Про батьківщину. В однині та множині

Один свіжий німецький роман, володар Deutscher Buchpreis. Одні (майже) класичні мемуари про Східну Галичину кінця ХІХ століття. І збірник есеїв та інтерв’ю про Україну для англомовних читачів.

Здавалося б, що може поєднувати ці зовсім різні книжки?

Та, можливо, ця добірка не така вже й випадкова. Адже, попри жанрову й тематичну строкатість, у кожній із цих книжок насправді йдеться і про дуже споріднені речі: про ідентичність і витоки, а також про реальну, метафоричну або й символічну батьківщину. В однині. Або й у множині.

Маю тут на увазі, звісно, не лише країну походження чи місце, де минуло дитинство або де лишилися батьки, а й той простір, у якому людина почувається своєю, спільноту, з якою може себе ідентифікувати (себто і motherland, і homeland, і просто німецьке zuhause, яке залишає більше простору для маневрів). І впродовж життя таких місць може бути й декілька.

А буває й так, що батьківщина просто перестає існувати, бо сама країна зникає з мапи світу, тож доводиться звикати вже до нової ідентичності, приймати її або воювати з нею.

І про всі ці речі теж ідеться в усіх трьох книжках.

Saša Stanišić. Herkunft («Походження»)

Saša Stanišić. Herkunft («Походження»), Rowohlt, 2019

Важко уявити промовистішу іронію долі в дії: Саша Станішич отримав цьогорічну Німецьку книжкову премію (найвищу літературну відзнаку і в країні, і зрештою в усьому німецькомовному просторі) невдовзі після оголошення Нобелівської премії з літератури. І іронія – мимовільна чи цілком свідома з боку журі – тут навіть не тому, що Саша Станішич – напівбоснієць (а скандал довкола одного з цьогорічних лауреатів Нобеля, як відомо, спалахнув саме через його давнішу показову підтримку Слободана Мілошевича й заперечення злочинів проти боснійських мусульман під час балканських воєн 1990-х). Річ іще й у тому, що роман «Походження» – саме про це: про боснійські витоки 41-річного автора, якому в 14 років довелося покинути окупований Вишеград і разом із матір’ю тікати до Німеччини, мимоволі розділивши долю мільйонів людей із різних закутків світу, кому доводиться жити під ярликом біженців.

Війна, яка кардинально змінює твоє життя – на добре чи на зле – і впливає на нього вже навіть тоді, коли вона давно скінчилася, а в тебе, здавалося б, «усе добре»: успішна кар’єра в ситій європейській країні, живі батьки, любляча родина й можливість займатися улюбленою справою, а тепер іще й справжнє визнання (хоча насправді для Саші Станішича це не перша літературна відзнака: ще від дебютного роману – «Як солдат лагодить грамофон» (2006) – він став улюбленцем критиків і публіки, а його твори перекладено десятками мов). Та щось таки не дає спокою.

Власне, левову частку своєї доволі емоційної (хоч назовні й стриманої) промови з нагоди вручення Станішич присвятив якраз Петеру Гандке і роздумам про те, чи справді література має право існувати поза політикою і що взагалі нам кажуть такі відзначення, іронічно додавши, що свою нагороду він отримав саме тому, що «зумів уникнути того, про що Гандке в своїх творах не пише».

Таким чином, Німецька книжкова премія (і то, мабуть, таки свідомо, якщо звернути увагу на формулювання журі: мовляв, автор «із великим гумором протиставляє вигадкам фальсифікаторів власні історії», через що його «автопортрет із предками» обертається романом про «Європу різних життєвих шляхів») протиставила себе Нобелівському комітету, зробивши яскравий політичний вибір. Але, на щастя, не тільки політичний.

Читайте також: Богдана Романцова. Петер Гандке й найсуперечливіша Нобелівська премія десятиліття

Відразу мушу розчарувати скептиків: «Походження» – не чергове депресивно-меланхолійне полотно про те, як життя потопталося по невинних. І водночас і не життєствердний твір із мотиваційним меседжем, що, мовляв, доклавши належних зусиль, ти врешті проб’єшся і вийдеш якщо не переможцем, то бодай не лузером. Автор – і оповідач – не втомлюється знову і знову підважувати сказане, вселяти в себе і читачів мікроби сумнівів: а чи справді все відбувалося так, а не інакше, чи можна довіряти власній пам’яті, а тим паче – якомусь незнайомому автору? А якщо ні, то для чого тоді це все?

У цьому автобіографічному романі, який послідовно деконструює сам себе, дуже багато симпатичного гумору. І то спрямованого і на інших (ну, бо як відмовити собі в насолоді трохи покепкувати з цих вічно впорядкованих німців, таких незбагненних для купки дітей-емігрантів, які тусуються на найдешевшій заправці на околицях Гайдельберґа і тільки там і почуваються серед своїх), але не меншою мірою й на себе (і як на окрему особу, і як представника спільноти).

Сюжетну канву цього роману можна переповісти в одному реченні: починається усе з народження Саші у Вишеграді дощового березневого дня 1978 року, а завершується – реальним чи уявним (до цього ще повернемося) – прощанням із бабусею 2018 року в тому ж таки Вишеграді. А поміж тим, нелінійно й непередбачувано, на сторінках цієї книжки поєднуються різні епізоди: ще з раннього дитинства, до втечі в Німеччину, і вже після неї; розповіді про бабусю, культ Тіто і його крах, про дідуся в «старому світі», а потім уже в нових умовах; спогади про раннє комуністичне дитинство, батьків і перші голки сумнівів щодо їхньої всесильності; згадки про походи в гірську Оскорушу, де колись жили предки і де на цвинтарі поховано десятки Станішичів; про перші дні в незнайомій країні, де опиняєшся без грошей, знання мови, права працювати (для його матері) і розуміння, що тобі взагалі далі робити; про адаптацію до таких різних і не подібних на тебе однолітків, пекучий сором за своє «не таке» походження і типово підліткове бажання вписатися так, щоб бути якнайменш помітним; а потім усе ж бажання вирізнитися, стати кращим, щоб тебе нарешті визнали за свого, але що в процесі призводить до численних конфузів (скажімо, на запитання вчителя географії про столицю своєї батьківщини він одного разу відповідає: «Белград, Сараєво і Берлін»). Нарешті сміливість ризикнути і спробувати чужою мовою робити те, що колись мріяв робити своєю – писати. А потім і бажання не приховувати того, ким насправді є і обернути власну слабкість на силу. (Взагалі в цій книжці дуже багато моментів, які, здається, були б зрозумілі, а десь і впізнавані для українських читачів.)

Опанування нового простору через чужу мову – це взагалі цікавий сюжет, особливо актуальний, як здається, для сучасної німецької літератури, де стає дедалі більше «інших», не-німецьких, голосів (хоч це вже тема для іншої розмови).

В кожному разі, окрему насолоду отримуєш від дотепно і зворушливо прописаної сюжетної лінії про вивчення німецької мови і історії про втілення письменницьких амбіцій автора.

Окрім гумору, Станішич підкуповує своєю відкритістю і принциповою безпафосністю. А ще тим, що, описуючи своє життя, не зводить усе до власних переживань, а доволі переконливо показує і середовища, до яких належав. Ця «Європа різних життєвих шляхів», про яку говорили члени журі, тут і справді відчутна: це і всі приятелі з заправки, і однокласники з різними вихідними можливостями й талантами, й родичі зі своїми неподібними долями та життєвими виборами. Часом, звісно, ловиш себе на відчутті, що подібні історії ти вже десь читав або чув, адже в чомусь долі людей, які намагаються вкорінитися і реалізувати себе в зовсім новому просторі, таки подібні. Але і в цьому дедалі більшому письменницькому хорі голос Саші Станішича вирізняється і запам’ятовується. І це справді роман, від якого отримуєш читацьку насолоду.

