Залишайтеся на лінії

Ірина Ніколайчук. Фото Івана Любиш-Кірдея

Пошук точок дотику, порозуміння, отієї «спільної мови» зі світом чи найближчим оточенням – тема саме тому не нова для літератури, що так чи інакше вона виявляється актуальною для кожного покоління. Хоч би що відбувалося надворі, звучало з динаміків менших чи більших гаджетів, майоріло у вітринах магазинів, кричало гаслами й слоганами з рекламних білбордів, самотність – усе ще один із наших найбільших страхів. І бодай у певний період свого життя кожен і кожна готові, здається, на все що завгодно, аби знайти ту точку дотику, ту кодову фразу й той символічний жест, які дозволять відчути: ми не самі.

Але як бути, коли почуваєшся чужим і стороннім не те що для зовнішнього світу, а для самого/самої себе? Коли переживаєш дещо таке, що ніяк не вписується в жодні слова? Коли сказати про те, що болить – соромно, страшно, важко? Коли через це сумніваєшся в реальності і того, що взагалі можна сказати, і цього переживання, яке мучить та сковує? Відповідь єдина: не мовчати. ХХІ століття, окрім цієї відповіді, дало нам також безліч можливостей для її реалізації. Писати пости в соцмережах, приватні повідомлення (хай і самому собі) у месенджерах, набирати текст у смсках, вордівських файлах, нотатках на смартфоні. Писати щоденник. Писати книжки. Якщо не переставати говорити, рано чи пізно на тому кінці дроту перестануть лунати гудки.

Анна Хьоглунд. Про це говорять лише з кроликами

Анна Хьоглунд. Про це говорять лише з кроликами. – К. : Видавництво, 2017

Підлітковий вік для людства – досі загальне місце першого гострого переживання цієї екзистенційної самотності. Хаотичне освоєння світу на рівнях, недоступних дитині, відчайдушне прагнення жити нарешті «справжнім», дорослим, неіграшковим і неімітованим життям – тож і перші зіткнення з реальністю й руйнування перших мрій і ілюзій невимовно болючі. Та ще більш боляче опинятися за бортом життя, виявляти раптом, що ти аутсайдер, ізгой, одинак, яким нехтують, женуть геть і не допускають до «справжньої» реальності. Ще більш боляче вперше усвідомити, що це тому, що з тобою щось не так. Як добре, що нині ми почали приділяти більше уваги цим проблемам – і давати більше простору таким персонажам, розгубленим, переляканим, проте безмежно щирим.

Саме такий персонаж опиняється в центрі підліткового тексту Анни Хьоглунд. «Не по-хлоп’ячому» чутливий, вразливий і закритий, він сприймає кожну потребу взаємодії з іншими людьми чи навколишнім світом вкрай травматично – проте безмежно глибоко. Хлопчик дуже добре усвідомлює свою інакшість, несхожість на інших, проте через недолученість до світу, непорозуміння з ним навіть сам собі здається чужим і стороннім. Коротенький текст із сильними, влучними ілюстраціями прочитується на одному диханні, але кожного й кожну на час читання перетворює на наляканого, розгубленого підлітка, якими всі ми були колись.

Поза тим, «Про це говорять лише з кроликами» – текст дуже сучасний. Окрім проблеми міжпоколіннєвого конфлікту (що напрошується саме собою), він дуже глибоко працює з темами інтровертності, гіперчутливості, схильності до межових станів – і прийняття себе в цих станах із найранішого можливого віку. Не буде потреби в дестигматизації таких станів і властивостей у дорослому віці, якщо ця стигма не сформується в підлітковому. Саме тому дитяча й підліткова література має говорити про такі теми насамперед. І що більше таких перекладних книжок з’являється на українському ринку, то більше шансів, що й українська література таки здолає власні комплекси.

Євгенія Бєлорусець. Щасливі падіння

Євгенія Бєлорусець. Щасливі падіння. – Харків: IST Publishing, 2018

Події, що розпочалися в Україні 2013 року й тривають досі, неминуче мусить лишити по собі цілий масив текстів. І ці тексти пишуться вже тепер: різні за жанрами й обсягом, різної літературної вартості, проте сам факт того, що вони пишуться, видаються, читаються тут і тепер – надзвичайно важливий. Хоча б тому, що кожен такий текст в тій чи тій мірі поглиблює для нас розуміння того іншого, який завжди був поруч і якого ми завжди вважали своїм. Просто тому, що дуже мало його слухали. Журналістка й мисткиня Євгенія Бєлорусець уже в передмові до своєї книжки художніх репортажів «Щасливі падіння» окреслює її мету й водночас спосіб творення: слухати.

Почалося, втім, усе з того, що вона прийшла говорити – давати інтерв’ю журналістці регіонального видання, біженці з Донецька з дивним іменем Андрея. Інтерв’ю не задалося від початку: журналістка виявилась надміру екзальтованою і вкрай розгубленою дівчиною, яка замість ставити підготовлені заздалегідь питання почала то нарікати на власне життя, то прямо-таки гримати на ту, кого прийшла інтерв’ювати. Проте замість обуритися такій поведінці журналістки, розвернутися й піти Бєлорусець почала її слухати. І вирішила записати – й історію Андреї, і ще кількох десятків людей, про яких чи розповіла їй журналістка, чи Бєлорусець майже магічним чином почала зустрічати сама на вулицях Києва. Ці історії й стали книжкою «Щасливі падіння».

