Червоні зони. Курдюмівка. Уривок із книжки репортажів Єлізавети Гончарової «(Не)воля»

Єлізавета Гончарова. (Не)воля. — К.: Темпора, 2019.— 232 с.

На 26 BookForum у Львові репортерка Єлізавет Гончарова презентувала свою другу книжку репортажів —  «(Не)воля», яка щойно побачила світ у видавництві «Темпора».

Ця книжка — про пошук волі, а точніше — пошук виходу з неволі дуже різними людьми у непростих життєвих обставинах. Усі події тут розгортаються на сході України, де найбільша в країні кількість тюрем та сиротинців. А останні кілька років до цього додалися й інші зони несвободи: населені пункти, розташовані на лінії фронту, і незаконні місця утримання полонених на окупованих територіях. Герої репортажів гостро прагнуть волі, тому що відчувають її нестачу: хтось позбавлений можливості вільно переміщуватися в просторі, хтось із самого дитинства живе в умовах несвободи, хтось повернувся з полону фізично, але емоційно ще й досі там. А для когось поняття волі виявляється дуже простим та невибагливим: бути вільним означає залишитися живим.

Пропонуємо вам фрагмент книжки Єлізавети Гончарової «(Не)воля».

Курдюмівка

— Тьху на тебе…

Місцеві забобонно плюють через ліве плече, коли я питаю, чи тихо останнім часом у Курдюмівці. Я не ображаюсь, бо розумію, що винна сама, розгубилась: такі питання заїжджих журналістів дуже дратують тих, для кого ця тиша вже не має причин, а має лише наслідки. Як блискавка чи землетрус. Гірше хіба, коли допитують, за кого — за цих чи інших.

Я ховаюся в затінку й вдивляюся в обличчя старих, що йдуть займати чергу: сьогодні день, коли свіженький хліб можна купити в місцевому магазині. Звичайні бабці, без жодного ідеологічного блиску в очах, бажання когось підтримувати чи сипати прокльонами. Від них нічого в цій війні не залежить і ніколи не залежало, але навіть невеличке загострення на фронті вони одразу відчувають на собі: у всіх тут готові підвали, зібрані документи й одяг на випадок поховання — у пакеті з супермаркету.

Тут багато зруйнованих домів, є вбиті та поранені, під час одного з нищівних обстрілів 6 лютого 2017 року на дворі свого будинку загинув 15-річний місцевий підліток. Але попри це влітку на вулицях селища багато дітей: на канікулах майже всі відпочивають вдома, за п’ять кілометрів від лінії фронту. У місцевій школі, де перед новим навчальним роком все помито-пофарбовано, з року в рік вчиться не більш ніж 60 учнів. У шостому класі, наприклад, було тільки двоє. Але закривати не збираються: найближча школа на контрольованій території доволі далеко, та й боязко в такі часи відпускати дітей від себе. Хоча малих до дитячого садочку батьки змушені возити в Іванопілля, бо свого садка вже давно не мають.

Це не дуже «розкручений» на війні населений пункт, тому особливих пропозицій для дозвілля дітлахів небагато. Заробити самі на відпочинок батьки не можуть. Кажуть, окрім сезонної «шабашки» на полях у турків, тутешніх орендаторів, роботи немає. Хтось ще вирощує саджанці плодових дерев, потім возить на продаж кудись у Росію, але то одиниці. Майже як всюди в селі, люди мають господарство. Кажуть, нещодавно від Червоного Хреста отримали курчат та комбікорм. Доволі часто привозять інші види гуманітарної допомоги: продукти, ваучери на придбання санітарно-гігієнічних виробів чи речей, потрібних для господарства.

— Комерції тут ніякої. От привозимо товар вже двічі: майже нічого не беруть. У мене брат до війни мав дитячий магазин у Бахмуті, виїхав із родиною до Росії, а я товар, що залишився, намагаюся продати, — розповідає жіночка, яка на вихідні привозить своєрідну «торгову лавку» з дитячими речами та канцелярською дрібнотою під магазин. Тут це єдиний центр, бо навіть сільрада — в іншому селищі.

Мешканці Курдюмівки відчувають себе майже як на безлюдному острові: територіально вони належать до Торецької громади. Але зручного сполучення через військові дії з містом немає. Щоб потрапити туди, де розташовані всілякі служби й організації, багато хто винаймає машину. Бо на єдиній маршрутці, яка йде в Торецьк раз на добу, неможливо встигнути повернутися. А от у Бахмут можна потрапити електричкою, яку, на радість курдюмівцям, нарешті подовжили до їхнього населеного пункту. Тепер тут є чотири рейси, а Курдюмівка — остання залізнична станція вільного Донбасу на цьому напрямку. Далі — окупація.