Особливого шарму розповіді додає несподіваний фінал, який автор вибудовує за логікою Кортасарової «Гри в класики», чи то пак уже гіпертексту, де читачам запропоновано щонайменше шість різних кінцівок, і до кожної з них вони можуть дійти щонайменше кількома шляхами. Таким чином, автор остаточно підважує власні функції «всезнаючого оповідача», а з іншого боку, – автобіографічного жанру як такого. Так, усе, що ми розповідаємо навіть про себе теж є конструктом. Але хіба ми можемо щось проти цього вдіяти? Хіба що відверто визнати обмеженість власних можливостей і запросити до діалогу.

Сома Морґенштерн. В інші часи. Юні літа у Східній Галичині

Сома Морґенштерн. В інші часи. Юні літа у Східній Галичині / пер. із нім. Галини Петросаняк (Чернівці, Книги-ХХІ, 2019). Фото з сайту shpalta.media

У цій книжці зійшлося щонайменше дві любові, й, мабуть, саме тому вона вийшла такою затишною. З любов’ю і щемкою ніжністю про Східну Галичину своїх дитинства і юності (кілька сіл Тернопільщини і сам Тернопіль) пише Сома Морґенштерн (1890–1976) – австрійсько-єврейський письменник галицького походження, який здобув визнання у Відні, а другу половину життя провів у Нью-Йорку, куди з родиною втік від Другої світової війни. І з не меншою любов’ю до цих країв, пошаною до автора і уважністю до деталей (як-от відшукування згаданих у книжці місць уже на мапі сучасної України) цей текст переклала Галина Петросаняк.

Власне, вже вдруге завдяки зусиллям цієї перекладачки ми відкриваємо для себе неймовірно цікаві мемуари відомих у світі – і то без перебільшення – галичан єврейського походження. В автобіографічному романі «Ось іде людина» про своє дитинство розповідав народжений у селі Вербівці на Івано-Франківщині Александр Ґранах – згодом учасник театральної трупи знаменитого Макса Райнгардта, один із найвидатніших акторів німого кіно (грав, наприклад, у «Носферату» Мурнау) і врешті актор Голівуду. В «Інших часах» оповідачем постає інтелектуал, ерудит, письменник і дослідник Сома (Саломо) Морґенштерн, який зі звичайного галицького села власними силами пробився у Відень, отримав там юридичну освіту, згодом став успішним журналістом, друкувався в австрійській та німецькій пресі, видавав дослідження, присвячені, приміром, композиторові-сучаснику Альбанові Берґу, письменникам Францові Кафці або своєму приятелеві Йозефові Роту (якого, до речі, не соромився критикувати). «Скромний» літературний доробок Морґенштерна, упорядкований вже після його смерті, складає одинадцять томів і вміщує, зокрема, грубеньку трилогію «Іскри в безодні», а також кілька інших романів, що знайшли свого часу чимало поціновувачів.

Усі ці біографічні деталі я переповідаю так докладно ще й тому, що з «Інших часів» ми про них майже не дізнаємось: хронологічно ці спогади охоплюють період від раннього дитинства десь до 1912 року, коли Сома після завершення тернопільської гімназії вперше вирушає із приятелем у Відень (про доросле життя згадано лише в кількох вставках-«променадах», а на майбутнє визнання натякають хіба успіхи в навчанні та невситимий потяг оповідача до знань).

Натомість усе, що стосується до- і тернопільського періоду, описано навдивовижу докладно, але водночас просто і з великою оповідацькою майстерністю, яка не раз змушує згадати, наприклад, романи Ісаака Башевіса Зінґера (особливо це стосується тих розділів, у яких автор описує своє ортодоксальне виховання і всілякі родинні перипетії).

Розповіді про звичаї і релігійні традиції, з яких чимало дізнаємося про побут галицьких сільських євреїв кінця ХІХ століття, поєднані з кумедними, а часом і драматичними історіями про себе, родичів, приятелів і сусідів: усе це наближає «Інші часи» до художньої прози.