Майже всі герої й героїні репортажу Бєлорусець – вихідці з окупованих територій Сходу, в якийсь момент змушені докорінно міняти власні життя, кидати облаштований побут і кола спілкування й оселятися в непривітному, незатишному для них Києві. Чимало з них (і це не менш важливо) – жінки. Їхні короткі історії в щемкій деталізованості спогадів про вивіски магазинів, домашнє мереживо й прості побутові радощі видаються під час читання майже магічними. До слова, той самий модус – магічного реалізму – вже дуже вдало застосував до теми конфлікту на Сході Володимир Рафєєнко, тож ще цікавіше спостерігати, як він не менш вдало втілюється в художньому репортажі. Ці історії мало говорять прямо про власне конфлікт, про виснажливі переїзди, про страх життя під обстрілами – але всі пов’язані з ним напружені й межові моменти зчитуються саме в цій зворушливій побутовості, яку герої й героїні бережуть, як бабусині мережива, замотані в газету. І поки все це «не на часі», поки твориться велика політика й відбуваються важливі геополітичні зрушення – ці маленькі люди, дивом врятовані з кораблетрощі й раптово викинуті на чужий берег, досі чіпляються за залишки свого колишнього життя, затиснуті в долонях. Які тільки й нагадують їм, що вони досі живі.

Гаська Шиян. За спиною

Гаська Шиян. За спиною. – К. : Фабула, 2019

Утім, війна на Сході руйнує і змінює не лише життя тих, кого дотикається безпосередньо. І ще невідомо, для кого вона зрештою виявляється – чи більш травматичною, чи більш трансформаційною. Новий роман Гаськи Шиян, нагороджений літературною премією ЄС, у цьому сенсі (та й не лише в цьому) – книжка навіть скандальна. Головна героїня роману Марта – типова представниця того не так давно виниклого в Україні соціального прошарку, який не надто лагідно називають «зажравшимися айтішниками». І от у гурманське й гедоністське життя «зажравшоїся айтішниці» і її бойфренда з перспективами кар’єри в юридичній сфері раптово вривається війна: бойфренд Марти приймає повістку й вирушає на військову службу. Сама авторка не так давно зізналась у пості на фб, що сама підозрювала, що її героїня, м’яко кажучи, багато кому не сподобається. І справді, Марта, її спосіб життя й мислення акумулювали в собі аж забагато тригерних для переважної більшості українського суспільства властивостей.

Чи такою ви уявляли собі вірну дівчину солдата, який доблесно виконує військовий обов’язок перед Батьківщиною? Чи таким ви уявляли собі самого цього солдата – нового українського героя, що мав би символічно «порятувати» традиційні уявлення про маскулінність? Чи таким ви уявляли собі життя прогресивної української молоді у сучасному Львові – колисці української моральності? На жаль, більшість наших співвітчизників уявляє собі все це дещо інакше, ніж воно є насправді. На щастя, Гаська Шиян написала своїх персонажів саме такими, якими вони часто бувають і можуть бути. І написала глибоко, влучно, іронічно (місцями й постіронічно), багатою й живою мовою, якою справді зачитуєшся. І це теж може викликати нічогенький когнітивний дисонанс у декотрих із читачів – такою гарною мовою написані такі ужасні речі.

Природно – хоча й достойно всякого осуду й праведного гніву, ясна річ – Марта не знає, як бути з таким раптовим проявом патріотизму свого бойфренда, і вже точно вона від нього не в захваті. Природно, їй не хочеться через це змінювати власний спосіб життя – тож вона продовжує ходити на вечірки, їсти смачну делікатесну їжу і вживати різноманітні стимулятори щастя з подвоєною силою. Природно, будь-які зіткнення з обивательським мисленням чи українськими держструктурами викликають у Марти відторгнення. Так, це природно. Так, саме так природно й працює людська психіка, яка активує всі можливі механізми для того, щоб зберегти людину в стані комфортного існування. Так, Гаська Шиян достовірно й повнокровно описує життя львівських (чи й не лише – київська «зажравшаяся айтішниця», авторка цих рядків, підтверджує це) молодих людей із доходами вищими за середні. І так – Мартина жіночність і сексуальність, що теж раптово пробуджуються внаслідок таких змін у її житті, чи не вперше за останні десять років сучукрліту описані так, що (за це не хочеться дати премію «Золотий хрін») героїні віриш, співпереживаєш, вчуваєшся в неї.

«За спиною» – книжка надзвичайно тригерна для українського суспільства, бо вона воднораз підважує безліч українських моральних стереотипів і того оскомного обивательства, яке досі сидить у безлічі голів. «За спиною» – книжка, необхідна саме тут і тепер настільки, що якби її не було, її треба було б вигадати. І нарешті, вона справді добре написана. Українцям варто було показати тих «внутрішніх інших», яких вони завішали ярликами «зажравшихся» – і варто було зробити це так.