Ольга Карі: «Робота над книжкою дала мені найголовніше — мову й ідентичність»

 

Ольга Карі

Письменниця про свою дебютну книжку репортажів «Рибка дядечка Завена», родинні історії та нетуристичну Вірменію

«Вірменія дивовижна. Контрастна, як настрій людини в полоні біполярного розладу: маятник емоцій гойдається від згорьованого щему в серці до пустотливих безжурних веселощів, а життя від найприкріших злиднів до жмень діамантів, що їх весільний натовп жбурляє під ноги нареченій; від засушеної в порох землі, де не росте нічого, крім каменів, до ситої гикавки від пурпурових кавунів і золотавих динь», так починається дебютна книжка репортажів Ольги Карі «Рибка дядечка Завена», яка щойно побачила світ у видавництві «Темпора».

У передмові до книжки письменниця слово за словом знайомить нас із Вірменією. Гостинні люди, дивовижної краси Арарат, гарячи хаш і чорна, пересмажена кава. Авторка занурює нас у магічний простір смаку і краси, щоб потім показати зовсім іншу Вірменію: країну, що пережила геноцид і пам’ятає кожного свого загиблого, країну, де ще діють жорсткі патріархальні правила і сувора сімейна субординація…

«Рибка дядечка Завена» це збірка дуже різних історій: добрих і світлих, темних і болісних, смішних і сумних, які авторка почула та прожила у своїх неодноразових мандрах Вірменією. Крізь багаті на страви застілля, безмежну гостинність і засліплюючу красу природи проступають трагічні події минулого і сьогодення, історії, які мають щасливе завершення, і такі, що його не мають.

ЛітАкцент розпитав Ольгу Карі про її Вірменію, родинні історії та дебютну книжку репортажів.

Ольга Карі. Рибка дядечка Завена. — К.: Темпора, 2019

«У Вірменії мене найбільше дивували контрасти»

 — Передовсім, «Рибка дядечка Завена» розповідає історію однієї вірменської родини, яка пережила геноцид, війну в Карабаху, злидні та злети, нащадки якої живуть по всьому світу. Це така собі сага із розповідей, родинних легенд і справдешніх історій. Ця книжка про все почуте і підслухане, побачене і пережите, про все з’їдене і випите під час родинних учт, вечірніх варт під горіховим деревом на задньому дворі чи високо в горах. Книга про прекрасну Вірменію без прикрас.

Як у тебе виникла ідея написати книжку репортажів про Вірменію? Щось конкретне стало поштовхом до цього?

Ідея писати книгу про Вірменію народилася в ту мить, коли я стояла посеред Ечміадзінського храму і дивилася, як крізь кам’яні віконечка пливе сонячне світло. Це була перша в моєму житті подорож до Вірменії, мене переповнювали емоції й враження від людей, почутих історії, відчутих запахів, смаків. І я пам’ятаю, як у мене промайнула думка: а було б незлецьки написати книгу про Вірменію! На ту мить я ще не знала, яку саме, про що, чи художню, чи збірку есе, але відтоді почала щовечора фіксувати в нотатнику на телефоні усі почуті історії, описувати усі побачені місця, враження і страви.

   Довго працювала над книжкою?

Перший рукопис був готовий ще п’ять років тому, я сіла за роботу щойно ми повернулися додому. Хоча перша подорож тривала усього п’ять днів, але вражень вистачило на пухкенький рукопис. Втім, рукопис був російською мовою і, чесно кажучи, я відчувала його дуже очевидну недосконалість. Тому я сприймала його більше як зафіксований фактаж, із яким треба працювати далі. Чесно скажу: російська мова не дала мені тієї образної палітри, якої я потребувала.

Минули ще чотири роки і три подорожі до Вірменії і Грузії, щоб я зрозуміла: книга має бути українською. Я почала перекладати її, але майже одразу прийшла до думки, що треба переписати книгу з нуля. І тоді вже справа пішла   українською книжка писалася швидше, яскравіше, влучніше. Над новим рукописом я працювала приблизно пів року, може, трохи більше. До родинних історій додала вже суто журналістські спостереження за життям тамтешніх людей, історії, які вони розповідали під час застіль, родинних свят чи просто випадкових зустрічей.

  Що для тебе стало відкриттям під час роботи над книжкою, що здивувало?