— Ми просили, щоб нас приєднали до громади, яку збиралися формувати в селі Опитне Бахмутського району. Бо це було б зручніше — ми маємо прямий шлях. А до того Торецька поки доберешся! Навіть у лікарню чи аптеку з’їздити нам зручніше в Бахмут, ніж у Торецьк. Але хто ж нас послухає, — літня жінка в черзі за хлібом пояснює особливості децентралізації селища.

Тут ніхто не бачить жодних змін, не вірить у реформи чи активність громади. Хоча, якщо розбиратися глибше, з формуванням самої торецької громади зараз не все гаразд. Курдюмівка — не єдиний населений пункт, у якого проблеми зі спільними кордонами в межах об’єднання. Процес створення нових громад в умовах, що склалися за війни, майже не рухається.

У центрі селища, недалеко від школи, виблискують на сонці новенькі коники шиферних дахів. Два двоповерхових будинки було пошкоджено під час обстрілів, а потім відремонтовано коштом міжнародних організацій. Поруч — руїни ще якихось будівель. Але то їх, кажуть, ще до війни розібрали.

— Ось той робили спеціалісти, яких привезли із собою міжнародники. Гарно зроблено, якісно. А той — наші місцеві працювали, благодійники надали матеріали й оплатили їм роботу. Тут вже не дуже, самі розумієте, — показують ці пам’ятки перехожі. Чому саме свої для себе зробили гірше, я, до речі, не зрозуміла. Але такі метаморфози тут на кожному кроці.

— Наш будинок повністю зруйновано. Спочатку привезли матеріали для ремонту. А потім забрали, бо нам виписали ордер на квартиру в одному з районів Торецька. Ми приїхали — а там жах! Треба робити ремонт. Почекали ми місяць, ніхто нічого не робить, і відмовилися від квартири.

Місцева мешканка винаймає помешкання поруч зі своїм домом, розбитим під час обстрілу, і звикла до різних делегацій, що приїздять подивитися на «попелище».

— А чому ж не зробили ремонт, це ж дешевше, ніж будинок відновлювати? — питаю, бо не часто чую, щоб люди відмовлялися від цілої чотирикімнатної квартири, коли жити нема де.

— Та я все життя поклала на той свій дім, на ще якісь ремонти вже не спроможна, нехай все зроблять, як було, якщо розбомбили! Хоча б оті америкоси, не схуднуть від цього!

— Я не вмію клеїти шпалери! І чому я повинний, це ж не я розбив свій будинок!

Це до бесіди втручається один із п’яти (!) дорослих синів постраждалої пані. Він дивиться на мене з викликом, мабуть, подумки позначив як таку, що точно заодно з тими, хто порушує його права. А можливо, натякаючи, що снарядом його будинок зруйнувала теж я. Дискутувати з чоловіком марно й дивно, бо зрозуміло, що зробити в квартирі євроремонт місцева влада не зможе. Та й бюджет Курдюмівки на таке не розрахований: колись потужне виробництво кислототривких виробів, що постачало цеглу й плитку у великі міста світу, давно стоїть. А унікальну глину просто вивозять, щоб потім українські споживачі купували вироби з неї за великі гроші, втішаючи себе назвою відомих іноземних брендів.

Тут і будинки всі з жовтої цегли, яку колись виробляли мешканці Курдюмівки. Місцями цеглу «поранено» осколками та кулями, особливо на двох вулицях, які частіше потрапляють під вогонь. Але на відміну від звичайного будматеріалу, не кришиться. Виявилось, снарядотривка тут глина…

Інколи вночі чутно потужні вибухи, коли обстрілюють сусідній Майорськ чи Зайцеве: не в кожному приватному будинку у вікнах є скло, а бігати по посадках не дуже безпечно. Курдюмівка тримається, як та цегла, щодня напружено чекає, сподіваючись, що найгірше вже позаду.

— Це ж не назавжди. Колись ця криза минеться, всі ці військові підуть звідти. І буде, як раніше, вільно, — каже одна з пенсіонерок і поспіхом йде. Я відчувала: вона боїться, що я запитаю ще про цю війну.

Наступного разу їду до Курдюмівки після нічного обстрілу цвинтаря. Зачепило й крайній будинок, але він вцілів. Хіба що скло розлетілося вдрузки, паркан посікло й зрізало, немов гострим ножем, дерево. Місцеві з усієї Курдюмівки потяглися на ранок до кладовища: подивитися, до кого з їхніх знайомих і родичів прилетіло. Цього разу традиційна фраза: «Добре, що всі живі», — була зайвою: з важкої артилерії тут вбивали мертвих.

Люди ошелешено дивляться на величезні вирви, розбиті надгробки, розтрощені й посічені осколками. Від однієї могили залишилося тільки згарище — пряме потрапляння. Розум протестує: неможливо без сліз дивитися на сліди війни там, де має бути вічний спокій. Старі повторюють одне й те саме, немов молитву: «Скоріш би все це закінчилось». І в якийсь момент, з огляду на те, що перебуваєш на кладовищі, здається — це вони взагалі про життя. Але новини повертають до реальності.

