Край землі: 10 найекзотичніших репортажів 20-х років

У 20-х роках перед письменниками закономірно стояв вибір — море чи гори, як і перед кожною людиною в очікуванні літньої відпустки. Хтось любив плавати, купатися, засмагати, а хтось волів активний відпочинок. Так звана «ремонтна комісія» видавала путівки в кримські, одеські, чорноморські санаторії й будинки відпочинку — про це трішки читайте тут. Звісно, про Балі й Гаваї залишалося хіба мріяти. Дехто, як писав Йогансен, «їздячи на курорти, не бачить нічого, окроме докторів, дієти, душів і дамочок», і от багатьох такий відпочинок не влаштовував.

У Йогансена був свій рецепт відпочинку. «Коли ви кімнатна людина, але хочете бути бійцем і своїми руками брати участь в обороні Радянського Союзу, орієнтуватись у місцевості, переносити голод і холод, дихати свіжим повітрям, розвинути в собі ініціативу і вольові якості — купуйте шротову рушничку і вписуйтесь у мисливську спілку. Ви заплатите за це дешево — за це саме право скрізь полювати в безмежних краях і окраїнах Радянського Союзу багатий англієць заплатив би десятки тисяч золотих карбованців. Крім того, вам не захочеться на курорт.

Хоча я вас не силую. Можете зоставатись кімнатною орхідеєю. Дивіться через цілий рік на входящі і ісходящі, а один місяць спостерігайте дамочок, докторів, дієту і діабет на курорті».

Сам Йогансен кімнатною орхідеєю не був, а разом із ним не могли жити без мандрів Сашко Мар’ямов, Микола Трублаїні, Іван Ковтун, Олексій Полторацький, Іван Багмут і ще багато письменників, завдяки яким у 20-х роках народився й утвердився український репортаж. Щойно 1927 року з’явилися перші тексти, вийшли перші книжки, а вже через три роки критика констатувала, що репортажна література у видавництвах існує без дотацій, вона самоокупна і не дає збитків.

Тепер візьміть до уваги, що у 20-х роках навіть у Карпатах не можна походити було без візи. І письменники знаходили вихід — їхали у найдальші кутки Радянського Союзу або ж правдами й неправдами добували собі закордонні відрядження. Коли почитати масив тогочасної репортажної літератури, то ви не придумаєте країни, у якій не побували б і про яку не написали б українські автори.

У цих книжках ви прочитаєте не лише про далекі краї, незвичайних людей, дивовижні пригоди. Журналістика — це мистецтво, а сучасна література — паскудство. Ні, це не Йогансен сказав, а Том Вулф. Перечитайте репортажі 1920-х років, — вони на сорок років випередили американську нову журналістику. Мар’ямов ще тоді оцінив роль діалогів і живого мовлення в репортажах. Полторацький щедро застосовував оповідь від третьої особи. Поліщук маніакально уважний до деталей, він нотує кожну зміну, яка відбувається з ним, з людьми у його оточенні, з довколишнім світом. Трублаїні вміє почати з середини і переставити сцени так, щоб виникло відчуття кіномонтажу. Що вже казати про особистий погляд автора, виражений у репортажі. Майк Йогансен узяв на себе перший удар і звинувачення в егоцентризмі, але мало хто з його наступників відмовився від суб’єктивного бачення. «Насамперед — я», — писав Йогансен. Може, не насамперед, але не в останню чергу завдяки цьому авторовому «я» ці тексти й сьогодні читаються з живим інтересом.

І от уявіть, як їхні колеги в оточенні лікарів і дамочок на курорті нудяться, смажаться і не відриваючись читають, скажімо, свіже число тогочасного «глянцю» — «Універсального журналу», цього найвеселішого і найяскравішого «дзеркала бадьорої епохи». А там… десятка найекзотичніших подорожей 20-х років: від засніжених хребтів, де ще не ступала людська нога до фашистської муссолінієвської Італії, від шрі-ланкійських джунглів до неприступної Норвегії. І кімнатні орхідеї заздрять диким кактусам. А ви збирайте рюкзаки і рушайте в подорож зі своїми улюбленими письменниками 20-х.

