двотомник Едґара По.)

А другий чоловік Зінаїди Йоффе — письменник Перец Маркіш. Коли арештували колишню дружину, Маркіш забрав їхню доньку Ольгу до себе в нову сім’ю. Самого Маркіша взяли в січні 1949 року як члена Єврейського антифашистського комітету. Через три роки забрали Ольгу, тоді вже студентку Київського художнього інституту. Доньку Катерину Ольга народила на засланні в Казахстані. Микола Рапай, який їздив до Москви захищати дружину, ледь не загинув на похоронах Сталіна.

Драматична історія цієї сім’ї варта пера доброго романіста. Це лише головні сюжетні лінії, так би мовити, про них уже писали, скажімо, Іза Хруслінська. Та у спогадах Катерини Рапай набагато більше, перед нами постає історія сім’ї, по якій пройшлося ХХ століття — зводячи долі і ламаючи долі. Як нелегко складалися стосунки Зінаїди Йоффе — «зека» і «ссильной» — з доньками на волі. Що означало для них бути єврейками в країні, де антисемітизм став державною політикою, а сумнозвісна п’ята графа могла означати багато неприємностей. Кожна з них мусила робити вибір. Маленька Ляля прибігла до мами з питанням: «Ма! Мам! Скажи, а бог є?» Старша Майя в листі на заслання запитувала маму, чи збережеться народ, якщо відімре мова. Серед останніх адресатів Зінаїди Йоффе — Василь Стус, у книжці републіковано його лист і вірші, які він надіслав своїй співавторці — вони разом переклали Брехта.

І ще раз повторю: це не сімейна сага. Ба більше, спогади про бабусю навіть не головні в цій книжці. «Подвійна експозиція» відкривається розлогим мемуаром «Про Параджанова» — Сергія Йосиповича, Серґо, Сержика, а для оповідачки він з огляду на вік дядя Сєрьожа, а завершується однойменними спогадами-осмисленням прожитого. І ця частина книжки, може, найцікавіша.

Не знаю, як вам, а мені здається, що у нас невимовно і невиправдано мало спогадів про 1960-ті роки і пізніше. Ми якось дуже погано уявляємо тогочасний побут, міський і сільський, реалії комуналок і хрущовок, дефіцит, імпорт, ширпотреб та індпошив. І так само погано знаємо мистецьке життя шістдесятих: про неформальні тусовки, цензурні фільтри, доноси в КДБ, творчі кухні, веселі застілля і сумні проводи. Катерина Рапай розповідає про своїх друзів, учителів, про друзів родини: про сім’ю Якутовичів, Григорія Гавриленка, Данила Лідера, Федора Нірода, Леонтія Коштелянчука, Сергія Юрського, Вілена Барського і ще багатьох цікавих особистостей, які поступово губляться в історії з віддалі років. Можливо, їхні імена вам нічого не кажуть, але це люди, які становили живу тканину нашої культури в 1960–1980-х роках. Які творили український живопис, театр, скульптуру під пильним оком партії і відповідних органів. Особливо трепетно авторка написала про надзвичайного, досі належно не оціненого художника Григорія Івановича Гавриленка («він сам, поза сумнівом, був даосом»), і її зворушливі слова поглиблюють відчуття культурної втрати.

Отже, нарешті є спогади не з літературного життя шістдесятих — і це теж прекрасно в нашій скупій мемуаристиці. На жаль, видання цих рідкісних спогадів прекрасним не назвеш. Книжку написано російською мовою, три мемуари з чотирьох перекладено українською, один — про батька-кубанця — опубліковано в оригіналі. І в тексті виразно чути, що це переклад, до того ж не надто акуратно відредагований. Щиро кажучи, я воліла б прочитати цю книжку російською, мова жодним чином не применшує її історичної і літературної цінности. Тим часом відмінювання на зразок «з Мішей», неправильні закінчення в клятому родовому відмінку, несподівані русизми неприємно вражають і дисонують із текстом. Та найбільше хочеться дорікнути видавництву за зовнішній вигляд книжки. Якщо у вас не було рисунку Гавриленка в нормальній роздільній здатності, не треба було давати на обкладинку спотворене пікселізоване зображення. Це якось уже зовсім не гідно пам’яти митця.

Якщо вам здається, що я тут замість відгуку дала розлогий спойлер і читати вже нічого не залишилося, то я вас потішу: це лише затравка. Це ниточки, які затягнуть вас у вир книжки, а тим часом історія не закінчилися. Зінаїду Йоффе поховали в Севастополі, де вона померла на руках у старшої дочки Майї. Онука Катерина Рапай зможе покласти квіти на її могилу, тільки коли Крим повернуть Україні. Відповідаючи на екзистенційні питання про бога, мову і народ, вона визначилася із самоідентифікацією — жидобандерівка.

***
Кожну з цих книжок можна прочитати по-різному, не так, як я, адже мусять вони якось відрізнятися. Прочитайте і ви, щоб пізнати переміни сущого. Може, зрозуміємо, хто кому наснився — метелик Джванові Джов чи Джван Джов метеликові…