Місцеві переповідають одне одному жахіття: тоді стає відомо, що в іншому селі біля лінії фронту загинула половина родини, батько та 13-річний син, мати зі старшим сином — у лікарні. За день до цього російські снаряди поцілили в двір школи в прифронтовому місті, де відбувалося Свято вишиванки. І постійні, нескінченні обстріли вздовж усієї лінії фронту.

— У нас, мабуть, і дощу не буде. Бо снаряди літають туди-сюди, всі хмари розганяють.

Бабця зітхає, дивлячись на поля, засіяні майже вздовж всього горизонту. Дощ у жаркий травень чекають на Донеччині дуже сильно, але без грози. Бо природні блискавки й грім дуже нагадують важку артилерію. Коли ми вже виїжджаємо з Курдюмівки, несподівано й різко бабахає. Після першого переляку розуміємо, що це і є травнева гроза. Цього разу пощастило.

— Від сьомого травня в нас немає ані доби без обстрілів. З боку Горлівки гатять хаотично й без військової необхідності, бо під вогонь потрапляють виключно цивільні об’єкти. Востаннє околиці обстріляли в серпні 2016 року, коли було зруйновано будинок великої родини ромів. І ось знов почалося…

Ярослав Руденко вже декілька місяців є головою ВЦА Торецька, до якого досі належить віддалена й відокремлена війною Курдюмівка.

— Ситуація дуже напружена, населення нажахане, ми знову живемо на справжній передовій.

Він дістає папери й показує стос документів: під час загострення комісія щодня виїжджає на складання актів про пошкодження та руйнування. У місті є певний матеріальний резерв: скло, шифер, плитка, які надають населенню одразу після обстрілів. Звісно, допомагають міжнародні організації, але швидко відновити житло або надати нове — неможливо. Чомусь згадую обличчя одного з п’ятьох братів, який скаржився, що не вміє клеїти шпалери. Однак дуже багато родин, які дійсно дякують за будь-яку допомогу: страшно вмить залишитися без даху над головою. Не втримуюсь, питаю про розбитий цвинтар. Руденко помітно знижує голос, начебто виправдовується:

— Розумієте, ми не знаємо, чого чекати завтра, яка термінова допомога ще знадобиться. Тому казати про допомогу для відновлення пам’ятників на цвинтарі поки що не на часі. Нам би в першу чергу про живих дбати…

Дбати про живих тут — це не тільки реагувати на руйнування й пошкодження. Якісь буденні та звичні речі через загострення стають надважливими. Місто постійно під загрозою зневоднення: водогін, яким користується Торецьк і ближні селища, повсякчас обстрілюють, значну його частину взагалі прокладено там, де тепер лінія фронту. І за пошкодження процес відновлення може затягнутися на місяці, як було не так вже й давно. А залишитися без води посеред літньої спеки…

Але під вечір природа надає місту іншої води у великій кількості: над всією лінією фронту таки розверзається небо, потужна гроза лякає неймовірними звуками, блискавки освітлюють величезні простори. І, як підтвердження слів голови ВЦА про те, що невідомо, яка біда може статися в будь-який момент, вночі знов потрапляння. Зруйновано будинок на вулиці, максимально віддаленій від лінії фронту. Там, де в наших місцях зазвичай кажуть — безпечно. Родина з чотирьох людей, серед яких маля двох років, дивом вціліла. Комісія на місці констатує колосальні руйнування. Місто здригається від потужних обстрілів, які зливаються зі звуками дощу та грози.

Люди перегукуються в соціальних мережах, бо здається, що так спокійніше.

Це відчуття не полишає довго: ще зранку ти бачив дитячі іграшки в пісочницях біля парканів, карикатурних донбаських «пациків», що навпочіпки сидять із насінням біля сільських магазинів, бабусь, які торгують першою зеленню зі свого городу. Ти це впізнаєш, бо так тут було завжди. І має бути ще мільйон років. А потім це все розлітається вщент, закорковуючись у пам’яті купкою попелу з ланцюжком біля собачої будки. І люди, хоч і без ланцюгів, але немов прив’язані, стоять із заплаканими очима біля попелищ і кажуть: «Скоріш би це все скінчилось…»

***

Єлізавета Гончарова — живе і працює у Бахмуті Донецкої області, пише для журналу «Український тиждень», є співорганізаторкою і кураторкою конкурсу дитячого художнього репортажу «Юний Самовидець» пам’яті Степана Чубенка. У 2016 році Єлізавета стала переможницею Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» з репортажем «День після Дебальцевого». Перша книжка репортажів Єлізвети «Десь поруч війна» побачила світ два роки тому у видавництві «Темпора», а цього року Єлізавета презентувала вже другу книжку «(Не)воля».

Чиайте також:

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики