Мандрівка на інший бік: рецензія на книжку Ксенії Фукс «По той бік сонця»

«Я навіть підозрюю, що люди вважають,
як у них нема депресії – значить, з ними щось не так»

Ксенія Фукс. По той бік сонця. – К.: Темпора, 2019

Якщо у вас є акаунт у соцмережах, думаю, вам хоча б раз, але скоріше неодноразово, доводилося бачити дискусії на тему депресії, а то й брати в них участь. Зазвичай усе відбувалося за стандартним сценарієм: дописувачка (авторів-чоловіків мені не траплялося, але припускаю, що вони є) повідомляє про свої емоційні і психологічні проблеми, вигорання, байдужість, панічні атаки, суїцидальні потяги тощо. У коментарях з’являється бадьорий добродій (чи добродійка – отут уже не важливо), який говорить «та це взагалі не проблеми, є люди, прикуті до інвалідного візка!», радить узяти себе в руки, припинити ниття, знайти себе у творчості, роботі, фізичних навантаженнях чи сексі. У найбільш фатальних випадках лунають також заклики не вигадувати та не придурюватися (фейспалм). Обурені авторка допису та коментатори пояснюють добродію (добродійці), що депресія – це хвороба, такі слова – це знецінення, бажають ніколи не дізнатися, як воно – перебувати в подібному стані, ну і ще багато різного, зазвичай коментів на 500… Скажу чесно: іноді викликати бурхливу реакцію можна було навіть невинним «усе буде добре»! Після подібних дискусій виникали підозри в існуванні такої собі закритої «секти свідків депресії», члени якої відстоювали своє право на страждання, відбиваючи нападки жорстоких і товстошкірих обивателів.

Але це було колись. Нині, здається, завсідники соцмереж виробили певні стратегії поведінки: дописи про депресію коментують переважно ті, хто подібний досвід переживав, а тому отримав символічний дозвіл на фрази типу «усе буде добре», поради і співчуття. Натомість ті, кого кілька разів темпераментно звинуватили в знеціненні, тримаються подалі (про окремих фанатів срачів у коментах ми зараз не говоримо), аби не провокувати конфліктів. З одного боку, ситуація нібито нормалізувалася; з іншого, коло обговорення звузилося.

У принципі, так здебільшого й відбувається з проблемними темами: потреби онкохворих обговорюють у середовищі онкохворих, феміністичні принципи культивуються в середовищі феміністок, у необхідності вживання української мови переконують україномовних інтелектуалів, а не сусідів по під’їзду. Звісно, навіть так проблеми стають видимішими. От і тема депресії останнім часом (і то з печальних причин самогубств нібито щасливих і успішних людей) стала більш актуальною й обговорюваною.

Існує романтичне уявлення, ніби література не може стояти осторонь важливих соціальних проблем. І справді, пошук у гуглі за темою видає декілька підбірок на кшталт «6 книжок, які допоможуть подолати депресію». Але оскільки поруч із перекладними текстами з царини психології я на власні очі бачила там, приміром, «12 стільців» Ільфа та Петрова, ефективність списку викликає певний сумнів.

Разом із тим, фраза про депресивність української літератури від бароко до постмодерну давно вже стала loci communi – і з нею важко сперечатися. Якби Маруся Квітки-Основ’яненка чи Чіпка Варениченко мали фейсбук, вони писали б там про апатію чи агресію, спробу подолати проблеми алкоголем, дитячі травми та нерозуміння з боку оточення – і, безперечно, стали би значно зрозумілішими сучасним школярам.

Українські письменники довго йшли до того, аби навчитися переконливо писати про психологічний стан своїх персонажів і озвучувати табуйовані теми. Нині багато кому це вдається: сучасні автори й авторки часто й залюбки показують, як і чому герой (героїня) сучукрліту переживають психологічну кризу, що вони при цьому відчувають, як реагує оточення тощо. Щасливих, упевнених і задоволених тут мало, а головне – мало тих, хто вибрався.