Місце й час: Арктика, літо 1929 року
Автор: Микола Трублаїні (24 роки)
Книжка: «До Арктики через тропіки» (1931, 1932)
Тираж: 5 тис. + 3 тис.

Мета подорожі: Так званий врангелівський похід «Літке» — експедиція криголама «Федір Літке» на острів Врангеля в Північному Льодовитому океані, щоб висадити там нову зміну радянських колоністів, забезпечити їх продовольством і потрібним знаряддям.

Маршрут: Побачив пів світу, адже повний маршрут криголама такий: Севастополь — Стамбул — Порт-Саїд — Суецький канал — Мокка — Баб-ель-Мандебська протока — Аден — Індійський океан — Сабанг (острів Вех) — Малаккська протока — Кілунг (Формоза) — Владивосток — Японське море — Хоккайдо — Берінгове море — Петропавловськ-Камчатський — Лаврентія (Чукотка) — Чукотське море — острів Врангеля.

Найбільша пригода: У серпні 1929-го льодоріз «Літке» застряг між крижин у Чукотському морі — окраїнному морі Північного Льодовитого океану. Палубну й машинну команду викликали на аврал. Матроси зі шлангами в руках ішли по льоду, пускаючи сильні струмені теплої води по борту судна, ломами розбивали невеличкі крижини і шестиметровими бамбуковими жердинами із залізними кінцями відштовхували їх. За добу льодоріз просунувся на 5 см. У льодовому полоні «Літке» провів майже дві доби — лише через 40 годин корабель вирвався з крижаних обценьків.

Цікаві факти: Трублаїні вирушив у рейс як власний кореспондент урядової газети «Вісти ВУЦВК» разом з іще одним українським журналістом, Олександром Мар’ямовим, власкором «Робітничої газети “Пролетар”». Позаяк посади журналістів у команді не було, вони числилися машинними учнями і виконували обов’язки палубних матросів. У Владивостоку, після тропічної частини рейсу, обидва потрапили під скорочення і їх відмовилися брати в арктичну частину. Трублаїні скористався нагодою і на острів Врангеля вирушив кочегарним днювальним, а Мар’ямов повернувся поїздом до Харкова.

Місце й час: Дагестан, зима 1929 року
Автор: Майк Йогансен (34 роки)
Книжка: «Подорож у Дагестан» (1933)
Тираж: 4500

Мета подорожі: Йогансен поїхав на полювання, а йому заодно дали завдання в редакції журналу. «Писавши, що редакція часопису вирядила до Дагестану експедицію в складі фотокореспондента, літератор-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в єдиній моїй особі), я дав вам “неточну інформацію”, любий читачу. Просто я за свої гроші поїхав до Дагестану на тиждень, головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу».

Що бачив: Місто Дербент, станцію Папас, полювання на вепрів, гірський єврейський аул, українське село Хач-Манзель, гру в преферанс. Зима тоді видалася суворою й омріяні качки перекочували в Азербайджан, тож Йогансен домовився з машиністами, серед яких у нього завжди були «по гроб життя друзі», і вони на паротягові довезли його до станції Дивичі (нині місто Шабран) в Азербайджані, де він ще полював на лимані і в рисових полях біля аулу Кучі. Бачив також чурек і саклю, їв лаваш і пендир.

Найбільша пригода: У Дагестані Йогансен потрапив у полон татарських вівчарок. Це дуже великі собаки, які, побачивши чужака, можуть розірвати його на клоччя, якщо поруч немає хазяїна. Йогансена оточило більше як десяток таких собак, він мусив по них стріляти, але інші далі обступали його з усіх боків. А коли прибігли троє тюрків, він уже так перенервував, що хотів у них стріляти. Якби не вірний супутник на полюванні машиніст Лисун, могло закінчитися кривавою стріляниною. А так Йогансен видудлив майже три пляшки вина одним махом і заспокоївся. В Азербайджані ж він заблукав у степу — находив більше як десяток кілометрів за шість годин у мокрому одязі при температурі +2 °С, а вдень перед тим виходив у високих чоботях 30 км і наплавав 14 км. Поночі випадково й щасливо вийшов до хане — мисливської хатини.

