Ясміна Михайлович: «Мрію про літературну премію імені Павича»

 

Вони познайомились, коли він уже був знаним на весь світ письменником, а вона писала дипломну роботу. Він уже був основоположником сербського постмодернізму й автором «Хозарського словника», а вона й гадки не мала, що стане його принцесою Атех. «Удова Мілорада Павича» – так називають сербську письменницю і критикиню Ясміну Михайлович, так вона називає себе сама. А однаково інакше ніж «дружина Мілорада Павича» – його муза і його велике кохання – назвати її язик не повертається. Безкінечно вишукана, з аристократичним почуттям гумору, в стильних окулярах і з тонкою цигаркою в руці, котра завдяки її чоловіку вже стала часточкою літератури, сьогодні Ясміна Михайлович є спадкоємицею його творчого доробку й невтомно знайомить із ним читачів усього світу. І, звісно, пише сама – цього року в Україні виходить роман Ясміни Михайлович «На березі Хозарського моря» («Фоліо», пер. з сербської Олени Концевич).

– Чи пригадуєте свій письменницький дебют?
– Це не було чимось надзвичайним. Я ніколи не мала ані найменшого наміру стати письменницею. Я гарно писала шкільні твори, мене любила вчителька літератури, я кохалася в мистецтві і книжках, знала, що з цим буде пов’язане моє майбутнє, але що писатиму сама?.. Досі не уявляю, як так сталося. Іноді здається, що то якась містична сила керувала моєю долею, обравши для мене особливу місію.

– Пригадуєте першу зустріч з Мілорадом Павичем?
– Я була під враженням від його авторитету, майже налякана. Пригадую, мене вразив його глибокий голос і плавність його рухів. Одночасно мужність і ніжність. Уже згодом, приходячи до його кабінету на філологічному факультеті в Белграді, я немов потрапляла в якусь інтимну ауру, сливе в спальню. І страшенно соромилася цього. Взагалі від моменту нашої першої зустрічі до першого доторку руки минуло рівно шість років. Хоча ми були переконані, що цей доторк – неможливий.

Коли ми почали жити разом, сім’я ще сяк-так нас прийняла. Насамперед – мій син і Мілорадова мати. Оточення «примирилося» з нашими стосунками лише задля вигляду, а тепер, після його смерті, мені як ніколи раніше очевидно, що всі вони просто заздрили Павичу й ненавиділи його.

– Чому після смерті Мілорад Павич став у Сербії майже персоною нон-грата?
– Йому не пробачили його успіху, того, що він був на крок попереду. І vice versa – не пробачили й мені. Успадкувавши його творчий доробок, я успадкувала також величезне непримирення сербської інтелектуальної еліти з Мілорадом Павичем. Цьогоріч минає 90 років від його народження, 35 років від першого видання «Хозарського словника» і 10 років від його смерті. Не скажу, що в Сербії на рівні офіційних інституцій щось докорінно змінилося в негативному ставленні до колосального світового успіху Павича. Мілорад і далі є колосом на фоні країни-пігмея, Голіафом супроти Давида. Усім настільки простіше замовчати його існування, що доходить до абсурду.

Я не очікую нічого особливого від управління культури. Але хотілося б, аби в його рідній країні, у його рідному Белграді його ім’ям називалась бодай книгарня або школа. Те, аби на його честь назвали вулицю – недосяжна мрія. Після смерті Павича в його власній країні діждала доля хозарів, про яких він писав. Він на півдорозі до повного забуття через постійне ігнорування, тоді як в усьому світі ситуація драстично протилежна. Там його книги, сила його уяви, літературне новаторство й експерименти всіляко вітаються. Я ж щодня змушена жити в діаметрально протилежній шизофренії.

– Яким Мілорад Павич був в повсякденні? Про що мріяв?
– Він був повним енергії. Різницю у віці між нами я не помічала. Вперше відчула її за два роки до його смерті, коли трагічно пішла з життя його дочка, а він захворів. Павичу тоді було 80, мені – 50. Він був естетом, любив красу в усіх її проявах, кохався в малярстві, природі, та найбільше любив книжки, був непересічним, рафінованим читачем і письменником. Попри свою практичність, у побуті міг бути й розсіяним. Але коли працював – то був справжній працеголік, неймовірно організований і сконцентрований. Дотримувався майже військової дисципліни.

Він мріяв, що наука й релігія примиряться. Уважав, що через розвиток високих технологій наш вік позбавлений духовності, тоді як наука лише виграла б, якби задіяла в собі більше уяви, душі, більше інтуїції. Він хотів бачити Сербію не провінційною, а вільною від власних упереджень, Сербію розвинуту, перспективну, Сербію майбутнього. Такою, якою вона й сьогодні не є.

