Ганна Лелів: «Кожне мистецтво потребує ремісничої бази»

Нині на українському книжковому ринку відсоток перекладної літератури дуже значний. І за всіма численними назвами видань, що виходять українською, стоїть ціла армія перекладачів і перекладачок. Чиїсь імена ми чуємо частіше, когось вважаємо метрами, але зізнаймося: мало кого з сучасних молодих перекладачів можна назвати зірками — хоча їхніми зусиллями твориться важлива частина сьогоднішньої української літератури.

Пропонуємо інтерв’ю з одною з таких зірок — львів’янкою Ганною Лелів, яка переклала багато важливих художніх і нехудожніх книжок: про її професійне становлення, про секрети фаху, про те, чим можна пишатися і про що журитися.

— Як ви прийшли до перекладання?
— Я вчилася у Львівському національному університеті імені Івана Франка на англійській філології, і найпершою моєю мрією було викладати англійську. Але, повикладавши певний час, я захотіла спробувати себе в перекладі. Почала з TED: зареєструвалася як волонтерка й почала перекладати промови. То був рік 2010-2011-й, коли перекладачів було ще дуже мало. За деякий час мене запросили на конференцію TED Global у Каліфорнії, де запропонували стати координаторкою української спільноти. Я погодилася і проволонтерила там близько шести років. Мені дуже подобалося, і я вирішила спробувати себе в книжковому перекладі.

Першу книжку переклала для львівського видавництва «Літопис», із яким досі співпрацюю. Тоді я просто прийшла в офіс видавництва, познайомилася з директором, паном Михайлом Комарницьким, і запропонувала свої послуги. Спершу перекладала нон-фікшн, а потім мені захотілося спробувати себе в художньому перекладі. Але цей ринок був уже досить великий, і щоб потрапити на нього, я вирішила звернутися до видавництва з власною пропозицією. Знайшла список «100 найкращих дитячих книжок ХХ століття», почала гортати й натрапила на книжку Стівена і Люсі Гокінґів. Сталося так, що якраз за кілька місяців до того я брала участь у спільному проекті форуму r2u: була одною з 12 учасників та учасниць, які перекладали «Коротку історію часу» Гокінґа. Тож я подумала: якщо я вже працювала з цим автором, чому б не спробувати знову? Знайшла дитячу книжку в інтернеті, переклала з десяток сторінок і надіслала у «Видавництво Старого Лева». Тоді, три роки тому, ця ніша — нон-фікшн для дітей, у якій був би цікавий сюжет, але водночас і науковий компонент — була не заповнена. Видавництво зацікавилося, і я переклала цілий текст. Коли книжка «Джородж і таємний ключ до Всесвіту» з’явилася друком, вона стала дуже успішною, і видавництво купило права на всю серію. Так почалася моя співпраця з «Видавництвом Старого Лева». Деколи книжки до перекладу пропоную я — як це було з найсвіжішим перекладом «Феміністки не носять рожевого», деколи видавництво, як, скажімо, з двома збірками оповідань Гемінґвея і романами Ґілберт. Тепер я вже не викладаю англійську, а повністю перейшла на фріланс, працюю з різними видавництвами.

— Чи відрізняється переклад художньої літератури і нон-фікшн? Чим?
— Під час перекладу нон-фікшн дуже обережно треба ставитися до термінології. Часом буває, що деякі терміни доводиться розробляти самостійно. У мене бували ситуації, коли я шукала якусь термінологію, і у фахових спільнотах натрапляла на звичайні кальки з англійської. Але всі слова кальками перекладати не можна. Тому доводилося шукати баланс, щоб слово звучало добре українською і не йшло врозріз із традиціями термінології, що вже встигли сформуватися.

Нон-фікшн потребує більшої точності й близькості до оригіналу, ніж текст художній

Мені подобається перекладацька максима, яку в одному зі своїх інтерв’ю висловила Неля Ваховська: триматися до художнього тексту так близько, як можна, і поводитися з ним так вільно, як треба. Тут головне — передати авторські ідеї та стиль, тоді як у нон-фікшн — інформацію.