З іншого боку, завдяки незвичайній пам’яті (особливо помітній, скажімо, там, де автор почергово розповідає про всіх своїх тернопільських учителів і учнів, подаючи і конкретні біографічні відомості) автор і з великої часової дистанції зумів написати документальний твір. Хоч варто згадати і про те, що писати ці спогади Морґенштерн почав уже в 1950-ті й так їх повністю і не закінчив: книжкою вони вийшли лише 1995 року, в посмертному упорядкуванні.

Сомин батько працював управителем фільварків, і на дитячій пам’яті автора родина змінила кілька сіл. У кожному з них Морґенштерни жили і тісно взаємодіяли з місцевим населенням (що, власне, було типовим для галицьких і подільських сільських єврейських родин, на відміну від міських, де спільноти існували значно відокремленіше). Отож у цій книжці, крім євреїв, багато й поляків, і українців. Як сільських, так згодом і міських. І про них Сома згадує зазвичай із приязню, а часом із гумором або навіть заступництвом (як-от тоді, коли вміщує дидактичний пасаж про відмінність греко-католиків від римо-католиків, а наприкінці ще й додає, аби не залишити сумнівів: «Бо, крім того, що я жив між українцями й маю деякі знання про цей народ, я вивчав юриспруденцію у Відні, захистивши там свій докторат… Отож у цьому пункті я нікому не дам повчати себе»).

Ба більше, виявляється, що саме українська мова стала для автора першою (вивченою від няні), а тому особливою. Сома Морґенштерн додає ще одну милу деталь: мовляв, саме тому всіма наступними мовами, які він вивчив (а їх було з добрий десяток, у тому числі кілька класичних), він усе життя говорив із легким українським акцентом.

Життя східно-галицького (чи то пак, етнографічно подільського) села постає перед читачем у повноті барв: від перших дитячих спогадів, страхів і радостей до переїзду у перше «велике» місто (Тернопіль) і драматичного переживання батькової смерті внаслідок наглого випадку (з нею, пише автор уже наприкінці, він так і не зумів до кінця змиритися). Роки гімназійного навчання стають також часом підважування віри і пошуку власного шляху в житті через науку й мистецтво.

Ще одна цікава деталь: під час перепису населення 1910 року (яке виявилося також останнім на теренах Австро-Угорської імперії) Сома Морґенштерн записав себе… українцем, просто тому, що не схотів миритися з уніфікаційним тиском полонізації.

На останніх сторінках «Іншого життя» стає трохи шкода, що розповідь уривається юнацькими роками, адже про всі наступні пригоди автора – під час і після двох світових війн – було б не менш цікаво почитати, адже його життя зачепило кілька історичних епох і щонайменше чотири країни.

Персонажі з галицького дитинства потім не раз поставатимуть на сторінках романів Морґенштерна, а у вигаданих ландшафтах проступатимуть обриси реальних подільських сіл (про що автор і сам зізнається). Але після короткого візиту 1921 року, вже під час життя у Відні, він сюди більше не повернеться. Галичина стане і залишиться краєм дитинства і юності, «золотим часом», першою і найближчою батьківщиною.

Ukraine in Histories and Stories. Essays by Ukrainian Intellectuals

Ukraine in Histories and Stories. Essays by Ukrainian Intellectuals / Еdited by Volodymyr Yermolenko (Kyiv, 2019)

Цю книжку, видану за підтримки Українського культурного фонду, було презентовано на цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку, і, як зрозуміло вже з назви й мови видання, орієнтовано передусім на іноземних читачів.

Ті, хто бодай раз опинявся в ситуації, коли доводилося розповідати іноземцям про свою країну, знає, як часом непросто кількома реченнями сформулювати відповіді на запитання тих, хто чув про тебе лише кілька найстереотипніших – і то ще добре, якщо не поширюваних пропагандою – фактів. Україна, як пише в одній із передмов Андрій Кулаков, і досі залишається terra incognita – «незнаною країною навіть для самих українців, а ще більше для її близьких і далеких сусідів». А автор іншої передмови Пітер Померанцев зауважує, що найбільшою дивовижею, пов’язаною з Україною, є те, що «насправді ніхто не знає, де вона» (і, звісно, має він на увазі не лише географічні координати).

