Перші й останні українці Олега Криштопи

Олег Криштопа. Братство (Вавилонська бібліотека, 2019). Останні українці Польщі (Discursus, 2019)

Письменник і репортажист Олег Криштопа видав цього року дві книжки – роман і репортаж. Але роман вийшов документальний, а репортаж – дуже художній.

«Братство» – романом про українців, які, можна сказати, започатковували і сформували сучасну українську культурну ідентичність. Ідеться про Кирило-Мефодіївське братство. Про творців козацького міфу – Шевченка, Куліша… Тих, хто омріював Україну.

«Останні українці Польщі» – репортажна книжка про, можливо, найідеальніших українців. Таких, яких більше не буде. Про «останніх українців». Адже автор саме так фатально хотів назвати свою книжку, аргументуючи це тим, що живучи за кордоном, вони вірять у якусь фантастичну Україну, якої насправді ніколи не було. Хіба в Шевченковій поезії. В отому одному вірші – про «садок вишневий коло хати».

*
Кирило-Мефодіївське братство – відоме явище з української історії, а тому сприймається як щось масштабне і знакове. І зі знаковістю не посперечаєшся, тим більш, що братство давно трансформувалося в символ політичного українства. Проте початкові масштаби були дуже незначними. Що точно об’єднувало братчиків, то це те, що всі вони захоплювалися романтичною книжкою невідомого автора «Історія Русів» про звитяжні козацькі часи. Тобто єдналися довкола певною мірою міфологізованої історії.

Фактично, діяльність братства було викрито ще до того, як воно почало якусь політичну діяльність. Кілька зустрічей, розмови про слов’янство й українство. І студент Петров, який поспішив написати донос.

Саме матеріали слідства над братчиками стали основою роману Олега Криштопи. Каркасом сюжету зі сміховинною зав’язкою, у якій виявляється, що російський цар Микола І був ледь не параноїком. Десяток освічених українців із розхристаними політичними поглядами стали для нього чимось страхітливим. Найвищі чини таємної поліції займалися справою, а царевич дозовано допускав інформацію до батька, щоб той не перехвилювався. Яка ж усе-таки хистка ситуація була при Миколиному дворі.

Саме ж братство революційною чи антицарською діяльністю, що мала би широкий вплив «тут і зараз», не відзначилося. Ну, хіба що Костомаров, наслідуючи Міцкевича, написав «Книгу буття українського народу». Куліш, іще до братства, написав «Повість про український народ», яку, звісно, пропустила цензура, бо інакше вона не вийшла б друком (під час слідства цей твір був чи не єдиним «доказом» проти нього).

Урешті, в кінці цієї довгої незрозумілої справи слідчі як могли усе зшивали, щоб зійшлося. Принаймні Костомаров, Білозерський і Андрузький погодилися підписати сяке-таке зізнання. Зрадником власних же ідей постає Куліш.

А Шевченка зображено жартівником із рисами супергероя, якого не зламати. Зізнавався в тому, що писав глузливі вірші про царя, бо більше зізнаватися було ні в чому. Урешті, Шевченко, який не був членом братства, отримав найбільшу кару – за вірші – його віддали у солдати на 10 років без права писати й малювати.

Олег Криштопа не лише докладно спирається на матеріали справи, а й залучає інші документальні свідчення. А тому докладно змальовує портрети й цікаві життєві ситуації своїх героїв, у яких ті розкриваються. Такий підхід олюднює історичні постаті й перетворює їх на невідомих нам людей із відомими прізвищами.

Що жанр твору визначено як документальний, то надмірної художності чи описовості тут не буде. Але водночас читач дізнається багато цікавих деталей – наприклад, що в Києві Шевченко замешкував на Козиному болоті неподалік теперішнього Майдану Незалежності, а вечори його минали у вишневому садку Костомарова на Хрещатику.