Цікаві факти: Йогансен тричі друкував «Подорож у Дагестан». Спочатку в журналі (1930), потім у складі збірки «Три подорожі» (1932) і нарешті окремим виданням. Усі три тексти мають відмінності, зокрема в третій публікації він додав ще вісім розділів — про Азербайджан. І цілком у дусі Йогансена текст репортажу містить оповідання про Гая Сергійовича Шайбу та вісім віршів автора.

Місце й час: Єгипет, 1931 рік
Автор: Іван Ковтун (25 років)
Книжка: «Люди моря» (1935)
Тираж: 10 тис.

Мета подорожі: Просто подорож цікавої до всього людини, легкої рушати в мандри.

Маршрут: Це був далекосхідний рейс пароплава «Курськ» за маршрутом Одеса — Стамбул — Порт-Саїд — Суецький канал — острів Перім (Ємен) — Сінгапур — Владивосток.

Найбільша пригода: У 1930–1931 роках Єгипет охопили масштабні виступи проти англійців за фактичну, а не формальну, незалежність країни. Англійців підтримував єгипетський король Ахмед Фуад І, який 1930 року запровадив нову реакційну Конституцію, звівши нанівець функції парламенту. Найбільшого розмаху народний рух набрав у травні 1931-го. Радянський пароплав «Курськ» з Ковтуном на борту прибув у Порт-Саїді через місяць після бойових сутичок робітників із владою. Моряків не випускали на берег, а шипчандлеру (постачальнику товарів на кораблі) заборонено було привозити їм газети й фото міста. Ковтуну вдалося домовитися зі шлюпником Мустафою: той спершу відмовлявся, а потім «згадав», що вони загортають у газети їжу.

Цікаві факти: Івану Ковтуну пощастило двічі плавати з капітаном Петром Івановичем Ковальчуком. Попереднього 1930 року він разом із поетом Савою Голованівським відвідав Італію на пароплаві «Ян Томп» під орудою Ковальчука, якому Ковтун присвятив нарис «Щасливий капітан», а Голованівський — вірш «Слово до капітана».

А за прохід Суецьким каналом судно заплатило 12 тисяч карбованців золотом.

Час і місце: Італія, літо 1930 року
Автор: Сава Голованівський (20 років)
Книжка: «Чобіт Европи» (1932)
Тираж: 3 тис.

Мета подорожі: Поїхати за кордон Голованівському й Ковтуну запропонував на якомусь літературному вечорі в Одесі секретар міськкому партії Іван Майстренко. Він пообіцяв влаштувати подорож, якщо письменники привезуть листа від наркома освіти Скрипника. Через кілька днів на столі Майстренка лежав потрібний лист, а через тиждень хлопці відпливли з одеського причалу в бік Туреччини.

Маршрут: Пароплав «Ян Томп» вийшов з Одеси в серпні 1930 року. Морська частина подорожі була така: Босфор — Мармурове море — Дарданелли — Грецький архіпелаг — Середземне море — Мессінська протока — Катанія (Сицилія). На материку пароплав заходив у порти Неаполя, Порто-Мавріціо (нині місто Імперія) та Генуї. Походив у Помпеях і піднявся на Везувій.

Найбільша пригода: В Італії панував фашистський уряд Беніто Муссоліні. Природно, що радянський пароплав і моряків оточувало безліч поліцаїв та шпиків. У Неаполі Голованівський вчасно не викрив шпика, який вдавав із себе болгарина й студента консерваторії. Сам же Голованівський на початку збрехав, що він німець, який жив у Росії, а тепер приїхав навчатися до Італії на суднобудівному факультеті. Про справжній фах несподіваного знайомця автор зрозумів за обідом у ресторані, коли побачив, що той переморгується з компанією за сусіднім столиком. Звісно, Голованівський повівся, як належить «пролетарському письменнику».