— А як українською мовою передати досить невимушений, але водночас серйозний стиль американського нон-фікшн? Часто сучасні переклади скочуються або в калькування синтаксису оригіналів, або в «котляревщину».
— Справді, є розрив між тим, як розроблена мова для науково-популярної і мотиваційної літератури у США і в Україні. Там існує багаторічна традиція написання таких текстів, тоді як в Україні авторів нон-фікшн зовсім небагато. Західні автори науково-популярної літератури ніколи не писатимуть текст сухо: в ньому обов’язково будуть і жарти, і гра слів — тобто з читачем говоритимуть легко на серйозні теми. Відповідно, перекладати такі тексти сухими канцеляризмами не варто. Водночас я не впевнена, чи доречно будуть там звучати прислів’я-приказки, надто закорінені в мовно-національний контекст, чи діалектизми: думаю, не варто аж надто одомашнювати ці тексти. Завдання перекладача — творити і шукати ту мову, яка зможе передати цей «салонний» стиль. Я переконана, що не існує неперекладних речей: треба розвивати мову і «тягнути» її до того рівня, який потрібен перекладачеві. Так, це вимагає більше часу і зусиль, адже перекладач не може обійтися тим лексиконом, який уже має, а шукати у словниках (на щастя, до більшості є доступ онлайн), звертатися до гарних текстів українською мовою і, зрештою, деколи творити мову самій. Але від цих вкладених зусиль виграє наша культура.

— Чи читаєте ви книжку повністю до того, як почати її перекладати?
— Позиція щодо цього питання ділить перекладачів на два табори: одні переконані, що не прочитати книжку до кінця, перед тим, як сісти за роботу, — це смертний гріх, а другі виступають за те, що варто зберігати свіжість враження. Я належу до другого табору, беру гріх на душу й читаю книжку в процесі перекладу. У такій подвійній ролі — і читачки, і перекладачки (зрештою, ще Співак сказала, що перекладач — це найуважніший читач) —цікавіше працювати. Але коли переклад уже готовий і настає етап редагування, я перечитую текст вільним від першого захвату оком і, звіряючи речення за реченням із оригіналом, часто зближую переклад із авторським текстом. На цьому етапі я завжди аналізую внутрішні механізми тексту, прийоми, і більш свідомо намагаюся відтворити їх у своєму варіанті тексту. Редагування забирає близько третини часу від загального, затраченого на переклад: спершу це перечитування тексту речення за реченням і при потребі повернення ближче до оригіналу його до оригіналу, потім перечитування тексту вголос із роздрукованого аркуша, а потім співпраця з літературним редактором. Тобто якщо на сам переклад може піти три місяці, то потім іще місяць витрачається на те, щоб текст отримав фінальний варіант. Дуже добре, якщо між перекладом і редагуванням минає якийсь час, тоді можна по-новому оцінити власну роботу. У мене так було, наприклад, із романом Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня»: коли переклад було наполовину завершено, мені довелося відволіктися від тексту й повернутися до нього аж за кілька місяців, бо це припало на час, коли я з сім’єю їхала на стипендію Фулбрайта до США. І тоді, перечитуючи початок перекладу і звіряючи його з оригіналом, я дуже багато змінювала, фактично, переписувала. Лише після цього відчула, що текст працює так, як мав би працювати. Дуже допомагає читання тексту вголос: одразу стають помітні речі, яких не видно очима: наприклад, коли не звучать у парі слова, що стоять поряд, коли є невиправдані повтори тощо. Тоді можна відчути мелодику тексту й наблизити її до мелодики оригіналу.

