Цехова солідарність, Або як умирає українська культурна журналістика

Юстина Добуш. Фото Валентина Кузана

На третій день, згідно з писанієм, коли Букфорум засмоктує з головою, починаєш раптом бачити все без рожевого скла. Як завше, зустрінеш когось у районі Коперника й почнеться: «А чуєш, ти була на тій події? Мені не сподобалося, треба розпитати, кому також»; «А правда, що сучукрліт ніякий, критика мертва, програма не така?». Ти подумки відповіси : «А чому ніхто не каже про це все вголос?», а котрийсь із письменників (попрошу без прізвищ) відповість: «Цехова солідарність! Забудь про чесність, її давно немає». Ти обуришся й потім уявиш себе на 20 років старшою, коли також казатимеш: «Цехова солідарність!», бо в тебе буде досвід і дружні стосунки, а чесність забудеться во ім’я випитого разом вина.

Тому, поки ще не минуло тих 20 років, наважуся писати, а «цехова солідарність» потім і так розставить усе по місцях.

Дедалі більше звертаю уваги на той прекрасний світ, який собі вимальовує наша літературна журналістика. У ньому фестивалі завжди надихають і окрилюють. Усі любляться. Письменники на презентаціях кришталево тверезі. Усі їхні думки геніальні й суперсвіжі, слухачі задоволені, дискусії розкривають очі й ось-ось урятують нас із безодні епохи пост-правди. Культурні менеджери — святі великомученики, які ніколи не помиляються. Літературний ренесанс навколо. Одруківок у книжках не існує взагалі. Редакторів просто мало (хвалити треба всіх, і нагороди можна давати за книжки, видані через сраку, але не дай боже сказати на якусь книжку, що вона шедевр, переклади взагалі бомба (крім фоліо). І ще ж міжнародні ярмарки з нашими чудесними стендами, дискусії за кордоном (нічого, шо зали бувають майже порожні, крім цьогорічного Франкфурта з новим кумиром для усіх – Олегом Сенцовим). А скільки перекладів іноземними мовами (в невідомих видавництвах!). Боже, а які обкладинки (ну і що, що поганий папір і замість заплатити коректору, докинули кілька сотень гривень художниці). Які блискітки, яке все м’якеньке, а люди — жлоби нечитаючі, які не жаліють 300 грн за обкладинку, поганий переклад чи текст і смердючий папір. От реально – в літературній журналістиці хтось іще памʼятає про чесність і правдивість – зрештою, реальність як таку? Чи якшо там є слово «літературна», то сюжет придумуєш сам? Альо, гараж, журналістика! Вона ж ніби і ставить вас в певні умови і, якшо вона стосується нашої нещасної літератури, то не означає, що во благо добра можна докорінно змінювати правила.

Чи можемо ми культурну, а особливо літературну журналістику називати журналістикою в принципі, якщо про чесність їй ідеться насамкінець? Чи можемо ми після цього дорікати комусь, наприклад, сучпрезиденту, за зверхнє ставлення до журналістів?

Чому так страшно сказати, що ти думаєш насправді й чому так страшно почути, що про тебе думають? Бо з тебе насміхатимуться інші? через власне самолюбство чи через те, що доведеться визнати, що українська література й літературна журналістика, яка споконвіків несе на собі клеймо необхідності вирішувати всі проблеми нації, насправді за принципом свого існування нічим не відрізняється від ненависного нам політикуму з усім його кумівством? Можна нічого не змінювати, ми всі маємо емоції та схильні проявляти симпатію, тому навряд чи смертельно прийняти те, що є «коло наближених» себто друзів фестивалів (які цілком чесним шляхом могли завоювати це звання завдяки бажанню робити щось добре во імʼя дружби) і перестати вдавати, що ми всі рівні. Бо чим погано давати людям мотивацію працювати далі, щоб змогти бути причетним?