Цікаві факти: Голованівський став третім серед футуристів після Михайля Семенка й Олекси Влизька, хто побував за кордоном. З подорожі до Італії він привіз збірку віршів «Fronte unico (Італійські новелі)» (1931) і репортаж «Чобіт Європи» (1932), до якого взяв майже всі ті «італійські новелі». У «Чоботі Європи» він не міг не згадати про фашизм і футуризм. І він боронить український футуризм, мовляв, це ми насправді, а не Марінетті з товаришами, творимо найлівіше мистецтво у світі.

Місце й час: Китай, літо 1927 року
Автор: Леонід Недоля (31 рік)
Книжка: «Жовті брати (Крізь Хіну)» (1929, 1930), «На китайській землі» (1934)
Тираж: 7180 + 10 тис., 5 тис.

Мета подорожі: Посланий працювати комендантом радянського повпредства в Шанхаї. У Китай поїхав разом із дружиною, що дозволялося дипломатам і консульським працівникам.

Маршрут: Із Владивостока вирушили на пароплаві «Хайтан» із захóдом у корейське (а тоді японське) місто-порт Гензан (нині місто Вонсан у КНДР). Далі по Янцзи і її притоці Хуанпу (Недоля називає її на місцевому діалекті Ванпу) прибули в Шанхай. Коли настав час повертатися додому, вийшло так, що найближчого пароплава до Владивостока треба чекати місяць, тому Недоля надумав їхати суходолом. Зворотний їхній маршрут такий: Ціндао — Дайрен (нині Далянь) — Мукден (нині Шеньян) — Чанчунь — Харбін — станція Маньчжурія.

Найбільша пригода: У радянському консульстві й чути не хотіли про дозвіл на подорож залізницею. Місто Дайрен за результатами російсько-японської війни 1904–1905 років належало японцям (вони й назву не міняли, але читали ієрогліфи не по-китайськи, а по-японськи, тому Далянь у них звучало як Дайрен), і щоб його перетнути, потрібна була японська віза. А Мукден був столицею Чжана Цзоліня — очільника північно-східного угруповання китайських мілітаристів під назвою Фентянська кліка. Та найбільшим челенджем для Недолі стали не візи, кордони, англійці, японці, китайці, мілітаристи, залізничники, а китайські палички, якими він за місяць навчився сяк-так орудувати, і рикші. Він відмовлявся сідати на візок, запряжений людиною, бо це неетично, тому працівникам посольства довелося вдатися до хитрощів: вони обманом таки посадовили Недолю на рикшу.

Цікаві факти: Леонід Недоля встиг в останній вагон Китайсько-східної залізниці та й цілої історії Мукдена. У червні наступного 1928 року потяг, у якому їхав Чжан Цзолінь, висадили в повітря, сам він помер від ран. (Лише 2001 року було опубліковано документи про те, що операцію з ліквідації Цзоліня провела радянська розвідка.) Ще через, саме коли вийшло перше видання «Жовтих братів», війська Чжан Сюеляна (син Цзоліня) захопили Китайсько-східну залізницю, півтори тисячі радянських залізничників повернулися в СРСР. 17 липня 1929 року уряд СРСР оголосив про розрив дипломатичних відносин із Китаєм. У вересні 1931-го з Мукденського інциденту почалася японська інтервенція в Маньчжурію. Усі ці роки Недоля жив у Харкові і брав участь у футуристському журналі «Нова генерація».

Місце й час: Монголія, літо 1930 року
Автор: Олексій Полторацький (25 років)
Книжка: «Атака на Гобі» (1932), «Останні дні бурханів» (1932)
Тираж: 3 тис., 5 тис.

Мета подорожі: Радянська медична експедиція в пустелю Гобі: лікар і фельдшерка їхали на зміну колегам у хошун Шанхай-ула.

