Хто кого куди послав: чи матюкалися письменники у 20-х?

 

Якщо ви гадаєте, що українізація = дематюкація, то глибоко помиляєтеся. Що у 20-х роках існували матюки, в тому ніхто не сумнівався, а от чи вживали їх письменники, зокрема в художніх творах, — це питання. На їхнє щастя, тоді не було дематюкаційних законів, зате, на їхнє нещастя, в ті часи справно працювала не яка-небудь комісія з моралі, а звичайнісінька радянська цензура. Наскільки вона була сувора і чи далеко їй до нинішньої блюстительки нашої моральности?

У класичній українській літературі персонажі навіть лаялися класично, як-от баба Параска з бабою Палажкою в Нечуя-Левицького. У нову українську радянську літературу, а тоді вона дуже хотіла величати себе пролетарською, прийшли автори, нові герої і принесли із собою нову лексику. Перший літературний маніфест-звернення «до робітництва і пролетарських мистців українських» підписали троє: Микола Хвильовий, Володимир Сосюра і Михайло Йогансен. Перші два по-чесному були пролетарями, а «прімкнувший к нім» Йогансен насправді мав уже вищу філологічну освіту і диплом Харківського Імператорського університету. І саме вони збирали зали, зривали оплески, робили тиражі, полонили слухачів і читачів свіжим, ще не чуваним досі словом.

Карикатура Бориса Фрідкіна з журналу «Червоний перець», 1929

Студент лісового факультету сільськогосподарського інституту Володимир Гжицький пригадував літературні вечірки в першій половині 20-х у Харкові:

«Ті вечори, коли виступав Хвильовий і деякі товариші з інших літературних організацій, бували іноді бурливі, а то й скандальні. Пригадую один такий вечір з Миколою Хвильовим. Читав він своє оповідання, що мало назву “КП(б)У”. Починалось воно приблизно так: “Коли поїзд виривається з міста і дає протяжний гудок, то карлик Альоша, що сидить у вікні і чує гудок, каже до сестри: ‛Я знаю, що каже гудок, коли отак гу-у-у’.

— Що саме? — питає сестра.

— Він каже: Кпбу-у-у…”

Сестрі подобається метафора Альоші, і вона назвала його поетом. Через деякий час вечірка у домі сестри. Зібрались молоді пари, хлопці і дівчата. І до сестри прийшов хлопець, тільки Альоша не має пари і це його злить. Він нервується. Сестра намагається його розважити, але даремне. У цей час почувся знайомий гудок паровоза. Сестра хоче звернути увагу гостей на Альошу, щоб розважити хлопця, і розповідає про відому метафору. Альоша слухає і його розбирає злоба, і на пропозицію сестри [розказати], що Альоша розуміє під цим паровозним гу-у-у, Альоша кричить на весь голос: в п…у! Хвильовий вимовив це не вживане в літературі слово також на весь голос. Зчинився неймовірний галас. Молодь ревла від сміху, а жінки почали демонстративно виходити з залу. Хвильовий стояв спокійно і, вичекавши, аж зал втихомирився, продовжував читати оповідання і закінчив його під оплески залу».

Микола Хвильовий. Оповідання «Лілюлі» (збірка «Осінь», 1924)

Гжицький не зовсім точно переказує сцени з оповідання Миколи Хвильового «Лілюлі» (1923). У першій частині горбун Альоша розповідає товаришу Огре: «А коли паровик, минувши депо, вилітає в степ, він кричить не то радісно, не то журливо: “Гу-гу-у!”… І от недалечко спускають пари: “Чох-чох!”… А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: “Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!».

У фіналі твору злий і ображений Альоша на вечірці після вистави сам привертає до себе загальну увагу:

«…Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли:

— От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?..

Ви думаєте так: гу-у-у?..

Льоля сказала:

— Ну да… Він чудово придумав. Скажи, Альошо!

Всі причаїлись, слухали.

…Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:

— Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п…-у-у!

Альоша так чітко протягнув на “у” площадне слово, що майже всі підскочили».

Від першої публікації «Лілюлі» в журналі «Червоний шлях» і того ж таки року у складі збірки «Осінь» (1924) це слово ніколи не друкувалося повністю — лише через трикрапку.

Недалеко від Хвильового, чільного прозаїка нової літератури, відбіг і її головний поет-лірик Володимир Сосюра. Усі вони з 1923 року належали до Спілки пролетарських письменників «Гарт», і склав Сосюра гімн цієї організації — «Інтернаціонал гартованський», згадавши незлим тихим словом своїх побратимів.

Вставай Дніпровський і Сосюра,
Аркадій Любченко вставай!
Доволі в «Гарті» буть за джурів,
Політиканам в жопу дай.

