Дерева гинуть красиво: рецензія на книжку Ігоря Астапенка «Чаполоч»

Ігор Астапенко. Чаполоч. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. Фото з сайту univ.kiev.ua

Буває, люди полюбляють ворожити на книжках. Книжка Ігоря Астапенка «Чаполоч» у такому разі дуже надається до розіграшу, непомітного шахрування, якщо завчасно знати, що приховує її обкладинка. Щоправда, тільки тоді, коли ви хочете, аби вам та вашому товаришу/товаришці з високою імовірністю випав опис сексу або заплутані поетизовані образи у формі потоку свідомості. Але про це трішки згодом.

Читаючи прозу, написану авторами, більше відомими як поети, час від часу ловиш себе на думці, що в певному образі чи певній метафорі поетична іпостась автора ніби проривається крізь полотно прози, крізь її ритм, лишаючи непомильну печатку «це могло бути у вірші».

Якщо застосовувати цей підхід до дебютного роману Ігоря Астапенка, то скоро від таких печаток на тілі прозового тексту не лишилося б живого місця, а читацьке сприйняття з розгону влетіло б у добрячий глухий кут. Тож доведеться підбирати, так би мовити, іншу оптику. Адже автор пропонує тут доволі незвичний синтез прози й поезії, і незвичність його ‒ у глибині взаємопроникнення цих двох складових тексту, у щільності їхнього переплетення. Такий синтез сам собою видається цікавим і метафоричним ‒ ніби сутнісна, глибинна природа творення насправді не поділяє писані слова на слова на умовні типи абощо. Тому вписані в текст верлібри цілком органічно вплітаються у прозове тло. А заразом і відсилають до ліричних відступів Андруховича (звісно, із перераховуванням купи елементів) та Джойсівського потоку свідомості, вже цим втілюючи обіцяні ще в анотації «тонкі алюзії на класиків». І на перший погляд, ми дійсно отримуємо доволі оригінальний для сучасної української літератури текст. Однак із цією органічністю насправді не все так просто і гладко.

Тут у пригоді стане один із ключових образів роману, який спочатку відкрив текст, а далі, сторінка за сторінкою, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав. Ідеться про омелу, що зеленими кульками захоплює дерево, а також філософську уяву головного героя і пропонує йому дуже яскраві та направду захопливі рефлексії. Але якщо говорити про омелу як про символ із позиції безпосередньої взаємодії з деревом, то ситуація вже не здається настільки райдужною. Адже хоч яким гарним і по-філософськи містким видається таке співіснування, омела для дерева ‒ це хвороба, що випиває життєві соки. І схожим чином із дерева прозового тексту живиться й омела поезії в «Чаполочі»: з естетичної точки зору виглядає це добре (із поетичних пасажів дійсно помітно талант автора в цій царині), але дерево хиріє. Тож що лишається зрештою від традиційної романності?

«Чаполоч» ‒ це історія про людину, поглинуту рефлексивністю, психологічними травмами і психічними проблемами. Яка намагається втекти від свого минулого (і у прямому, і в переносному значеннях) у маленьке провінційне містечко (представлене, до речі, лише кількома штрихами, але їх достатньо, аби створити атмосферу), у якому всі одне одного знають (що, зрештою, не заважає йому цілком відкрито вибудовувати свою мережу сексуальних контактів із місцевими жінками). Так чи інакше, зрештою виявляється одна доволі проста й очевидна річ ‒ утікати від минулого марно.

Але у випадку цього роману все ж доречніше говорити не про «що розказано», а про «як утілено».

І буде чесно насамперед поговорити про секс у «Чаполочі». По-перше, сексуальних сцен у книжці так багато (їхня кількість може цілком позмагатися з кількістю повністю верлібрових сторінок) і такі вони настроєво однорідні (здебільшого агресивні), що вже десь на середині книжки, натрапивши на чергову, хочеться закотити очі і вголос прокричати: «Невже знову?!». Так, знову. І ні, до кінця книжки стадія гніву не зміниться на стадію прийняття. Бо аж надто зайвим і надмірним є весь цей показний еротизм там, де можна було би оприявнити тваринність і психологічну нестабільність героя через інші ситуації, інші підходи. А зваживши на те, що в його спогадах ми ще й маємо можливість спостерігати певний сексуальний потяг до матері, то переінакшена цитата з класика напрошується сама собою: «Тут хіба хочеш стати фройдистом? ‒ Мусиш…».

