Що дасть нам слабкість?

Ірина Ніколайчук. Фото Івана Любиш-Кірдея

Нікому не хочеться виглядати слабким. Почуватися – хай уже, та принаймні нізащо не показати іншим, не зрадити себе, не видати. Місця слабкості – ті, де найбільше болить, де найбільш важливо, де падає клямка раціональності й прориваються назовні чисті, сильні, як у дитинстві, емоції – ми оберігаємо нині як ніколи ретельно. Щоденно плетемо навколо них кольчугу суспільної прийнятності: ще більше роботи, досягнень, усміхнених селфі, відвіданих країн, історій успіху. Ще більше інтелектуальних жартів, іронії й позірної легковажності навколо того, про що насправді маємо лише нечленороздільні вигуки болю чи радості. Чисті болі й чисті радості – надто інтимно. Надто непристойно. Надто велика розкіш у час, коли на слабкості немає попиту. Є на силу, перемоги, здобутки, подолання. «Що дасть нам силу?» – питаємо ми одне в одного, і відповіді, які чуємо, вже до болю знайомі, бо з них і ми, і всі решта невпинно плетуть свої кольчуги. Зціпити зуби. Перетерпіти. Не нам одним важко. Нам не найважче. Хто, як не ми…

Утім, останнім часом дещо таки міняється. Там, де питають, що дасть нам силу, водночас і констатують, що стомилися здаватися сильними. Генерувати легковажність і жартики, загортати чисті емоції в іронічні обгорточки. Тим паче, що це видає нас нині ще більше: іронізуючи, ми захищаємося. Іронія, пишуть, – зброя слабких. Іронія викликає замилування, співчуття й упізнавання: вона про нас, майже про кожного в нашій інтелектуальній бульбашці. Проте на іронію все ще легше наважитися, ніж на просту, нехитру констатацію. Бо вона влучає в слабкості. Бо від неї падає клямка й так важко заховати чисті емоції: страх, біль, відчай, захват, надію. Важко заховати правду про те, хто ми й що дає нам силу.

Том Ґолд. Печемо з Кафкою

Том Ґолд. Печемо з Кафкою / К. : Видавництво, 2019Книжколюби, книжкознавці, ті, хто пишуть книжки, думають про книжки й роблять їх – чи не найвразливіша категорія в сенсі найрізноманітніших слабкостей. Що може бути суб’єктивнішим, аніж оцінка книжки (надто така, яка намагається здатися об’єктивною)? Що може бути запеклішим, аніж навколокнижкова суперечка? Зрештою, що може бути різноманітнішим і строкатішим, аніж калейдоскопи наших книжкових смаків, упереджень, зацікавлень? На сторінках збірника коміксів шотландського карикатуриста Тома Ґолда – всі вони і трошечки більше. На них усі ми в нашій затишній бульбашці з нашою пташиною мовою. І ми неймовірно милі. І ми нестерпно зворушливі. 

Наші серйозні книговидавничі процеси розібрані на кольорові квадратики з написами «шампанське» й «корпоративне шпигунство». Наші щирі переконання перетворюються на ірискові молоточки й крихітні плакатики в мишачих лапках (пані Мишковус бореться за ідеї фемінізму запекліше, ніж будь-коли могла я!) Наші творчі муки спрепаровані й сконденсовані в короткі дотепні фрази й мінімалістичні влучні картинки, які, здавалося б, мають на меті зачепити чи подражнити. Але ці крихітні священні війни, щоденні самоспалення, вражаючі відкриття й смертельні розчарування, що розгортаються на сторінках Ґолдових коміксів, влучають у 10 із 10 наших слабкостей. Влучають – але наскільки ж ніжно, трепетно, благоговійно. Влучають – але так, що плакати хочеться не від болю, а від замилування. Ми такі наївні й смішні зі своїми надсерйозними хрестовими походами в світ літератури. Такі беззахисні. Такі прекрасні.