— Як ви ставитеся до приміток у тексті?
— На магістерській перекладацькій програмі в університеті Айови (США) нас навчали, що читача треба поважати, зокрема, дуже обережно ставити примітки. Наприклад, якщо в англійському тексті трапляються слова, скажімо, французькою — англомовна людина теж не завжди може їх зрозуміти — то їх не варто окремо перекладати і для українських читачів. Такий випадок я мала при перекладі оповідання Гемінґвея «Вино Вайомінгу», де героїня говорить одну фразу англійською, а одну французькою. В оригіналі приміток немає. А річ у тім, що Гемінґвей зробив хитро: кожна французька фраза, по суті, дублюється англійською через кілька рядків, часто в мовленні іншого героя. Тобто прочитавши певний уривок повністю, читачі оригіналу зрозуміють, про що мова, навіть якщо не знатимуть точного значення того чи того французького слова (чи навіть жодного). Додати в такому разі примітки в українському перекладі — означає проігнорувати авторський задум. Тому в перекладі приміток також немає і загальний сенс можна зрозуміти, прочитавши повністю уривок. Як і в оригіналі. Інколи, якщо йдеться про якусь дуже вже вкорінену в контекст культурну реалію, від якої залежить розуміння тексту, можна акуратно додати одне-два слова — і тільки в крайній потребі. Так званий ґлос, або міжрядкову примітку. Наприклад, я готувала для перекладацької майстерні в Айові уривок із роману Маркіяна Камиша «Чормет». І там було таке речення: «…машиніст схожий був на останнього петлюрівця, який розігнався до швидкості вісімдесят вісім миль на годину і помандрував у часі». Я переклала це так: «He himself resembled the last of Petliura’s independence fighters, who’d revved up to eighty eight miles per hour to travel through time», де «independence» — ґлос, який дасть американському читачу, незнайомому з українською історією, бодай мінімальну підказку, ким той Петлюра міг бути. Так, він був борцем за незалежність. Що ж, для розуміння цього уривка цього достатньо. Розгорнута, оформлена окремо примітка «вихопила» б читача з тексту без потреби, бо це, все ж, не історична розвідка, а художній — і не історичний —роман.

— Як ви оцінюєте сучасний стан перекладної літератури в Україні?
— Хочу сказати, що тепер гарних українських перекладів з’являється все більше. Водночас зростає увага до персони перекладача чи перекладачки: якщо років десять тому це була людина-невидимка, яка «переставляла» слова з іншомовного тексту в український, то тепер дедалі частіше про перекладачів і їхню працю говорять.

Репутація перекладача все більше важить

З’явилися нечисленні, та все ж критичні статті про конкретні переклади та їхню якість, відповідно, видавництва теж прагнуть залучати до співпраці людей, які якісно виконують свою роботу.

Але коли ми говоримо про перекладачів і перекладачок, варто згадати і про літературних редакторів і редакторок — вони нині, на жаль, обділені увагою. А фахові літературні редактори на вагу золота, бо у фінальному тексті чимало їхніх зусиль. Наприклад, у «Видавництві Старого Лева» я зазвичай працюю в тандемі з Марією Дзесою-Думанською, і знаю, скільки разів вона перечитує текст і скільки ми з нею проговорюємо всі деталі. Деколи переписуємось о першій ночі про те, яке слово все-таки більше пасує мовленню героя — те чи те. Підвищення статусу перекладача має тягти за собою підвищення статусу літредактора, а також — і це дуже важливо — підвищення гонорарів, які часто не відповідають вкладеним зусиллям.

— Чи вважаєте ви достатнім рівень оплати перекладачів?
— Мене в цьому питанні найбільше тривожить непрозорість українського ринку. Я маю досвід перекладу текстів англійською мовою на замовлення видавців із США, і хоч я в цій справі початківець, але отримую винагороду не нижчу, ніж стандартний тариф, відкритий і відомий усім. Американська асоціація перекладачів або Британське товариство авторів може надати всім охочим зразок типового договору, у якому прописано мінімальну і середню ставку, вказано тарифи для перекладів із різних мов — ці тарифи діють для всіх видавництв. Натомість в Україні навіть перекладачі, які працюють з одним видавництвом, можуть отримувати абсолютно різні ставки, хоча праці вкладають приблизно однаково… Тому для того, щоб дізнатися «середню температуру по палаті», доводиться вести приватні розмови й розпитувати колег. І дуже добре, що недавно Творча спілка перекладачів і письменників провела дослідження, хай і не дуже масштабне, тепер ми можемо бодай приблизно уявляти ситуацію на ринку.