Також варто трохи більше сказати про інший згаданий вище аспект, а саме «тонкі алюзії на класиків». Астапенко дійсно доволі майстерно і рясно наситив свій роман цитатами та відсилками до творчості авторів, яких справедливо вважають в українській літературі класиками. У цьому романі присутня саме та форма й обсяг подачі цих речей, яка направду була б доречною щонайменш у середньому в літературі, а щонайбільш ‒ у повсякденній комунікації пересічних українців. Так досвідченому читачеві відкривається ще один вимір «Чаполочі» ‒ рівень інтелектуальної гри. Адже в якийсь момент, запримітивши кількість різноформатних цитат, майже на автоматі починаєш підозрювати, що насправді їх відчутно більше, ніж ти можеш знайти з наявним на цей момент бекґраундом. Можливо, так і є, а можливо, на ділі цитат виявляється значно менше й ти вхоплюєш їх усі. Але механізм ігрового сприйняття вже запущено й він незле (хоч і не на весь час) відволікає від волання, спричиненого факторами з попереднього абзацу.

Однак, на жаль, і тут не обійшлося без ложки чогось тягучого, гіркого й неприємного. І в його ролі цього разу виступили зноски. Річ у тім, що текст такого штибу очікуєш сприймати як герметичний (і це слово, до речі, цілком у тему було згадано в одній із анотацій) ‒ з усіма цитатами, відсилками й часом незрозумілими словами. І тому відчуваєш певне розчарування, коли, скажімо, впізнавши не найочевиднішу цитату, одразу бачиш біля неї зноску з поясненням, звідки її взято. Або замість подивитися незнайоме слово у словнику чи зрозуміти з контексту, одразу отримуєш його пояснення унизу сторінки. Зручно? Безсумнівно. Але такий підхід міг би бути виправданим у якомусь іншому тексті, однак тут він розбиває так ретельно вибудовану герметичність і органічність, змією шепочучи у читацьке вухо: «Ш-ш-ш-штучніс-с-с-сть». І ця змія оселяється в душі, потім уже спокійно пояснюючи, що так і так: вся історія про дерево й омелу, всі цитати, всі маловживані слова, схоже, є не частиною одного цілого, сформованого єдиним авторським поривом, а елементами його конструктора, використаними для фрагментного й банально ремісничого збирання цієї книжки. І це аж ніяк не щось універсально погане в контексті письменницької творчості, ні. Але кожна книжка, та й кожен твір узагалі, формує певні очікування, і весь інформаційний фон «Чаполочі» працює на те, щоб сформувати флер цієї претензійної герметичності, яка тріскається від кожної такої пояснювальної зноски.

Остаточного ж удару завдає їй епілог, що для такого штибу текстів уже самим своїм існуванням є загрозою через належність до структурності. А у випадку «Чаполочі» ‒ й поготів. Оскільки тут починає лунати «справжній» авторський голос, який пояснює, як його власник знайшов і впорядкував у книгу щоденникові записи одного маніяка, при цьому ще й розкриваючи єдину відкрито не проговорену сюжетну інтригу (яка, щоправда, була й без того аж надто очевидною). Прийом цей, до речі, доволі універсальний, і цілком можна зрозуміти бажання автора-початківця до нього вдатися, адже він дає змогу, наприклад, приховати, наче під соусом із «документальності», недопрацювання в психології героїв або ж про всяк випадок позірно дистанціювати в очах читача себе-автора від не надто приємного головного героя (надто коли більшість тексту написано від першої особи). І після отримання цієї інформації зникають навіть залишки зачудування, викликаного естетикою основної частини, а змія шипить своє вже на повний голос. Бо використання настільки вторинних письменницьких прийомів аж ніяк не сприяє сприйняттю роману Астапенка як чогось такого, чого «досі не було в сучасній українській літературі» (цитата з анотації). І вже не виникає жодного бажання припускати, що все це ‒ просто ще один рівень гри прочитання, ще один рівень авторської іронії. Бо на цьому моменті від тексту втомлюєшся різко й остаточно. Адже розумієш, що коли так, то розбиратися з цими рівнями можна було би нескінченно довго (і найімовірніше, чи не всі вони були би результатом надінтерпретації). Але тепер бодай стає на місця вся та надтекстова реальність (ті самі зноски), що постійно тяжіла над основною частино. Однак радіти цьому сил уже також не лишається. Та й сприймати текст як своєрідну інтелектуальну провокацію наприкінці 2010-х років так просто також не випадає.

Проте є й позитивний момент. Автор дуже добре відчуває мову як інструмент своєї роботи: його описи яскраві, метафори неординарні і влучні, а персонажі говорять дуже органічно. Дещо прикро, що все це доводиться відзначати наприкінці 2010-х, однак ситуація в сучасній українській літературі така, що гріх не відзначити.

Книга Ігоря Астапенка вселяє надію на перспективу зростання в подальших прозових творах, адже надто вже відчутна кількість проблем цього тексту лежить на поверхні ‒ так, що їх можна виправити за допомогою самої лише «пластичної хірургії», не звертаючись до звичайної. І тоді оживе й розквітне ще не одне дерево.