Зануривши свого персонажа в депресію, сучасний український письменник переважно там його й залишає. Або розігрує ті самі моделі, що й у часи «Тіней забутих предків» Коцюбинського чи «Зів’ялого листя» Франка: самогубство, пиятика, проміскуїтет, чорна магія, агресія, вбивство… Здавалося б, у ХХІ столітті варіантів розвитку сюжету (включно з позитивними) має бути значно більше! Але ні, автори ніби говорять нам: нічого не змінилося. Оксана Луцишина, у новому романі якої «Іван і Феба» дівчина-поетка виходить заміж, бо так сказали батьки, і потроху божеволіє з байдужим чоловіком. Ігор Астапенко: у його романі «Чаполоч» головний персонаж стає ґвалтівником і вбивцею через дитячу травму. Гаська Шиян, чия героїня Марта переживає розлуку з бойфрендом, тамуючи біль стандартним набором «алкоголь-сексуальні пригоди-все похер» (роман «За спиною»).

Приклади персонажів сучукрліту з психічними розладами я могла би наводити ще довго, ризикуючи так і не дійти до книжки, про яку, власне, збиралася писати, тому зупинюся.

Ця невелика за обсягом книжка – «По той бік сонця» Ксенії Фукс – не вразить нас стилем чи технікою письма. Частині розділів передують досить посередні вірші авторки; у випадках, коли вона хоче говорити красиво й літературно, з’являються зужиті штампи та громіздкі описові конструкції на кшталт «сльози – коштовні краплини мого внутрішнього світу» чи «їх заскочили на кухні у розпал природного процесу проби продовження роду» (про пацієнтів психіатричної клініки). Цінним тут, власне, є особистий досвід переживання депресії, що стає фактом літератури й може обговорюватися як такий.

«По той бік сонця» – оповідь дівчини, що лікується в спеціалізованому закладі. Крім віршів, Ксенія Фукс супроводжує свій текст епіграфами з творів Едґара Аллана По, Льюїса Керролла, Ремарка, Фаулза, Сильвії Плат та інших – теж свого роду підбірка дотичної літератури, що може комусь розширити контекст.

З очевидної причини тут немає трешу й чорнухи (на кшталт новин про утримання в антисанітарних умовах пацієнтів психлікарні на Вінниччині): дія повісті відбувається у Штутгарті. Головна героїня, яка походить із Донецька, живе і працює в цьому німецькому місті, тож у клініці, куди вона потрапляє, усе цілком пристойно і навіть годують смачно. Рішення лікуватися дівчина приймає сама (знову ж таки на відміну від «гарячих» українських новин про те, як чоловік «здає» дружину з післяпологовою депресією, хоча міг би й «вирубити»). К., бойфренд головної героїні, не дуже розуміє, що відбувається, але чесно терпить перепади її настрою та періоди апатії, а на вимогу їхати до лікарні просто погоджується.

На перший погляд, усе дуже відповідально, та попри це я вже з перших сторінок цієї книжки пригадала, чому припинила реагувати в соцмережах на дописи про депресію: надто агресивною й зацикленою на собі є головна героїня, надто відверто її дратує світ. Дівчина запросто кидає оціночні судження щодо персоналу та інших пацієнтів, при цьому болісно переживаючи критику й зауваження на свою адресу: «дивний прищавий лікар», «самотня тридцятирічна фару Шмітт, якій явно бракувало уваги чоловіків»; «тітоньки», що трапляються у відділенні для молоді; «шизонуті» тощо.

У закритому відділенні клініки головна героїня знайомиться з пацієнткою Юлією, і вони починають… розважатися, задовбуючи медперсонал («дошкуляти лікарям – то було улюбленим заняттям моєї сусідки») і зачіпаючи інших хворих. Наприклад, кидати камінці у хвору на шизофренію жінку, яка весь час стоїть біля пункту санітарів, притискаючи до себе сумку…

Свій діагноз обидві персонажки сприймають як індульгенцію, що дає їм право поводитися безконтрольно: «Наприклад, хтось мені: “Як ти поводишся?”, а я у відповідь: «Що ти від мене хочеш? Я божевільна!”». Вони старанно студіюють медичну літературу, обговорюють методи лікування і… самогубства, зіставляють ефективність конкретних препаратів. Найбільше ж їх цікавить власне травматичне минуле та конфлікти з оточенням: «Ми багато роздумували про самогубство, про безглуздість буття, про фальш нашого суспільства й про жорстокість людей довкола нас».

Не знати, чого тут більше, – зворушливого підліткового максималізму чи безпідставного снобізму, але головну героїню ми весь час бачимо в позі жертви, що протистоїть жаскому світові: «Я боролася все своє життя. З жорстокістю дітей і несправедливістю дорослих. Я була останньою ідеалісткою та боролася з системою, намагаючись захистити свої ідеали і цінності» тощо.