Що бачив: Улан-Батор, пустелю й болото, монгольський колгосп і гіпсовий бюст Леніна на верхівці кургану, безліч скелетів людей і тварин, величезних ховрахів-тарбаганів і антилоп-дзеренів, міражі, буддійський монастир, лам, дрохв і кондорів.

Найбільша пригода: На восьмий день поїздки автомобілем через Гобі луснув бак, рештки води шофер вилив у радіатор, але люди залишилися без нічого. Найближчий колодязь висох. Наступний, до якого добралися ввечері, отруїли, вкинувши туди труп собаки. Шофер вилив воду з радіатора в цеберко і дав напитися людям, а машину заправив водою з колодязя. Воду з бензином допили вранці. Лише під вечір знайшли ще один висохлий колодязь, довкола якого ще стояли розхлюпані верблюдами калюжі, мусили пити з цих калюж. Коли попереду замаячила юрта, шофер попередив, що монголам не можна показувати, як мандрівники страждають від спраги. У юрті лежав хворий і молився лама, це означало, що з неї не можна нічого виносити, отож надія придбати тут кумис швидко згасла. Лікар з експедиції констатував у господаря останню стадію люесу і попередив, що юрта вся сифілізована. Господиня закип’ятила для подорожніх кумис, бо води не було — її випили коні й верблюди. Наступного ранку експедиція прибула в пункт призначення.

Цікаві факти: У Монголію Полторацький потрапив завдяки… футуризму. У 1930 році вони з Гео Шкурупієм вирішили вирушити в далекі мандри і по карті СРСР вибрали найдальшу з можливих відстань — Владивосток. До того ж це місто було освячено для них ім’ям їхнього метра, Михайля Семенка. Побували вони в Іркутську, Верхньоудинську (нині Улан-Уде), Алтан-Булаку, Улан-Баторі, а там зустріли колишнього футуриста Йосипа Стрільчука, який запропонував їм їхати в Гобі. Шкурупій за результатами цієї подорожі випустив одночасно збірку «Монгольські оповідання» (1932), а Полторацький у репортажі «Атака на Гобі» вивів їх обох як письменника і журналіста.

Місце й час: Норвегія, осінь 1928 року
Автор: Валер’ян Поліщук (31 рік)
Книжка: «Рейд у Скандинавію» (1931)
Тираж: 3 тис.

Мета подорожі: Письменницьке відрядження Народного комісаріату освіти. Очевидно, Поліщукові протегував Михайло Паньків, письменник і член угруповання «Авангард» із непоганою політичною кар’єрою, який на той час працював в апараті Наркомосу УСРР.

Що бачив: Дорога в Скандинавію починалася з Польщі: Львів, Дубно, де Поліщук зустрівся з рідними, Варшава. Далі Берлін, Кельн, Кобленц і Гамбург, звідки пароплавом в Осло. Звідти поїхав залізницею в Берген, піднімався там на гору Фльоєн, їздив у комуну Ваксдал, а далі знову потягом вирушив у Стокгольм. У Швеції Поліщук побув коротко і незабаром відплив у Фінляндію в порт Або, звідки потягом поїхав у Гельсінкі. Бачив він буквально все і все це докладно описав у репортажі — від всесвітньої авіавиставки в Берліні до експонатів у норвезьких музеях, конструктивістського готелю в Бергені і сніданку в поїзді.

Найбільша пригода: Рейд у Скандинавію починався для Поліщука ризиковано, на пароплаві по дорозі в Осло він скаржився дружині: «Не знаю, як то воно мені поведеться в Скандинавії без знайомих, без грошей і без мови. Пригоди будуть і несподіванки, але вони учать жити». На його щастя, найбільшою пригодою було постійне безгрошів’я: письменник засипав дружину листами з проханнями вибити належні йому гонорари або добути грошей у когось із знайомих можновладців, обурювався, що «посилають за кордон і дають, як жебракові, аби галстук купив і не здох». Зрештою з грішми він влаштувався: «300 крон (150 крб) цапнув у m-me Коллонтай , а 200 крон мені позичають».