У груди, в яйця, в морду, в зуби,
Щоби залляло все вогнем.
Нехай Блакитний і Коцюба
Самі працюють в «Л.Н.М.».

Остання капля впала в кашу,
Прийшов гнобителям кінець.
Міцніють духом лави наші,
А генерали без яєць.

Лежать в гівні політикани,
Їм дзвін урочисто гуде.
Тремти, Кулик, за океаном —
Тебе ж подібна доля жде.

Шумлять і сурми, і антени,
Панелі радісно шумлять.
Скажи, німецький Йогансене,
Чи будеш ти й надалі блядь.

Майк Йогансен

Як і личить інтелігентові, Йогансен не соромився фотографуватися голяка, зате серед пролетарських митців був найбільш стриманим у висловах. Ба більше, він розрізняв не лише російських і українських комуністів, а навіть російські матюки й українську лайку! У його чудернацьких «Пригодах Мак-Лейстона, Гаррі Руперта й інших» у момент, коли авторові набридло їх вигадувати, з’являється його друг Сашко Довженко, художник і секретар консульства УСРР у Берліні. У нього свої проблеми, які вдається вирішити за допомогою обсценної лексики:

«У кімнату ввійшов чоловік у циліндрі. Не здіймаючи його, він підійшов до Сашка. Пихнуло на Сашка пивним духом. Потім чоловік з блискучим червоним носом і каламутними очима запитав:

— Sie sind ein russicher Kommunist? (Ви російський комуніст)?

— Ні, — одповів Сашко коротко.

— То вибачайте. Але хто ж ти такий? — запитав знову пивний чоловік.

— Я художник, — одповів Сашко. —Я український комуніст, член партії КП(б)У.

Пивний чоловік лупонув очима й витріщився на Сашка. Сашко вже зовсім прокинувся і, оглядаючись по хаті, шукав якогось кидального інструменту. Очі Сашкові не виражали нічого прихильного до одвідувача пивних. Одвідувач трохи помислив.

— Чи немає у вас російських поштових марок? — змінив він на всякий випадок тактику.

Але замість російських поштових марок Сашко обдарував гостя російською сакраментальною трьохчленовою формулою. Формула, очевидно, була знайома одвідувачеві. Він пробуркотів щось загрозливе й похитуючись вийшов з кімнати».

Звичайно, в приватному спілкуванні письменники дозволяли собі набагато більше. Про те, як лаявся майбутній міністр освіти, директор Інституту літератури, лауреат Сталінської і Шевченківської премій Павло Тичина читайте тут. А ось кілька цитат із листів теж майбутнього шевченківського лауреата Петра Панча до Івана Дніпровського середини 1920-х років. Розпитує Панч про долю редакції журналу «Червоний шлях» і своїх колег: «Як себе почуває Павло Григорович, Хвильовий і наш Миша Лисий? Чи не перечистили ще нашої редколегії? От що найбільше мене турбує, так іменно ця справа. Ну що коли я приїздю до столиці, а в редакції замісць Вас сидять уже свіниє рила! Мать моя двоюрідна, та я ж тоді просто схоплю яку-небудь поему і вдавлюся».

Петро Панч. Михайло Доленґо (портрет роботи Анатоля Петрицького)

Іншим разом радить він Дніпровському, як поводитися з набридливими відвідувачами редакції: «Ти пишеш, що насідають гуни во образі Доленґа. Я тобі пораджу проти них чудовий засіб.

Як тільки на двері, ти зразу й питай:

— А рецензію приніс?

— Книжки повернув?

— Журнал — ти спізділ?

Як ладан [розтане] і не тільки він, а й усякий, бо хто не крав у нас журналів? За ким не рахуються книжки? Засіб випробуваний».

До себе Панч теж ставився самокритично: «Дорогий Ваня! Я винен перед тобою, як послідній С. С. Мало пишу!» Загадкова абревіатура «С. С.» — це ні що інше як «сучий син».

А потім Панч і сам придумав найстрашнішу лайку, дізнавшись, що через Хвильового журнал протягом року знову спізнюватиметься на кілька тижнів: «Тепер дозволь мені висловитись “вовсю”. Ти говориш, що із-за оповідання М. Хв. спізнились з журналом на два тижні. Себто журнал почне тепер протягом року знову спізнюватись на 2–3 тижні. Себто вся та праця по урегулюванню виходу пішла собаці під хвіст. Ну не хахли чортові, ну не тюхтії? Кажу ж, було говорено, що потрібно хоч запасне оповідання. Я собі уявляю, скільки це чухались, доки нарешті… Ах і хахландія. На цілий рік зіпсувати справу! Письменники ви! От хто, а не громадяне, а не журналісти, а не літератори, а не радянці, а не ноповці!!!
До біса!»