Але цікаво, що досі багато хто вважає, що перекладач як митець має думати про високе, про служіння Літературі й не клопотатися про приземлені питання, такі, як гроші. Що перекладачеві має бути навіть незручно про таке говорити. Буває, з підозрою ставляться до таких фахівців, для яких переклад — це основне заняття і джерело доходу. Я до таких належу і не бачу причини, чому б мені не заробляти справою, яку я люблю і яка в мене добре виходить, адже я присвячую їй по 6-7 годин на день. Невже я маю відпрацьовувати десь в офісі з 9:00 до 18:00, а потім перекладати до другої години ночі, і тоді моя жертовність буде виглядати піднесено й цінуватися більше? Коли минулого року я побувала на конференції, організованій Американською асоціацією літературних перекладачів, мене вразило, що половину часу фахівці розмовляють про високі матерії, а половину — про справи цілком насущні. На жаль, в Україні таких розмов бракує. Бо виходить сумна ситуація, коли перекладач мусить боротися за свій статус, щоб банально його прізвище згадували в оглядах перекладних новинок, і водночас віддавати всього себе священній справі, роблячи її з любові й не думаючи про земне.

Як тут не згадати про дихотомію митець–ремісник: чомусь ми звикли вважати, що перекладач-митець сидить над перекладом ночами цілий рік, і тоді результат його роботи можна назвати високим досягненням, а ремісник «клепле» по кілька книжок на рік, і його працю можна не дуже то й цінувати. Насправді кожне мистецтво потребує ремісничої бази, на якій потім можна творити. І натхнення приходить тоді, коли для нього організувати час і простір, узяти себе в руки й сісти зранку за комп’ютер.

— Які перекладені книжки ваші улюблені, чим особливо пишаєтеся в них?
— Чесно кажучи, кожна книжка, яку я переклала, по-своєму улюблена. Але най-най, це напевно серія про космічні пригоди Джорджа від Стівена й Люсі Гокінґів. Мій шлях у переклад художньої літератури стартував із першої книжки. Мені сподобалося працювати з текстом, де майстерно поєднані невимушені підліткові діалоги з купою сленгу й жаргонних слівець і складні уривки на фізичні й астрономічні теми, де повно термінів і складних понять (тут окрема подяка науковим редакторам).

Але особливо я пишаюсь тим, що публікація книжок із цієї серії дала потужний поштовх розвитку підліткового наукпопу в Україні. Минуло якихось три роки, і в цій ніші бачимо десятки крутих видань із точних і природничих наук для молодих дівчат і хлопців

Видавництво провело чимало презентацій. У Львові ми ходили з читачами в астрономічну обсерваторію. В Житомирі мали фантастичну презентацію і читання в музеї космонавтики для шестикласників. Дуже було приємно спілкуватися з дітьми і їхніми батьками, а особливо запам’ятався один хлопчик, який був із мамою на всіх наших презентаціях у Львові, читав усі шість книжок із серії і сказав, що мріє стати астрофізиком і вже вмовив батьків подарувати йому телескоп. У такі хвилини розумієш, що працюєш недарма і що ніколи не знаєш, як може вплинути на чиєсь життя текст, який переклала. Безперечно, дуже тішуся, що мала нагоду попрацювати з текстами Гемінґвея та Ішіґуро — це був серйозний виклик і велика відповідальність.

— Як організовуєте робочий простір і час?
— Відколи в мене шість років тому народилася донька, я працюю як фрілансерка, переважно вдома, у кав’ярнях чи в якомусь «третьому просторі».

Особливих секретів нема: відкриваєш ноутбук, починаєш працювати і помалу входиш в отой славнозвісний потік, коли текст веде тебе за собою

Зазвичай я маю справу з дедлайнами, тому завжди ділю текст на щоденні «порції», закладаючи два-три тижні в загальний термін на якісь форс-мажори. Це допомагає уникнути роботи по ночах, на вихідних або «на вчора». Хоча коли дитина була зовсім маленькою, я працювала трохи вдень, а потім після дев’ятої вечора й до дванадцятої-першої ночі, бо в ту пору працювалось найкраще: я могла повністю зосередитися на тексті й ні на що не відволікатись. Думаю, нічого нового я тут не скажу, бо кожен фрілансер чи фрілансерка підтвердить, що без дисциплінованості й уміння організувати себе нема чого ту справу починати.

Розмовляла Антоніна Ящук