Цікаві факти: В Осло Валер’ян Поліщук познайомився з Олександрою Михайлівною Коллонтай (1872–1952) — відомою російською революціонеркою і державною діячкою. Коллонтай була першою у світі міністеркою та однією з перших жінок-дипломатів: з 1922 року — амбасадорка СРСР у Норвегії, з 1930 року — у Швеції. Вона дуже сподобалася Поліщукові (і не тільки тим, що позичила грошей, — це було згодом), і він присвятив їй чотири невеликі окремі розділи у своєму репортажі. Коллонтай розповіла письменникові, що вона й сама наполовину українка і подарувала два свої фото з дарчими написами. Родина Поліщука зберегла ці фото після його арешту і потім передала в архів.

Місце й час: Персія (Іран), літо 1928 року
Автор: Олександр Мар’ямов (19 років)
Книжка: «Шляхи під сонцем» (1929)
Тираж: 5 тис.

Мета подорожі: Журналістське відрядження першим рейсом авіакомпанії «Укрповітрошлях» за маршрутом Харків—Тегеран.

Що бачив: Хоча рейс уважався прямим, літак сім разів сідав, щоб дозаправитися. Шоста посадка була на останньому радянському аеродромі на маршруті — в Баку. Тут Мар’ямов пересів у літак іншої компанії, і наступна посадка була вже в місті Паглеві (нині Бендер-Ензелі) в Персії. Із Тегерана письменник їздив углиб країни через Кередж у Гамадан і Керманшах, а також поїздом із Тегерана в Казвін і Решт назад до Каспійського узбережжя. Був на засіданні меджлісу і бачив карцер для депутатів. Оглянув старовинні Екбатану й Таге-Бостан, а ще бачив Бегістунський напис.

Найбільша пригода: У горах Дагестану при перельоті Махачкала—Баку біля Темір-Хан-Шури (нині Буйнакськ) із літаком «Укрповітрошляху» сталася авіакатастрофа. Він потрапив у густий туман, компас зіпсувався, і літак розбився об глиняну гору. Пілоти й пасажири вижили, їх знайшли і доправили в Баку.

При виїзді з Тегерана в Керманшах автомобіль, у якому їхав Мар’ямов, захопив смерч. Машина опинилася в густій стіні пороху й каміння, спинилася, ввімкнула фари й сирену. Люди не розплющували очі ні на мить. Смерч тривав півгодини.

Цікаві факти: Коли Мар’ямов вирушив у це відрядження, йому було лише 18 років, дев’ятнадцятиріччя він відсвяткував у Тегерані. «Шляхи під сонцем» — це його перша книжка. У Тегерані він зустрічався з видатними культурними діячами, серед яких лінгвіст, правник і перекладач Алі Акбар Деххода, Мохамед-Тагі Малек-ош-Шоара Бегар, прозваний Королем поетів, журналіст і письменник Аббас Халілі.

Іван Багмут і Володимир Гжицький під час подорожі на Алтай

Місце й час: Тянь-Шань, літо 1929 року
Автор: Іван Багмут (26 років)
Книжка: «Подорож до Небесних гір» (1930)
Тираж: 5 тис.

Мета подорожі: Експедиція Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства на Хан-Тенгрі — другої за висотою вершини гірської системи Тянь-Шаню на кордоні Казахстану, Киргизії і Китаю.

Що бачив: Експедиція виїхала потягом із Москви в Ташкент і далі в місто Фрунзе, що його Багмут називає колишнім Пішпеком (нині Бішкек, столиця Киргизстану). Далі автомобілем по маршруту Токмак (нині місто в Чуйській області) — Буамська ущелина — Рибаче (нині місто Баликчі в Іссик-Кульській області) — озеро Іссик-Куль — Каракол. Далі поїхали підводами. У Каркарі спостерігав найбільший у Киргизстані і Казахстані ярмарок, який триває три місяці. У казахському селі Наринкол узяли дозвіл на підйом на Хан-Тенгрі, піднімалися верхи і пішки. Бачив льодовики, болота, крижані гроти й печери, ведмедя, гірських цапів теке і Набокова.