Ще один ваплітянин Юрій Смолич завжди висловлювався делікатно, проте було таке, що й він не втримався. Із поетесою Раїсою Троянкер у нього склалися довірливі стосунки, вони часто зустрічалися для задушевних розмов, обговорювали, зокрема, і її німфоманію.

«Одної такої ночі над рікою, коли вона вибігла на десять хвилин провітритись серед безсоння над ліжком тяжко хворої дочки, і ми стояли, дивлячись на сріблясту луску ріки, іскристої проти місячного стовпа, Рая сказала мені, що от і зараз, коли дочка її, любе маленьке створіння, в муках, в конвульсіях б’ється в своєму ліжечку, вона мало не щоночі, одірвавшись на хвилинку від любої істоти, поруч за стійкою, в кабінеті чергового лікаря стає коханкою “чергового” чергового лікаря. Що це таке? — питала вона.

— Ви просто блядь! — сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона справді заслуговувала цього».

Іван Кириленко

Не обходилася без матюків і захалявна творчість, яка до нас майже не дійшла. От Григорій Костюк запам’ятав рядки з непідцензурної епіграми Леоніда Первомайського саме завдяки матюкам: «Коли вийшла Кириленкова повість під заголовком “Аванпости”, то Леонід відразу стругнув дотепну епіграму, з якої в пам’яті залишилась тільки колюче зримована з нецензурним (здається, єврейського походження) словом назва того твору: “Аванпости” — Іван поц ти!».

Цензура насправді більше стежила за ідеологічною і класовою витриманістю художніх творів, аніж за стилем і лексикою. Матюки допускалися, і хоча їх закрапковували, як-от у Хвильового, по першій і останній літерах цілком можна вгадати слово. Проте цензори могли й поміняти круті вислови на м’якшу лайку. Художник Василь Касіян записав одну таку історію: «Одного разу Косинка розповів мені про труднощі з виходом у світ його нового твору “Серце”. Говорив багато про класове чуття, про принциповість письменника. Та цього, видно, не розуміли літредактори його оповідання “Серце”. Замість його точного слова “Я тобі, курво, покажу…” надрукували: “Я тобі, гадюко, покажу…” “Це, щоб, бачте, — казав Косинка, — пом’якшити священну класову ненависть до тієї шляхтянки, що вбила бідну селянську пастушку Минку”».

На щастя, то було не перше видання новели «Серце», але останнє прижиттєве, і воно так засмутило Косинку. Після реабілітації письменника новелу передруковувало вже зі словом «курва», але у виданні 1933 року таки «гадюка» (і не вірте Вікіпедії, ніби «збірку “Серце” (Київ, 1933) було підготовлено до друку, та через цензуру заборонено» — заборонено було вже після друку розповсюджувати готову книжку, але й тираж весь не знищували).

Григорій Косинка. Новела «Серце» (збірка «Серце», 1933)

Насамкінець вам загадка, але спершу оцініть Йогансенову майстерність у доборі слів: «бісової душі» і «гидолової віри» куди краще характеризують, ніж різні сакраментальні тричленні й однослівні формули, правда ж? Ну, то як ви думаєте, які матюки криються за трикрапками в діалозі куркулів Щовба, Довба і Стовба в безсмертній «Подорожі доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швайцарію»? І не стримуйте свою фантазію!

«— Що це за *** іде подом?” — сказав куркуль Щовб, повиснувши на рублі і ждучи, щоб куркуль Довб притяг рубля мотузом.

У відповідь на це куркуль Довб зачепив рубля мотузом, зігнув його ще, так що здоровенний рубель застережливо рипнув, і замотав мотуза за належні виступи на гарбі. Зробивши це, куркуль Довб, озирнув гарбу останнім командним поглядом і поліз у кишеню по тютюн. Далі він насипав ручкового на папірець, утрусив його в формі математично рівної лінії, загнув один край, завернув, цигарку, висунув язика і в той момент, коли білий папір, пробігаючи по мокрому язикові, став прозорий як скло, сказав:

“А тобі що за діло! Він же зайців не б’є. Побоїться не в строк стріляти *** його ***!”

Навантаживши свої гарби, перейшли обніжком, щоб закурити, куркуль Стовб і куркуль Ковб. Не дійшовши до Довба ступнів із десятеро, куркуль Ковб і собі став розглядати самітну постать мисливця з собакою.

“Знайте, хто це, хлопці? — сказав куркуль Ковб, не одводячи руки з-від очей. — Це, щоб ви знали, бісової душі камуніст, Данько Перерва. А ото попереду біжить його гидолової віри рудий собака”».