Майкл Кіммел, Майкл Кауфман. Чоловіки про фемінізм

Майкл Кіммел, Майкл Кауфман. Чоловіки про фемінізм / К. : Книголав, 2019

Надлишок іронії, легковажності й відстороненості справді значно більше асоціюється нині з вразливістю, аніж будь-коли раніше. Одразу хочеться запідозрити автора чи авторку тексту, з якого аж сочиться в’їдливість і отрута, що йому/їй насправді аж надто болить те, про що написано. І це чи ще не більш незручно, аніж пряма констатація: навіщо усе це, чому би просто не сказати «мені це болить» чи там, не знаю, «аааааааааааа»? Тому наступним щаблем риторичного мистецтва, який усі ми більш чи менш успішно кинулися опановувати, стало дотримання балансу між іронізуванням і усвідомленням серйозності теми. Щоб і не прісно й сухо, і не занадто гірко.

Канадським вченим-профеміністам Майклові Кіммелу та Майклові Кауфману в книжці «Чоловіки про фемінізм», український переклад якого презентувався за їхньої участі на Книжковому арсеналі в Києві, це вдалося на сто відсотків. Всього дві складових: формат словника-довідника для чайників із дуже вільним трактуванням жанру словникової статті (це то невеличка драма, то газетна вирізка, то сторінка зі щоденника, то лікарський рецепт) і болюча, дражлива, важлива тема – сприйняття фемінізму чоловіками й потреба пояснити їм, за що борються жінки протягом останніх століть і чому важливо їм якщо не сприяти в цій боротьбі, то хоча б не заважати. У Кіммела й Кауфмана виходить не лише тому, що вони чоловіки чи тому, що аби написати в максимально простій грайливій формі алфавітний покажчик основних термінів фемінізму, вони ретельно вивчали тему не одне десятиліття. Щонайбільше виходить саме тому, що їм болить те, про що вони пишуть. Тільки коли тобі справді болить і позаду вже не одна «сесія» інтелектуальної терапії, можна розказати про це іншим дотепно і не в’їдливо, просто, але не зверхньо, зрозуміло, проте не очевидно. Таких книжок, як «Чоловіки про фемінізм», потрібно якомога більше не лише тому, що більшість чоловіків усе ще не розуміють, навіщо фемінізм потрібен, а пора би вже й зрозуміти – а тому, що це ідеальний приклад того, як писати на складні теми. Надто тоді, коли найскладніші вони для тебе самого.

Олег Сенцов. Жизня

Олег Сенцов. Жизня / Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

А бувають такі життєві ситуації, коли просто не маєш сил прикидатися, створювати картинки, підбирати слова. Коли просто пишеш, бо не можеш не. Ще не так давно над таким методом роботи з текстом ми іронізували на всі заставки, щиро вірячи, що хороший текст так не пишеться і пишеться не так. Не дивно, що першій виданій в Україні збірці оповідань Олега Сенцова під назвою «Жизня» не раз закидали шаблонність, недопрописаність, бідноту. Писали, що вона не виправдала сподівань, що розчарувала, що нічого там немає нового чи революційного. Ой, чи то пак – нічого нового, окрім революційного, хайпового, медійного, такого, про що точно говоритимуть…

Чи йшлося Сенцову про те, щоб стати (чи постати) сенсацією, національним героєм, символом і заледве не міфом нинішніх буремних часів? Судячи з цієї збірки, навряд чи. «Жизня» – саме про те, що ні про що таке російськомовному хлопчикові, що народився 1976-го в Криму, був сином шофера, любив свого собаку і вчився в радянській школі, не йшлося ні тоді, ні тепер. Стиль цих коротких автобіографічних оповідань, прозорий і кіношний, і справді іноді здається аж надміру простим. Проте, мабуть, лише людина, свідома того, що їй нічого втрачати і не хочеться набувати визнання чи літературної слави, може написати: «Кажуть, лихих людей не буває, бувають тільки лихі вчинки. Це правда. Хоч трохи хорошого є в кожній людині. Це хороше – і є доброта. І чим добріша людина, тим вона краща». Такі всі ці оповідання – то безапеляційно прямі, то наївно афористичні, то зовсім кінематографічно деталізовані, коли опис подій чи місць більше скидається на інвентаризацію. Не бездоганні текстуально, проте правдиві (чи відчуваються як такі) – таки бездоганно. Настільки, що крізь цей нехитрий життєпис постає все саме те, чим людина стає, коли не прагне цього: сенсацією, національним героєм, міфом. Людиною, що з безмежної вразливості, беззахисності, слабкості черпає силу. Ту саму, що стає відповіддю на багато питань для інших.