Експедиція пробилася до самого серця Центрального Тянь-Шаню — до льодовика Інильчек і дійшла до його східного краю — місцевості, яка на двоверстовій топографічній карті Середньої Азії подавалася тоді білою плямою. Далі експедиція не пішла через снігопад, лавини і брак харчів.

Найбільша пригода: Якщо вважати похід у гори, у їх недосліджену частину свідомим ризиком, а не випадковою пригодою, то Багмутові довелося пережити напад контрабандистів, падіння в крижану річку з коня і навіть загрозу загинути під копитами. Під час змагань кок-бору (у книжці кок-бар), або ж «козлодрання» письменник необережно наблизився на кілька метрів до вершників із цапом, аж раптом вони розвернулися і помчали просто на нього, осліплені азартом гри. Багмута врятував його кінь, який став задом до гравців, і вони його щасливо оминули, а то неминуче розтоптали б.

Цікаві факти: Дунгани, які населяли Токмацький район, уславився як фахівці з опіуму, у них тут були свої плантації. Багмут докладно описує процес виробництва опіуму, а також наводить державні і контрабандні ціни на нього: держава приймала 1 кг опію вищого ґатунку за 11 крб із копійками, а в Китаї за нього можна було виміняти 3–5 коней, а за один пуд опію — табун із 50–60 голів. Для більшої наочности в тексті дано фото опіумної плантації та крупним планом макової квітки із застиглим опієм.

Леонід Чернов на палубі пароплава «Трансбалт»

Місце й час: Цейлон та Індія, літо 1924 року
Автор: Леонід Чернов (25 років)
Книжка: «125 днів під тропіками» (1928, 1931)
Тираж: 7 тис. + 10 тис.

Мета подорожі: Кінооператор-хронікер і журналіст на пароплаві «Трансбалт» у напівдовколасвітньому плаванні Владивосток—Одеса. Це був перший рейс радянського корабля через Індійський океан після десятирічної перерви.

Маршрут: «Трансбалт» мав іти звичним шляхом через Південно-Китайське море й Індійський океан у Червоне море, Середземне й Чорне до Одеси із двома зупинками в Коломбо на Цейлоні і в Константинополі (Чернов називав його саме так). Проте через недостатні запаси вугілля пароплав мусив заходити ще в індійські порти Мадрас і Бомбей.

Найбільша пригода: «Трансбалт» заякорився біля селища Трінкомалі на Цейлоні, щоб чекати вугілля. Радянські моряки потоваришували з аборигенами-індусами, ходили з ними в джунглі, полювали на мавп. «Під час однієї з таких пригод я трохи не позбувся ноги. Мавпи засипали нас зверху цілим градом важких горіхів. Усі кинулись тікати. Кокосовий горіх влучив мені в ногу й розбив кісточку. Я впав. На мене полився дощ горіхів. З місця побоїща мене понесли на руках».

Іншим разом забрели з місцевим провідником у джунглі, аж раптом Ай-га зупинився і вкляк. «На другому кінці довгої поляни ми помітили тигра, що присів на задні лапи. Він здавався кам’яним. Ми рвонулись назад. Ай-га безшумно затримав нас і показав угору, на пальму. Ми знову сіпнулись назад. Відтіль, з пальми, звішувалась товста блискуча туша велетенського гада. Хвіст його поволі корчився на верхів’ї пальми, а гіпнотизуючий погляд скував на місці нещасного тигра».

Цікаві факти: До Одеси, крім іншого вантажу, «Трансбалт» віз 8000 тонн старих снарядів часів Першої світової війни з околиць Владивостока. Це й стало причиною затримок пароплава в іноземних портах.

У Бомбеї інспектор поліції дізнався, що Чернов письменник, і йому заборонили сходити на берег. Потім вдалося добитися скасування заборони.

Репортаж Чернова про подорож на «Трансбалті» спершу було опубліковано російською мовою в одеському журналі «Шквал» (1924) у супроводі знімків автора, а через рік у ленінградському журналі «Звезда» (1925).