Я не можу зрозуміти цієї «цехової солідарності», бо хіба вона не має включати в себе, наприклад, можливість сказати, що в «цеху» є проблема, про яку варто бодай поговорити? І чи суперечить «цеховій солідарності» вимога до культурної журналістики (яко журналістики) бути, курва, чесною? Про ґвалтування жінок ми публічно говорити можемо, а про проблеми сучукрліту – ні? Чому ми дивуємось такій малій кількості сторінок про українську культуру, особливо літературу, якщо культурні журналісти елементарно не можуть написати в своєму матеріалі, що подія, яку вони відвідали, була поганою (а потім, відповідно, спробувати зрозуміти, чому так сталося). Культурна журналістика може бути гострою, тільки коли йдеться про сутички з правими, консерваторами й усіма іншими, яких ми навряд чи колись зустрінемо в реалі. Літературна журналістика також може бути або надто мудрованою, або перебувати на рівні шкільних творів: «Чим мені сподобався Ремарк».

Літературна журналістика може бути або вселюблячою (себто хвалити всіх і вся, а потім пошепки дивуватися низькому прогресу), або якоюсь уїдливою (перетворюючи критику на висміювання або бідкання), шо взагалі не викликає довіри. Мені іноді навіть гороскопи здаються правдивішими й викликають більше позитивних емоцій. І звідси питання до цеху з його солідарністю, журналістами і т. д.: чи можна стати кимось, постійно замовчуючи свої проблеми? У цьому середовищі нібито панують цінності західного зразка і бажання бачити Україну в межах західно-європейської цивілізації, які чомусь спокійно зживаються з абсолютним небажанням починати зміни в країні з себе.

Я знаю, що і «західні» літературні середовища мають свої проблеми, і знаю, що все одно люблю цей світ, бо він старається і виживає всупереч усьому. Але не знаю тільки, чому з кожним кроком усередину хочеться зробити водночас три кроки назад, щоб не заразитись «цеховою солідарністю», від якої сіпається око. Бо чомусь та солідарність здебільшого позбавлена благородства. Який сенс, якщо цех не може вибороти гідну платню? Який сенс у цьому всьому, якщо література й журналістика про неї базується на мовчанні ягнят? Може, тому ми й нецікаві для світу? Ми можемо скільки завгодно вдавати «покращення» й описувати себе неймовірними, яким просто не пощастило, і говорити про успіхи книжкового ринку, який так і не зміг збільшити кількість читачів. Але так і не можемо сказати, наприклад: не логічніше оті державно-ґрантові гроші витрачати на оплату перекладачів і видання іноземними мовами, замість того, щоб по три рази за осінь возити живих класиків Німеччиною і Швейцарією, яких там уже давно знають, поважають і самі запрошують?

Але це нічого, бо треба берегти «цехову солідарність». Легше ж бути Ліною Костенко, ніж Василем Стусом. Головне, щоб можна було отримувати гранти, тішитись літературною псевдожурналістикою і вважати себе кращими за решту країни. По той бік Форуму й Арсеналу комфортніше, там всі свої, там цехова, курва, солідарність. І не можна сказати, шо головні літературні події країни більше симпатизують лівим, не можна сказати погано про Інститут книги, щоб не дай боже не поранити крихкий світ літератури.

В оцій «журналістиці» майже нема професіоналізму і справді журналістів, бо є лише колишні філологи й літературознавці; немає правди, хоч пост-правду вважають неприйнятною всі; немає справжніх емоцій, немає роздратування й ґонзо (запитування в Жадана про бухло і тьолок називати ґонзо-журналістикою – це гріх); нема редакторів, які даватимуть нормальний відгук на тексти, бо більшість із них просто хвалить або одразу цькує і змішує з багнюкою; немає невдоволення. Я розумію, що колись ми нічого не мали, тому добре, що й така культура вижила, їй треба робити поблажки, цехова солідарність таки має бути, бо ми ж усі працюємо на благо бідолашної української культури. Але, як на мене, саме ця цехова солідарність і поблажки й підтримують стан незавершеності й лише годують комплекс меншовартості, бо якщо ми хочемо, щоб наша культура, і література зокрема, стала конкурентоспроможною, треба перестати до неї ставитись, як до розумово відсталої, треба нарешті її прийняти.

Мені через це все до болю прикро і ніяк не можу зрозуміти: чому журналісти, які пишуть про літературу й ніби люблять книжки, роблять такі сухі й позбавлені будь-якої творчості матеріали? Чому іноді виникає враження, що оці журналісти, які так багато постять знимок книжок і селфі з письменниками, пишуть так, ніби читання призводить до нездатності мислити й висловлювати власну думку? Чи, може, я забагато очікую? Чи, може, я просто сноб і надто викаблучуюсь, бажаючи від журналістів бути журналістами?