*
У 1940-х роках підконтрольний Москві польський уряд провів численні акції з переселення українців. Зокрема, під час акції «Вісла» з етнічних українських земель на північ і захід Польщі було виселено 150 000 українців. Ця трагедія – в основі репортажної книжки Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

Майже в усіх своїх героїв автор запитував про дім. І отримував переважно непевні відповіді. Бо дім цей, може, й Україна, але виселені тодішні українські села Бойківщини, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і Надсяння нині є частиною Польщі. Ба більше – цих сіл часто взагалі немає: наприклад, їх спалено Військом Польським іще під час акції, щоб виселені не мали куди вернутися. Дім, у якому вони живуть зараз, ніби й дім, але не той. Не такий. А такий узагалі неможливий. Тільки страшно собі в цьому зізнатися.

У цих драматичних передумовах книжки важливі не тільки історичні факти й цифри. Цінними є людські історії.

Уперше Олег Криштопа познайомився зі своїми «останніми українцями» кілька років тому, коли знімав про них телевізійний фільм. Із деким з них заприятелював, тому часто перетинався в Україні та Польщі. Заглибився в тему і, врешті, написав книжку.

Історія кожного переселеного українця в Польщі непроста. Нині з-поміж переселених ідентифікують себе як українців лише 30 000 осіб. Але для розуміння болю кожної долі потрібен десяток історій. Щоб можна до кожної придивитися і прислухатися зблизька. Лише тоді чутно тишу, яка може бути і мовчанням дітей, що бояться говорити українською, щоб їх не називали бандерівцями. І тишею пустки серед хащ, де колись було село, а нині на це вказують лише фруктові дерева. І могильною тишею в житловому домі жінки, сестру якої зґвалтували й убили у великодню п’ятницю. А щоб не було чутно криків, зробили це під гучну музику. Тому її жива сестра досі не може чути гучної музики.

Нині українці в Польщі, хоч би як тішила їхня активність, перебувають у процесі згасання. Асиміляція робить більше, ніж будь-які антигуманні акції. Бо проти насильства людина протистоїть, бореться з ним. Але асимілюючись – стає спільником. Так найлегше будь-що замнути й забути.

Книжка «Останні українці Польщі» пройнята фатальним сумом. Але написано її легко, красиво, захопливо. Олег Криштопа проїхав усю Польщу, щоб відвідати своїх героїв у різних частинах країни. Його мандрівка схожа на коляду. Тільки не він розносив новину, а визбирував повість про цих «останніх».

Так ми «гостюємо» у Михайла Кертичака в Східній Прусії (колись німецькі землі, а нині – північ Польщі). Його батьків виселили із Закерзоння. Батько був вояком УПА.

Разом із Олегом Криштопою відвідуємо Українське товариство у Любліні. Його очолює Григорій Купріянович, предки якого родом із Підляшшя. Вже в наші дні він зазнав переслідування з боку польських націоналістів. Зокрема, після виступу Купріяновича на відкритті пам’ятника в селі Сагринь поблизу Холма, люблінський воєвода написав на нього заяву в прокуратуру. 10 березня 1944 р. підрозділи польської Армії Крайової та батальйони хлопські вбили тут близько тисячі українців, зокрема дітей. Купріянович висловив жаль, що українських жертв «не було вшановано в аналогічний спосіб, як це відбулося щодо польських жертв на Волині». Воєводі здалося таке порівняння неетичним і злочинним.

У Бартошицях нас зустрічає директорка української школи Любомира Тхір. Тут місцевий бургомістр сприяє розвитку школи, проголосив Бартошиці містом трьох культур – української, німецької та польської. Батьків Любомири також переселили на Північ, але 20-річними вони повернулися на Лемківщину, тому Любомира виросла на рідних землях. Згодом вивчилася на українського філолога.

Поява такої книжки важлива, бо тема виселених із етнічних земель українців в Україні мало проговорена. А сам жанр книжки – художній репортаж – дає можливість читачеві не лише дізнатися нові історичні факти, а й просто прочитати хороший текст, який є цікавим незалежно від теми. А цікава книжка, як ми можемо переконатися на прикладі «Історії Русів», якою захоплювалися члени Кирило-Мефодіївського братства, може мати надпотужний ефект. І дуже життєдайний.