Той сплеск уваги від світу, який українці могли відчути з початком Майдану 2013 року, а потім із анексією Криму та початком війни на Сході, вже майже позаду.

Але чи не перебільшуємо ми і його роль? Чи справді в цей період щось кардинально змінилося в сприйнятті нас у світі? Або сформулюю інакше (про що в різних контекстах пишуть або кажуть і автори цієї книжки): чи скористалися ми цим нетривалим періодом, щоб пояснити світові бодай найпідставовіші речі про себе? І протилежне, але не менш важливе: чи те, про що ми були готові й хотіли розповідати, справді було тим, що цей умовний світ цікавило?

Хай там як, цей збірник есеїв є однією з перших – принаймні зримих і матеріально втілених – спроб зреагувати на дедалі нагальнішу потребу розповідати про себе ґрунтовніше, аніж кількома реченнями. Упорядник Володимир Єрмоленко дає тут голос відомим українцям із різних гуманітарних царин (журналістам, історикам, письменникам, філософам, громадським діячам, видавцям, дослідникам) і запрошує поміркувати про дуже різні речі, пов’язані як із сучасним станом українського суспільства чи, приміром, культури, так і з минулим – і найближчим, і історичними витоками.

Ідею множинності закладено вже в назві й самій концепції збірника: «історії» як histories i stories тут фігурують у множині аж ніяк не випадково. В кожному з восьми розділів – «Історії» (в обох значеннях), «Ідентичності», «Архетипи», «Батьківщини», «Болі», «Зв’язки» або «Взаємини» (Relations), «Стереотипи» – представлено по двоє авторів, а відтак щонайменше дві різні точки зору на одну й ту ж «тему» (пишу в лапках, бо насправді назва розділу стає лише вихідною точкою для міркувань, тож часом тексти не лише дуже відрізняються і стилістично, і тематично, а й, так би мовити, рухаються в різних напрямках). Ба більше, частину авторів представлено не власними есеями, а через інтерв’ю з ними, що, на жаль, не у всіх випадках спрацьовує якнайкраще. Наважуся навіть припустити, що цільовою аудиторією принаймні частини цього збірника є читачі, що вже мають бодай базові уявлення про Україну і в історичному, й сучасному вимірах.

Скажімо, інтерв’ю Володимира Єрмоленка з Сергієм Плохієм «Козаки та українська ідентичність», записане раніше для Громадського телебачення, хоч і справді цікаве й аналітично-глибоке (в ньому історик відповідає, приміром, на запитання про витоки української нації чи право на спадкоємність Київської Русі), але надто пересичене не знайомими для іноземців іменами й реаліями (про що свідчать і численні мінімалістичні примітки в дужках, які пояснюють хто такий Хмельницький, що таке «Повість врем’яних літ», де саме міститься Чернігів, і чимало інших речей, які, підозрюю, радше відволікатимуть, аніж інформуватимуть тих, хто читатиме про українську історію вперше). Саме в цьому випадку було трохи прикро, адже Сергій Плохій має величезний досвід писання текстів про Україну, орієнтованих на американську – і ширше: західну – аудиторію, тож міг би розповісти про ці речі трохи інакше – водночас загальніше і зрозуміліше. Натомість історично-оглядовий есей Ярослава Грицака «Коротка, але глобальна історія українського хліба» є якраз прикладом узагальнювально-ознайомчого підходу до осмислення української історії, з апелюванням до промовистих бінарних опозицій (як-то між кочівниками та землеробами, свободою і рабством (кріпацтвом), протистоянням Заходу і Сходу тощо).

Юрій Андрухович (теж у формі інтерв’ю) та Андрій Курков (у власному есеї) розмірковують про «ідентичності». При цьому, Андрухович говорить про українську культуру та літературу і, власне, місце цієї «культурної» України на мапі сучасного світу і в контексті найновіших викликів; Куркова ж цікавлять зміни, які відбулися з українським суспільством після розвалу СРСР і те, чи зуміла Україна вирватися з поля «колективної пострадянської ментальності».

