#FreeAseev. Ми повинні говорити про Станіслава Асєєва щодня

Станіслав Асєєв. Фото — Єгора Фірсова.

Письменник, журналіст, блогер, член Українського ПЕН Станіслав Асєєв був незаконно ув’язнений проросійськими збройними формуваннями «ДНР» у Донецьку в травні 2017 року. До цього протягом двох років під різними псевдонімами Станіслав писав блоги та репортажі про життя в окупації для низки провідних українських медіа — «Українського тижня», «Радіо Свобода», «Української правди» і «Дзеркала тижня». Він не покинув Донецьк, попри усвідомлену небезпеку та прохання друзів виїхати з окупованого міста. Намагався зрозуміти, що відбувається і чому це стало можливим. Їздив громадським транспортом, стояв у чергах в магазинах, гуляв добре знайомими вулицями — помічав і занотовував красномовні деталі, масштабні зміни та ледь помітні зміни, слухав розмови людей. Завдяки цим текстам ми  могли бачити і чути, що відбувається в окупованому Донецьку, Станіслав став нашими очима там. Проросійські бойовики дуже швидко зацікавилися автором, який писав тексти з окупованого міста, вони певний час шукали його і зрештою вирахували. І ось вже понад два роки Станіслав — у полоні. Він — один із 227 військовополонених та цивільних заручників, які, за даними Служби безпеки України, утримуються в полоні на території ОРДЛО.

Як часто ми згадуємо про Станіслава Асєєва? Чи пишемо про нього пости у соцмережах, чи намагаємось розшукати хоч якусь нову інформацію про нього, чи пробували дізнатися, як і чим можна допомогти його родині? Чи підтримували акції та флеш-моби на його підтримку не лише лайком та репостом? Упевнена, що так. Але все ж варто прийняти той факт, що здебільшого ми досить рідко говоримо про Станіслава Асєєва. Не так часто, як могли б.  І не так часто, як би нам хотілося.

Сьогодні, першого жовтня, Станіславу виповнюється 30 років. Це — ще одна нагода згадати про нього, написати пост у соцмережах, поставити собі аватарку зі словами #FreeAseev. Можливо, хтось іронічно посміхнеться, мовляв, аватарки і пости у фейсбуках ні на що не впливають. Але це не так. Сьогодні у соцмережах багато дописів про Станіслава. Упевнена, що хтось завдяки цим постам згадав про Стаса, а хтось  — вперше про нього почув і загуглив його історію (це цілком ймовірно, адже особисто знаю людей, які ніколи не чули, наприклад, про Олега Сенцова). А головне, цими постами ми не дозволяємо, передовсім самим собі, забути про всіх тих, хто досі перебуває в ув’язненні у РФ, в окупованому Криму та у полоні на окупованому Донбасі. Говоримо ми — говорять про нас.

Сьогодні у столиці Філіппін Манілі офіційно розпочався 85-й Міжнародний ПЕН-Конгрес, і розпочався він з флешмобу на підтримку Станіслава Асєєва. Перед відкриттям асамблеї президентка PEN International Дженніфер Клемент розповіла делегатам про незаконне ув’язнення Станіслава  та закликала делегатів бути солідарними зі Станіславом і долучитися до флешмобу на його підтримку.

Ми не можемо написати Станіславу листа, а відтак підтримати його напряму,  бо він у полоні бойовиків, де не діють правила та норми цивілізованого світу. Але ми можемо щодня говорити про нього, нагадувати, писати, виходити за нього на площі міст, щоб зрештою побачити його ім’я у списках на обмін. Це важливо.

Фото Сергія Нужненка, “Радіо Свобода”.

Цієї весни я писала про Станіслава Асєєва велику статтю для Українського ПЕН-центру. Я спілкувалася з людьми, які його знають, я прочитала — і не раз — збірку його статтей «В ізоляції», що побачила світ у видавництві «Люта справа» влітку 2018 року. Ініціювало видання книжки «Радіо Свобода», її можна (і варто!) отримати безкоштовно у видавництві. Його статті, розповіді його друзів та колег допомогли мені краще зрозуміти, чому Станіслав не покинув окупований Донецьк, навіщо і для чого так ризикував, чому не міг не писати. Його тексти — виважені, ретельні, без істерик чи надмірного пафосу. Він прискіпливо фіксував дійсність, в якій жив, і давав змогу нам побачити та відчути ту реальність. Збірка текстів Асєєва «В ізоляції»  — можливість познайомитися зі Станіславом та краще зрозуміти події, які розгорталися на Донбасі в 2014-2015-х роках.

Наведу тут десять цитат із різних текстів Станіслава Асєєва, які він писав для різних ЗМІ й які зачепили особисто мене. Можливо, хтось захоче прочитати чи перечитати ці та інші тексти Станіслава Асєєва. А потім — поділитися ними у соцмережах.

#FreeAseev.

«Я не назву вам навіть власного імені. Усе моє свідоме життя звелося до нехитрих псевдонімів та масок замість справжнього фото в соціальних мережах. Це стало можливим після того, як на моїй землі замість синьо-жовтих прапорів замайоріли штандарти “ДНР”, а сам я перетворився на своєрідного вигнанця».

(«Як стати тінню на своїй землі», «Український тиждень», 1 березня 2015 року)

«Торік я бачив усі ключові події, що сталися на нашій землі під час проведення АТО: це були й “парад полонених”, і перший березневий мітинг, із якого, власне, й почалась урочиста хода сепаратизму нашим краєм… Я чув зойки та стогони серед тіл, розкиданих на узбіччях вулиць після всім нам відомих обстрілів Донецька. Кілька разів і сам бував недалеко від того, щоб поповнити ряди сухої статистики жертв цієї війни. Крім того, мені добре знайомі багато персон, які стояли біля джерел донецького сепаратизму або ж сьогодні перебувають у складі “народної армії Новоросії”. Я бачу цих людей майже щодня – тих, із ким колись у дитинстві бавився в одному дворі або ще недавно будував плани та обговорював літню відпустку в Ялті.

