Кріс Абані: «Письменників варто залучати до формування політик»

 

Кріс Абані — нігерійський письменник, тричі ув’язнений урядом Нігерії з політичних мотивів. У 18-річному віці був засуджений до смертної кари, у 1991 році емігрував до Великобританії, а в 1999 році — до США, де живе та викладає креативне письмо в університеті Каліфорнії. Автор шести книжок прози та семи поетичних книжок. Кріс уперше прибув до України на запрошення Книжкового Арсеналу й за підтримки Посольства США.

— Що вам сподобалося в Києві?

— У вас багато відкритого простору. Чимало старих європейських міст залишають по собі відчуття закритості.

— Вас запросили на фестиваль радше у ролі поета, а не прозаїка?

— Виглядає на те.

— Чи важливо для вас категоризувати себе окремо як поета та як прозаїка?

—Я мислю себе як митця. Пишу поезію, прозу, нон-фікшн, сценарії, фотографую та граю на музичних інструментах.

— Якою є роль поезії в сучасному світі? Що ви намагаєтеся створити своєю поезією?

— Я не певен, що поезія відіграє якусь особливу роль. Думаю, мистецтво загалом є способом визначити ту точку в історичному часі, у якій перебуває зараз людство. Поезія відіграє в цьому контексті дві ролі. Одна — це історична перспектива, у контексті якої поезія пробує промовляти до квінтесенції вічного та людського всередині нас. У час діджиталізації, спрощення доступу до друку, поезія стала дуже демократичною — вона стала доступна людям, які переважно мовчали, дала нагоду промовити до світу.

Поезія все ще має аристократичний тон у тому значенні, що трактується як мистецтво, а не просто як засіб вираження

— Задекларувати себе як поета сьогодні простіше. Проте поділ на традиційних та інтернетних поетів усе ж є. Чи багатьох таких поетів ви відкривали для себе як учитель креативного письма?

— Мені не подобається ваш поділ. Я думаю, є дуже багато поганих поетів — і традиційних, й інтернетних. Мистецтво для мене ділиться на два типи — хороше й погане. Хороше мистецтво робить із нами те, що обіцяє. А погане — не робить, хоча й обіцяє. Якщо поет, який став популярним в інтернеті, пише прості приємні та часто запозичені вірші, які подобаються іншим, — то він робить те, що від нього очікується.

Справді прикро те, що ми часто недооцінюємо дійсно добру поезію та не приділяємо їй уваги на тому рівні, як ми оцінюємо економічні показники, наприклад.

— Чим для вас є добра поезія?

— Для мене добра поезія, як і добре мистецтво, така — кожне перечитування відкриває для тебе щось нове. Погане мистецтво не закликає повернутися, перечитати.

— Як поезія може впливати на людину сьогодні?

— Неймовірною силою поезії є момент приватності — ти відчуваєш зв’язок із текстом, написаним кількасот років тому.

Поезія оперує дуже обмеженим концентрованим простором, це змушує автора фокусуватися

Як викладач я іноді відчуваю, як мої учні мають що сказати, та ще не знають як це ословити. Одного дня вони показують мені якісь готову річ — і мені перехоплює подих.

***

— Коли Мілан Кундера переїздить з Чехії до Франції та починає писати французькою, він стає частиною французької літератури. Ви змінили Нігерію на Великобританію, сьогодні мешкаєте у США. Як ви ідентифікуєте себе сьогодні?

— Декілька років тому формувалася енциклопедія світової літератури, куди мене включили. Мій профіль є в частинах «Західна Африка», «Африка», «Темношкірі британці», «Афроамериканці». Коли я живу десь і взаємодію з простором, це так чи інакше відбивається в моїй творчості. Мені ж здається, що моя уява — глобальна, тому не відношу себе до єдиної країни. Я асоціюю себе з культурою іґбо (південно-східна Нігерія — БН) — культурою мого батька, бо значна частина моєї творчості витікає з неї. Проте далі тече дуже далеко.