– Нам що схоже життя двох письменників?
– Між нами ніколи не було конкуренції. Я почала писати белетристику, бо мені було нудно залишатися одній, поки Мілорад пише. А ще я ревнувала до отих його розкішних книжкових героїнь. Він щоразу казав, що не розуміє, як я можу ревнувати до самої себе й до нас, адже це – саме те, про що він пише. Гарно звучить, тим паче, що то правда, та все ж він так і не зумів переконати мене до кінця. Коли в сорок років почалися мої проби пера, підтримка Павича була безмежною. Він пишався мною. Взагалі не критикував. Йому подобалося усе, хоч би що я написала. Він навіть зауважень щодо тексту не робив, окрім дрібних граматичних порад. Зате я, як перша реціпієнтка його рукописів, була немилосердною, просто навдивовижу.

Зараз, коли я пригадую наше життя, у мене враження, що за день ми проживали два: за насиченістю, духовним рівнем… Коли Павич помер, велика частина мене померла разом із ним. Але усвідомлення масштабів таких утрат приходять до нас лише з часом. Коли він покинув цю реальність, мені навіть полегшало, адже йому більше не доводилося боротися з болем та хворобою. Мабуть, лише на третій рік я почала тужити за Мілорадом як за своїм чоловіком, як за письменником, і лише зараз, через десять років, я починаю потрохи приходити до тями. Ділити з ним життя було одночасно й прокляттям і благословенням – і в особистому, і в публічному сенсі. Життя з велетами – то завжди екстрим, емоційна пропасниця. Нон-стоп, без перерви. Понадто якщо говорити про велетів, котрі переросли своє оточення.

– Ви написали разом кілька книжок. Чиєю ідеєю було писати спільно?
– Ми ніколи не писали за планом. Усі наші книжки з’явилися внаслідок співголосся тем, пережиттів. Ідею для книжки «Два Которських оповідання» («Dve Kotorske priče») нам подав видавець «Дерети» (одна з найбільших сербських книгарень і видавництв – прим авт). Знаючи, що ми обоє любимо Котор і Боку Которську, що маємо в доробку оповідання про них, Мірослав Дерета запропонував нам укласти їх у збірку. Якщо ж говорити про «Любовний роман із двох оповідань» («Ljubavni roman u dve priče»), його нам «засватала» моя подруга. Я зізналась їй по секрету, що замовила в Павича оповідання, у якому я була б головною героїнею, і в якому був би будинок, де я замешкаю, – цей будинок насправді існує в Белграді, на Савській падині. Коли «мій письменник» написав любовну історію, я була страшенно задоволена, заплатила йому за роботу. А подруга порадила мені написати про це.

– Чи було ваше кохання з Павичем фатальним?
– Коли в житті отримуєш так багато, як я, доводиться щось віддавати. З Павичем ми були разом майже 20 років, і можу твердити, що то справді було кохання мрії. Але, як і всі великі кохання, що тисячоліттями викликають у нас зачудування, в основі своїй воно було трагічне. Висока духовна спорідненість такого зв’язку часто надміру холерична, нервова, адже рівень чуттєвого та інтелектуального напруження постійно зашкалює. Ви живете натягнуті, мов струна, без передишки, без пауз.

– Ви часто згадували про ваш особливий, невербальний зв’язок…
– Він є і зараз! Ще коли Павич був живим, беручи до уваги, що між нами було тридцять років різниці, ми домовилися, як комунікуватимемо після смерті. Нам обом видавалося логічним, що для цього найкраще підходять сни. Адже Павич і сни – це, по суті, синоніми. Тоді нам було невтямки, що після того, як його не стане, до нас доєднаються його читачі з цілого світу й надсилатимуть ще й свої сни! У мене є цілий альманах снів – моїх і чужих. Неймовірно, але те, що в них – теми, ситуації, образи, – дуже схоже на те, як писав Павич. Неначе сам Мілорад у такий спосіб надіслав мені свій посмертний рукопис. Після тривалої дилеми я якось запропонувала одному видавцеві укласти з цього книжку, але, на жаль, правила книговидання дозволяють публікацію винятково з дозволу авторів усіх цих снів. А їх чимало… Зрештою, гадаю, після опублікування зник би увесь чар і містифікація.