У чому полягала боротьба? Персонажка згадує дитинство, конфлікти з байдужою до неї матір’ю (історія про калюжу крові від подряпини, видається, сказати б м’яко, гіперболізованою; але цілком очевидно, що дитині хотілося страждати ще більше, аби на неї звернули увагу та пожаліли). У реальному часі повісті вона переживає через війну на Донбасі та «вигорає» на роботі, адже керівництво розуміє, що емігрантка з робочою візою нікуди не подінеться. Подробиці біографії розгортаються паралельно з описом перебування в клініці, і здається, усе буксує десь в одній точці, і ти ловиш себе на думці, що десь це вже чула й читала. По суті, історія Фукс – це історія майже кожної героїні сучукрліту, а також більшості твоїх знайомих у реальному та віртуальному житті.

Хтось із них переживає травму мовчки, а хтось культивує свої страждання і зривається на близьких і сторонніх. Що закинеш людині, яка стільки витерпіла? Зручна позиція, романтичний образ… Не дивно, що депресія зараз у моді. Несподівано авторка й сама констатує цю тенденцію, стверджуючи: «Депресія перетворилася на синонім означень “бути в тренді”, “бути креативним і нестерпно талановитим”. Арт-директори, креативщики, консультанти з консультування й всі, хто вважає себе “непересічним і особливим”, мали хворіти на депресію. …Якщо в тебе нема депресії – ти посередність, тобто нецікавий і відсталий – ось вирок сучасного суспільства».

Гм, кажеш ти собі, оце вже щось схоже на іронію! І щойно тоді починаєш відчувати емпатію до головної героїні, бо саме в цьому контексті вона говорить важливу річ. Ні, не про кортизол і серотонін, не про причини хвороби і не про те, як усі довкола проти неї, а про бажання вилікуватися. Геть не очевидне з попереднього опису перебування в клініці; узагалі не очевидне щодо учасників «секти свідків депресії»; абсолютне нетипове для сучукрліту.

На відміну від стандартних сюжетних схем, героїня «По той бік сонця» не забиває на лікування, не тікає з клініки, не зустрічає прямо за воротами «його, того самого», який через 10 сторінок виявиться покидьком і доведе її до чергового суїциду. Не йде в алкогольний чи наркотичний загул, не вбиває когось, хто потрапив під гарячу руку. Це несподівано, але терапія починає діяти: прийом препаратів, малювання, спілкування з психотерапевтами. Через деякий час дівчина відчуває полегшення, зменшення «внутрішньої вібрації», усвідомлює неадекватність своїх дій. Після завершення лікування вона змінює життя: розходиться з К., знаходить нову роботу. Так, вона розуміє, що й далі лишається хворою, а «хронічна депресія, яка в критичні моменти переростає в гострі епізоди», буде переслідувати її й далі, але головне завдання при цьому – не спрямовувати агресію на оточення, а «навчитися з цим жити з мінімальною шкодою для себе й людей навколо».

Цей позитивний сценарій, звісно, комусь може не сподобатись чи видатись дуже наївним. Справжнє-бо мистецтво покликане показувати жах, безвихідь і екзистенційну кризу! Та оскільки з жахом і безвихіддю в нас і так усе в порядку, а мистецтвом більшість текстів, які їх констатують, так і не стали, для різноманітності хотілось би й конструктиву.

Так само можна сказати, що лікуватися від депресії в Україні – не те саме, що в Німеччині, і я сподіваюся, про цей досвід також невдовзі напишуть, і можливо, це теж будуть історії з позитивним фіналом.

Поза всім тим книжка Ксенії Фукс важлива, бо проговорює гостру соціальну й психологічну проблему та робить її об’єктом осмислення в літературі. Досвід героїні важливий для тих, хто шукає виходу з депресії; може допомогти тим, хто не здатен ідентифікувати свій стан, і підштовхнути їх до дії. Разом із тим, цей текст промовляє й до іншої сторони – тих, хто тікав від «секти свідків депресії», аби уникнути агресії. У всьому цьому я бачу суцільний позитив, хоч сама зараз не вірю, що це пишу.

Тетяна Трофименко

Кандидатка філологічних наук, заступниця директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Авторка рецензій та книжкових оглядів