Коли я їхав до центру Києва з аеропорту крізь райони радянських будинків, вони несподівано нагадали мені деякі спальні райони Лондона. І тут я в’їжджаю в новий Київ та згадую скляні будівлі Сполучених Штатів. А коли я проїздив під одним з мостів та побачив жінок, які продають овочі просто з дерев’яних столів, то згадав про Нігерію

Коротка поїздка пронесла мене трьома континентами. Я бачу світ не крізь національності. Я не кажу: ось так живуть нігерійці, так американці, а так — українці. Я кажу: так живуть люди.

— Як зараз із поезією в Африці? На найбільший міжнародний африканський літературний фестиваль Poetry Africa з’їжджаються поети з усього світу. Часто це африканські емігранти, які з різних причин живуть у США чи Британії. Ви — серед таких. Чи сьогодні можна писати на гострі теми й бути реалізованим поетом на африканському континенті?

— Сьогодні це більш можливо ніж будь-коли. Зараз простіше знайти видавця ніж тоді, коли я розпочинав. З кількома поетами з Африки ми створили African Poetry Book Fund і щороку публікуємо поетичні серії та поетичні книжкові дебюти африканських поетів. Фундація промотує поезію і в Африці, і за кордоном. Сьогодні африканські поети є по всьому світу, та у Нігерії їх теж немало. Поетичний ринок стає просторішим. Poetry Africa є хорошим прикладом, фестиваль понад 20 років збирає поетів з усього світу. Пригадую поета з Чаду, з яким ми жили в одному готелі. Він писав однією з мов Чаду й допомагав перекладати свої вірші французькою. А поет із Нідерландів, який був там же, з французької перекладав ці вірші на погану англійську. Я сидів поруч і перекладав ці самі вірші з поганої на добру англійську. Того ж вечора ми читали вірші трьома мовами. За такі моменти я ціную міжнародні фестивалі. Вони доводять мою віру в те, що мистецтво не має кордонів, паспортів та іншості.

— Ви працюєте зі складними темами пам’яті та сприйняття болю, водночас постійно говорите, що не бажаєте описувати страждання. Як вам це вдається?

— Якось я зрозумів, що між болем та стражданням є відмінність.

Біль — це річ, яка стається з нами. Він складний, він може знищити. Страждання — це те, як ми переживаємо цей біль

Іноді біль є таким глибоким, що не надається до ословлення. Ми обираємо щось простіше, аби сказати про нього, тому описуємо страждання. Страждання творить ускладнені наративи, чимало ненависті та злості виходять з нього. Коли ми переживаємо великий біль, то стаємо жертвами когнітивного дисонансу і часто бачимо лише те, що хочемо бачити, або ж лише те, з чим можуть впоратися наші серця. Я можу іти вулицею та побачити людину на узбіччі, яка просто потребуватиме трохи уваги, — і не зауважити її. Або подумати, що це — жебрак, який не хоче працювати. У своїй роботі я стараюся здолати цей дисонанс і сягнути чогось глибшого. Проте я не хочу перетворювати це на оголення чи спектакль страждання. Я стараюся писати твори, у яких читач засобами, які нам дає мова, зможе пережити ту вразливість та навіть сором без відчуття того, що його оцінюють, судять.

Коли я кажу, що мої книжки — проти забуття, я маю на увазі, що вони — проти ігнорування складних речей. Коли стається щось таке, як геноцид, люди не хочуть говорити про нього. Це виймає на поверхню негативні спогади, страх відчуття безпомічності, страх наслідків для їхніх дітей. Водночас люди не можуть переступити цей біль, він стає їхньою кров’ю. Якщо ви говоритимете з внуками тих американських євреїв, що пережили Голокост, то відчуєте реальність болю, що пройшов крізь два покоління. Біль передається.

Якщо говорити про біль мовою злості це не працює. Людина повинна знайти у собі сили сказати: «Так, ці речі справді сталося». Люди потребують спокути та примирення. Ця спокута може виражатися у визнанні вчиненого — іноді цього достатньо. Для митця важливо бути комунікатором у цій зоні.

Мистецтво дозволяє проговорити дуже складні речі у безпечніший спосіб, ніж, наприклад, медійне обговорення

— Чим література сильніша за медіа?