– Чому, будучи знаним на весь світ, Мілорад Павич не отримав Нобелівської нагороди? Адже його земляк, Іво Андрич, удостоївся цієї відзнаки.
– Після смерті Павич був виданий у Китаї, Тайвані, Кореї, Індонезії, Індії… Майже у всіх країнах, на всіх континентах він бажаний гість. Виняток становлять хіба що США, Великобританія і – як не дивно – Сербія. Павич був людиною аполітичною. Він ні до кого не належав, відтак, виявився беззахисним. Тут повинен насамперед бути членом політичної партії чи невладної організації, тоді уже – членом суспільства й індивідом. Незалежним бути не можна. І ще дещо: Павич ще за життя переріс Сербію, а вона соромиться всього, що виходить за локальні рамки.

Якщо говорити про Нобелівську нагороду, тут варто запитати себе, чи за останніх кілька десятиліть хтось із Сербії чи колишньої Югославії, за умови, що він не емігрував, мав шанс отримати її. У той час, коли Павич був номінований на Нобеля, а почалося це ще з 90-х, за збігом обставин, при владі був Слободан Мілошевич. Потім розпалася Югославія, була війна, Сербію бомбардовано… далі – вбивство прем’єра Зорана Джинджича, мовчу вже про питання Косово, котре постійно нависало над Сербією. Тож причини того, що Нобель обійшов Павича, – суто політичні.

Я дуже хотіла б, аби з’явилася міжнародна літературна нагорода імені Мілорда Павича. Це певним чином могло б уособити внесок Павича в сербську культуру, його прагнення перетворити балканську літературу на частину літератури світової. Сьогодні в Сербії існує безліч мінорних літературних нагород для маргіналів. Маємо інфляцію, відповідно, девальвацію літератури. Жодного разу за останні десять років ніхто від професійних чи навіть галузевих державних установ чи представників медіа не висунув ініціативи створити премію, котра носила б ім’я Павича. Цього не зробили ні його колеги, ані друзі… я є єдиним ініціатором. А мене одної замало для втілення в життя такого задуму. Адже Павич – не моя приватна власність, а надбання сербської культури.

– В Україні балканська література стає дедалі популярнішою. Чи стежите ви за тим, що відбувається на літературній сцені Сербії?
– Зізнаюсь, я перестала стежити за нашою літературою, тому що від неї не залишилось ані натяку, навіть літери «л» від поняття «література». Відверто – такою ж є ситуація і в інших країнах. Література в ХХІ столітті не в моді, зараз у пошані псевдолітература. Тому якщо я читаю, то здебільшого іноземну есеїстку, публіцистику. Спрагу за мистецькими проявами втамовую за допомогою кіно.

– Як виглядає день Ясміни Михайлович?
– Нудно! Якщо я не подорожую, то займаюся літературою. Цього року виходить моя «Нудна книжка». Її підзаголовок – «Усе про все». Це есеї, описи подорожей, нотатки, любовні спогади. А взагалі, уже десять років мої дні починаються з Павича й завершуються ним. Адже я представляю двох письменників, і моє «чоловіче» амплуа – набагато активніше. Я веду перемовини з видавництвами по всьому світу – після його смерті світ побачило 136 видань і перевидань його творів! – організовую зустрічі в справах його спадку, роблю Павича доступним для публіки. Це – моє покликання. Іноді я злюся на самотність і люта, бо не маю з ким більше грати в інтелектуальні ігри, відчуваю, що тупішаю в цю епоху корупції. А може, просто ностальгую й намагаюсь за всяку ціну втримати минуле.

– «На березі Хозарського моря» – це роман-подорож. Якою стане ця подорож для українських читачів?
– Подорожі я любитиму до останнього подиху. Короткі, тривалі, на природу, по містах, навіть у СПА-центри… літаком, автівкою, потягом – аби лише перебувати в русі. Поїздки зміцнюють мене, не дають тупішати, не дозволяють звузити світ до розмірів екрану мобільного телефону. Подорожуючи я майже нічого не фотографую – просто насолоджуюсь. Побаченим ділюсь з іншими лише за допомогою слів, книг. «На березі Хозарського моря» – це книжка про кохання. Про велике кохання двох сербських письменників, про страждання за померлим коханим, про розкіш життя з ним, про мою боротьбу після того, як я стала вдовою. Про Котор, Белград і Азербайджан – країну, де все пов’язано з хозарами. Адже вони існували насправді, це історичний факт! Павичева містифікація з його роману «Хозарський словник», фантасмагорична історія зникнення цілого народу є буквальною. Сьогодні ця історія була б дуже доречною в розрізі того, як в епоху технічного глобалізму багато націй просто зникає з мапи світу. Це розповідь про збудливий тандем двох письменників та їхню любов, котру не змогла спинити навіть смерть. І це – не просто красивий зворот.

Розмовляла Олена Концевич

Фото – Vladimir Šporčić, Marija Calic, Ona magazine