Цікаву пару співрозмовників своїми текстами про архетипи утворюють Володимир Єрмоленко з доволі розлогим есеєм «Степ, імперія і жорстокість» і Андрій Бондар із «Розбитим серцем неповноти». Ці два тексти є також і зразками двох різних, майже граничних, можливостей жанру есею: перший – як простору для філософування із виходом на історичні узагальнення, другий – майже літературного жанру, лаконічного і місткого тексту, що балансує на межі між прозою і публіцистикою.

Пару власне літературних історій – stories – пропонують Ірена Карпа («Україна як кіно») і Гаська Шиян («Ви знаєте ліпше за мене»). Перша з письменниць буквально апелює до умовного іноземця, який вирішує вперше приїхати в Україну і розповідає про все те практичне, що може його чи її зацікавити (від кулінарії до музики). Натомість Гаська Шиян вибудовує свій кількашаровий симпатичний есей на розповідях про різних іноземців, із якими їй довелося мати справу в різних українських містах (Одесі, Києві та Львові), що водночас стає нагодою кількома штрихами показати і строкатість самої країни.

Про «батьківщини» (саме так, у множині) пишуть Лариса Денисенко і Вахтанґ Кебуладзе. При тому, Денисенко мислить про це поняття через опозицію більшості й меншості (приміром, як відрізняється самовідчуття особи в суспільстві, залежно від того, належить вона до більшості чи меншості – зокрема, мовної); Вахтанґ Кебуладзе натомість розмірковує про ті дві батьківщини, які в нього були впродовж життя: радянська (ненависть до якої автор жодним чином не приховує і яку намагається подолати) і власне українська (її автор вчиться приймати і любити, попри всі «але»).

За «болісний» аспект відповідають представники двох спільнот українського суспільства, які найбільше постраждали внаслідок російської агресії 2014 року: Алім Алієв розповідає в інтерв’ю про історію і сучасне становище кримських татар (і тих, які залишилися в Криму, і тих, які виїхали на материкову Україну); Володимир Рафеєнко ж оповідає про свою метафоричну і буквальну мандрівку з Донецька в Київ, а також про шлях від російської мови до української.

Про українсько-польські взаємини (в історичному, й сучасному вимірах) міркує Оля Гнатюк (і це знову той випадок, коли дуже цікава й змістовна розмова може часом бути надто складною для читача бодай без базових історичних знань про обидві країни), а Леонід Фінберг розповідає про те, як на різних етапах складалися відносини між українцями та євреями.

Нарешті фінальний розділ збірника – про «стереотипи» – завершують два особливо цікаві й інформативні тексти: історик Андрій Портнов, який мешкає і працює в Німеччині, на цілком конкретних прикладах розповідає, що змінилося – і чи змінилося – в сприйнятті українців за ці п’ять років, а також які найпоширеніші стереотипи і досі існують у німецькому суспільстві (зізнаюся, дуже повчальне і, на жаль, не надто оптимістичне чтиво). Ганна Шелест, яка багато років представляє інтереси України на міжнародних переговорах і є, зокрема, членом правління Ради зовнішньої політики «Українська призма», теж пише про те, що змінилося в сприйнятті України на міжнародній арені, при цьому, звертаючи речі на деякі важливі стратегічні моменти, які були б не менш цінними для українського реципієнта: скажімо, про небезпеку позиціонування себе як «буферної зони» між сходом і заходом або про те, як саме невійськовими засобами Україна може протистояти Росії.

Насамкінець лише додам, що подібних – і зовсім інших – збірників (і не лише збірників, і не лише літератури) має бути набагато більше, щоб Україна мала шанс бути почутою і зрозумілою. І майданчиків, на яких ми могли б артикулювати свої погляди (у тому числі, й дуже відмінні), теж має бути значно більше.

Хай там як, перший крок уже зроблено, і це вже дуже добре. Важливо на цьому не спинятися.