Про найважливіше — на початку: відгук про роман Галини Вдовиченко «Найважливіше — наприкінці»

 

Галина Вдовиченко. Найважливіше — наприкінці. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. Фото з сайту видавництва

Новий роман Галини Вдовиченко, як часто в цієї авторки (скажімо, «Тамдевін», «Бора»), інтригує навіть назвою — що ж то варто говорити (робити, думати тощо) наприкінці? І про який кінець мовиться? Наприкінці банальної розмови, гарячої суперечки чи … людського життя? Читацьку увагу приваблює також епіграф: «Ніщо не є достоту таким, яким здається». Ці слова налаштовують на міркування про складність та оманливість, здавалося б, очевидних речей та явищ, які нас оточують, які часто сприймаються, ніби у кривому дзеркалі, через наші помилки, стереотипи, зайві емоції… Але, здається, Галині Вдовиченко й цього замало, вона далі продовжує інтригувати читача — вже назвами розділів, які налаштовують на позитив: літо, море, відпочинок, загадкові мартини (навіть знаючи, що це водоплавні птахи, отримала нову інформацію про правильну вимову цього слова – мартинИ).

Насправді ж роман письменниці — про смерть близької людини, найріднішої, але, на жаль, не пізнаної до кінця, про переоцінку власного родинного життя і своїх стосунків із чоловіком. Пригадується китайське прислів’я: «Найстрашніше в нашому житті — смерть і погані діти». Проте в героїні роману сини виросли такими, що можна лише гордитися: освічені, порядні, шанобливі у ставленні до батьків, чуйні до їхніх потреб — і матеріальних, і духовних. Також хлопці цінують приватний простір обох батьків, особливо мами, коли вона овдовіла, проте не забувають її підтримувати й розраджувати. Письменниця, як і в інших своїх романах, художньо досліджує — покроково, під мікроскопом — внутрішнє єство жінки, можливо, найбільший її (жінки й душі) парадокс: частенько незадоволення від того, що має, і сум за тим, що втрачено. Галина Вдовиченко зосереджується відтак на емоціях, почуваннях, тонах і напівтонах — різних за емоційною напругою — головної героїні й передає їх у дуже простий, але вражаючий спосіб: через змалювання звичайного, буденного, усім відомого і знайомого: догляду за хворим чоловіком, болючих спогадів про те, як хвороба змінювала його тіло й характер, власної безпомічності (біда сама не ходить — на рівному місці поламала ногу), реанімаційного відділення з його моторошною атмосферою передчуття смерті, поїздки з дітьми на море, щоденних справ у редакції. Адже головна героїня — одна з нас, успішна журналістка, організаторка й засновниця популярного журналу, творча особистість, відома як авторка кількох романів про Пінзеля, одружена, мати двох чудових синів. Однак письменниця не акцентує увагу, скажімо, на таких важливих для жіночого життя подіях, як, для прикладу, народження дітей, а зосереджується на ревізії стосунків із чоловіком, ревізії, яка відбувається запізно — коли чоловіка вже втрачено.

Катарктичним у цьому сенсі є другий розділ роману «Синє море, жовтий пісок» — майже безподієвий сюжет, але надзвичайно вагомий для розкриття внутрішнього світу героїні (котра, на жаль, не змогла за життя чоловіка оцінити те, що можна означити як щасливі, справді щасливі будні) і для загальної композиції роману. Авторка ніби стверджує: ось воно щастя — таке зриме, таке просте, таке тихе й непомітне… Ранкове море, рибний базар, кулінарні шедеври Марії Григорівни, дитячий гомін і спілкування, спілкування, спілкування — про все, важливе й неважливе. Для читача зрозуміло — із 35-літнього подружнього життя головна героїня невипадково вибрала як спогад саме ці Тарханкутські канікули у Криму, бо вона відчула ту повноту й красу життя, про яку не варто голосно кричати на весь світ. І, здається, таких епізодів у її житті було чимало, вони — головні, а не якісь дрібніші, а то й значніші непорозуміння між дружиною і чоловіком, котрі навіть зважилися у якийсь момент на розлучення, а потім усе-таки зрозуміли помилковість свого кроку.

Композиційно другий розділ роману «Найважливіше — наприкінці» також важливий. Його серединне розташування у тричастинній побудові твору нагадує рух гойдалки: вгору-вниз – знову вгору (хвороба й несподівана смерть чоловіка — спогад про поїздку до Криму — болюча адаптація до нових умов життя без чоловіка).

Цікаво й те, що Галина Вдовиченко обирає монологічний тип оповіді: події відображено крізь призму бачення й відчуття головної героїні. Власне, і в родині вона веде першу партію. І тут письменниці вдалося майстерно і психологічно тонко передати ситуацію, коли чоловік насправді мудріший за жінку — у непомітній турботі про неї, у неперешкоджанні самореалізуватися, мати власний психологічний, творчий та інтелектуальний простір. Так, він непримітний (лише один портретний штрих — трохи за тридцять з’явилося помітне черевце), не кар’єрний (власник СТО), але надзвичайно компанійський, комунікабельний, доброзичливий, неревнивий. Чоловік не полишає своїх друзів-однополчан, із якими пройшов Афганістан, знає всіх сусідів на імена, вітається і спілкується з ними, захоплюється грою на гітарі й баяні. Деякі з цих рис Галина з подивом відкриває вже після смерті чоловіка, і тоді приходить переосмислення власного життєвого досвіду, власних помилок. І знову біль утрати й самотність, прірва самотності відкриваються перед нею у звичайних, найбуденніших справах: вийняти ключ із дверей, щоб не довелося їх ламати, якщо раптом із нею щось трапиться, прибрати чоловікові речі, бо вже немає їхнього господаря… Можливо, найголовніше, що усвідомлює головна героїня після втрати чоловіка, — це органічність їхнього союзу, незважаючи на відмінність у характерах, світовідчутті, світосприйманні. І якщо навіть Галину щось об’єктивно й дратувало в характері чоловіка, скажімо, його дошкульність, ущипливість, брутальність, то це — від вразливості, невпевненості, які, можна здогадатися, дружина й сама інспірувала своєю незалежністю, гордістю, загостреним естетизмом. Ця відмінність у характерах підкреслюється і згадкою про те, що вони — різні й за місцем народження: вона — галичанка, а він — східняк (але чи такий це важливий штрих у психологічному малюнку родини, чи, швидше, штамп?). Проте в романі є промовистий епізод: Галина — високочола естетка — після смерті чоловіка повертає на місце простеньку репродукцію, куплену Віктором у супермаркеті й подаровану їй. Це картина, на якій зображено вовка та вовчицю: символ вірності в дикій природі…

Новий роман письменниці також приваблює тим, що він вдало вписаний у коло її улюблених тем і героїнь, тих самих вовків, загадки Пінзеля, подруг — чотирьох — із попередніх творів: «Пів’вяблука», «Інші пів’яблука». Отож, продовження буде?!

Ніна Бернадська

Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, фахівець з теорії роману та української літератури ХХ століття