— Думаю, головною тут є ідея рефлексії. Для будь-якого медіа головною проблемою є швидкість. Люди взаємодіють з медіа не для того аби залишитися, провести час. Вони роблять це для того, аби їхня увага була захоплена. Захопити й втримати увагу означає зробити щось видовищне. Деякі теми погано розкриваються у видовищах. Література ж має особливий потенціал рефлективного споживання інформації.

Наприклад, в Америці актуальним питанням є аборти. Є люди, які за заборону абортів і проти того, аби жінка могла розпоряджатися частиною власного тіла. Люди, які за право вибору жінки, звертаються до тих, хто проти, як до людей, які не мають адекватного пояснення своїм діям. Мені здається, варто погодитися, що обидва табори мають право на своє переконання. Проте етичне рішення цього питання полягає в тому, що якщо ти маєш певне переконання щодо чогось — цього не достатньо, аби ти мав право приймати рішення за когось іншого. У медіаконфронтаціях ми переконуємо одне одного в тому, наскільки суперник не має рації, не зважаючи на етичний аспект. Література його дозволяє.

Думаю, письменників варто залучати до формування політик. Будь-які правила чи політики є компромісами та нагадують контракти, а письменники можуть додати їм глибини та людяності

— То література може нас урятувати?

— Я не певен, що література може нас врятувати. Проте я маю на це надію.

Компанія Apple наймає письменників до команд, що розробляють програмне забезпечення

Відповіді для персонального помічника Siri пишуть письменники. Apple з’ясували, що половину взаємодій із Siri виконують самотні люди, які просять Siri про допомогу. Тому завдання Apple — створити взаємодію, максимально наближену до міжлюдської. І ця «людська» складова — усе, чого ми насправді потребуємо.

— У одному інтерв’ю ви сказали, що проти сентиментальності. Це мене торкнуло. Чому так? Це та ж історія, що й з категорією страждання?

— Сентиментальність служить захисним механізмом. Це трохи інше, ніж емпатія чи співчуття. Сентиментальність звучить так: «Мені прикро, що твій батько помер. Не уявляю, як ти зараз почуваєшся». Це самозахист, бо ми можемо це уявити, але не хочемо, бо це усвідомлення може нас знищити. Сентиментальність бере дуже складне питання, яке може стосуватися кожного, і перетворює його на об’єкт емоційного катарсису. Якщо взяти оскароносний «Список Шиндлера», то ми маємо до справи з вкрай складною історією. Для мене вона про те, що був страшний час, коли люди не могли врятуватися самі й допомогти комусь. Проте від фільму залишаються враження, які дозволяють кожному відчути себе нормально в контексті історії Голокосту. Я не про те, що слід казати: «Усі погані», але ж тут є також історія шести мільйонів людей, які не були врятовані героєм фільму. Я не знаю достеменно, як маю почуватися у контексті Голокосту, і ця непевність є важливою для мене в мистецтві.

Сентиментальність переконує нас, що всі ми здатні на однакові речі, що всі ми — супергерої. Але правда полягає в тім, що це не так. Я не знаю як вчиню у критичній ситуації

А сентиментальність створює видовище, у якому особа, яка переживає біль, стає об’єктом нашої уявної здатності когось порятувати. Сентиментальність не помагає впоратися з болем, але годує емоції читача. Я не кажу, що це погано чи що це — не мистецтво, але також не хочу цим займатися.

— Що для вас є добрим прикладом несентиментального мистецтва про складні теми?

— Будь-який роман Тоні Моррісон. Вони дуже тривожні. Вони змушують тебе бути учасником процесу, ти не можеш дистанціюватися від прочитаного, це змушує тебе почуватися незручно. Тоді ти запитуєш себе: чому ти дивишся на це, якщо це так складно.

Також я люблю фільми Стіва Макквіна. Там немає абсолютних жертв і однозначних злочинців — лише люди, які чинять найкраще, як тільки можуть. Макквін не працює з сентиментами, його цікавлять чисті емоції.

Розмовляла Богдана Неборак