Але тепер усе зникло. Тепер вони ходять у старому «степовому» камуфляжі, в міцно зав’язаних берцях, з автоматом через плече й ножем на правому боці. У більшості з них домівки заповнені цілим арсеналом трофейної чи просто краденої зброї, а самі вони перетворилися на такий собі відбиток війни, втративши жалість, співчуття й емоції в місцевих окопах та бліндажах. І, зустрічаючи їх просто на вулиці, мені щоразу доводиться майже виправдовуватися, бо з нашого будинку я єдиний, хто ще не в «ополченні» із зовсім не зрозумілих їм причин».

(«Як стати тінню на своїй землі», «Український тиждень», 1 березня 2015 року)

«Вирішивши залишитися в «ДНР», я постановив собі, що війна не повинна минати для мене в підвалах і бомбосховищах. Максимальне розуміння подій можливе лише в дотику до того, що в тебе за стіною. Тому раз по раз я просто прогулююся Донецьком без особливих причин: бачити, як на очах змінюється твоє місто, так само необхідно, як і неприємно».

(«Розстріляний як ворог ДНР», «Український тиждень», 7 березня 2015 року)

«Будьмо відверті: Донбас — це тільки примара, у той час як більшість із вас кидає камінь провини в тих, хто їде із сірої зони степів. В очах країни ми вже винні, всі ми засуджені до певної міри, бо не змогли втримати український прапор на своїй землі, не змогли запобігти тисячам жертв, винні в тому, що хтось у Черкасах ллє сльози за батьком чи братом, і навіть ті самі смерті вже тут, у Донецьку, не варті нічого, бо є лише копією справжнього болю, тільки фантомом».

(«Лист до своєї держави», «Український тиждень», 27 вересня 2015 року)

«Як людині з Донбасу мені не притаманний крайній націоналізм, яким на сьогоднішній день наповнені уми багатьох моїх співгромадян в Україні. Незважаючи на всі розбіжності, я розмовляю з тими, хто воює за “ДНР”, однією мовою, тому що сам із цього регіону».

(інтерв’ю «Радіо Свобода», жовтень 2015 року)

«Відповідаючи на питання власної сестри, в якої ще недавно в кишені лежав такий же жовто-блакитний паспорт, у чому ж полягає Україна, я сказав, що насправді – не знаю. Але зате знаю точно, з чого вона припиняє існування – з людей, які вранці прокидаються в місті Макіївка і не знають, хто вони такі – українці, росіяни чи “жителі народних республік”».

(«Что для меня Украина? Взгляд из Макеевки», «Радіо Свобода», 10 червня 2015 року)

«Ми програємо не в полі, а тоді, коли “ДНР” залишить останній, хто жив з “українською мрією”».  «”Залишенці”: невідомий Босх у “ДНР”».

(«”Залишенці”: невідомий Босх у “ДНР”», «Дзеркало тижня» , 8 липня 2016 року)

«Незважаючи на дворічне “якнайшвидше виїжджайте”, в окупації є ціла каста людей, які прожили тут ось уже понад два роки, зберігаючи українські погляди. Останнє саме собою вже диво: пропаганда “ДНР” працює як годинник — безвідмовно й чітко, причому цілодобово. І тільки ті, хто залишився, можуть зрозуміти, чого вартувало пронести здоровий глузд крізь телевізійний ящик “республіки”. Однак річ навіть не в ньому.

Наявність таких людей у зараженому тілі “республіки” — це як пеніцилін для країни. Про цих людей не заведено згадувати в ефірах ток-шоу й радіостанцій: нам простіше від них відвернутися, бо відповідей у цій площині немає. Зовсім спрощено можна сказати, що вони самі винні, і ніхто не примушує їх сидіти саме “там”, а не “тут”. Це і так, і не так».

(«”Залишенці”: невідомий Босх у “ДНР”», «Дзеркало тижня» , 8 липня 2016 року)

«Українці Донецька все ще існують. Із кожним днем їх меншає: хтось став емігрантом, фактично виїхавши в іншу країну, а хтось повірив у “республіку”, і такі випадки теж не поодинокі. Багато хто все ще вірить і бореться. Але більшість просто чекають. Чекають, що одного разу про них усе-таки згадають, не пропонуючи ганебно втекти з рідних міст».

Homo Donbassus,  або Що змінила війна», «Дзеркало тижня», 8 квітня 2016 року)

«Розуміючи всі ці моменти й тверезо оцінюючи ситуацію, донецька інтелігенція майже в один голос каже, що Донецька для них більше немає. Навіть коли уявити, що адміністративно місто повернеться в 2013 рік, ментально тут відбулися докорінні зміни й жити поруч із тими, хто ще вчора кликав Росію і працював на «ДНР», для них уже навряд чи можливо. Вакуум в інформаційному просторі, мовлення тільки російських телеканалів, обмеження з перспективою цілковитого витіснення української мови з освіти призведуть до того, що через 10 років тут виросте нове покоління, абсолютно незнайоме з українською мовою та культурою, яке не зможе прочитати навіть вивіску українською. І чи буде це Україною, навіть якщо до 2026-го нам пощастить і ми піднімемо український прапор над будівлею Донецької ОДА?».

(«Білі емігранти», «Українский тиждень», 11 січня 2016 року)

Читайте також:

Станіслав Асєєв. За стіною

Stanislav Aseev: Behind the Wall

 

 

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.