У Вірменії мене найбільше дивували контрасти. Перепади емоційних температур тут дивовижні: фантастична щедрість сусідствує зі здирництвом, сердечність із жорстокістю, філософське ставлення до життя йде пліч-о-пліч із побутовим примітивним невіглаством.

Ти бачиш, як відкривається віконечко машини, що мчить трасою, і звідти рука викидає просто на дорогу пакет зі сміттям   не обгортку чи недопалок, а напхом-напханий пакет! За кілька хвилин ти вже спостерігаєш, як геть незнайома жінка із придорожньої забігайлівки варить для тебе каву в джезві. Ти ще навіть не встигла запитати про каву, а вона вже знає, що ти, натомлена довгою дорогою, усе б віддала за горнятко кави. І вона ще й категорично відмовляється брати з тебе гроші, бо ж вона то зробила не задля заробітку, а щоб розрадити тебе.

І такі контрасти на кожному кроці: шалені гроші й відверта бідність, жадібність і щедрість, людяність і жорсткість. Тож найбільше дивували люди. Бо все ж таки у Вірменії вони дивовижно відкриті, щирі, гостинні. Гостинність там піднесена до культу й помножена на неймовірну емпатію і доброту.

«Ти або пишеш хорошу книжку, або пишеш книжку, яка догодить родичам»

  Як тебе змінила робота над книжкою?

  Робота над книгою дала мені найголовніше   мову і мою прожиту ідентичність: вірменську та українську. Я росла у російськомовному середовищі, мій дідусь-вірменин вже майже забув вірменську, а тато і не знав, а українську мову я почала вчити тільки в школі. Тож я була таким собі типовим пострадянським нащадком вірменської родини, яка пережила геноцид і майже розчинилась у загальній масі постсовкового покоління.

Тепер я знаю: я українська письменниця вірменського походження, моя мова українська, хоча вірменську я теж потроху вчу! І ця книжка дала мені зрозуміти, що тема Вірменії для мене не вичерпалась, я тільки-но привідкрила скриню родової пам’яті та історій про Вірменію, які чекають на те, щоб бути розказаними.

  Ти багато пишеш про свою родину   наскільки це складно для тебе як авторки писати про рідних тобі людей? І чи не мала сумнівів, беручись за це?

Насправді, це було найважче, бо я маю намір ще та ще повертатися до Вірменії, знову бачити цих людей, говорити із ними, гостювати в них і сідати разом за стіл. Писати якраз було легко, бо не треба було нічого вигадувати, домислювати, прикрашати. На початку роботи мала величезну спокусу написати книжку, яка б сподобалася родичам і друзям, чиї історії та життя лягали в її основу.

Але ти або пишеш хорошу книжку, або пишеш книжку, яка догодить родичам, тут «пропетляти між крапельками» не вийде. Сподіваюся, що після виходу книги від сімейного частування хашем мене не відлучать, та хто знає? Але я себе заспокоюю тим, що моя совість чиста, я не вигадувала того, чого ніколи не було!

  Від якої історії ти плакала або сміялася найбільше?

Як очевидець і «самовидець», який  прожив, проплакав, відсміявся мало не над кожною історією з цієї книги, чесно зізнаюся: пригоди Ашота та Андо, які ледь не зробили мене співучасницею грандіозної крадіжки, і досі змушують мене усміхатися. А ще пекельна нічка, коли Ашота прямо з літака запроторили у відділок міліції у старій аеропортовій вежі й нам довелося його визволяти звідти. Звичайно, не хотіла б я пережити це ще раз, але все одно це була дуже смішна пригода!

Дуже боліла мені історія Лусіне. Дуже.

А найбільше мене вразила коротка, але вкрай емоційна розповідь Вартана, який поїхав у Туреччину до тих місць, звідки колись тікала його сім’я. Біль від геноциду не прощений, не прожитий, не усвідомлений… Я послухала Вартана і зрозуміла, що люди, повертаючись до зруйнованих століття тому сіл і місцевостей, самі для себе вперше відкривають глибинні поклади болю і люті, з якими ідуть по життю і які передають далі своїм дітям і онукам. Це страшно. І як з цим жити   не ясно.

«Ми можемо допомогти одні одним вибудувати стосунки із болісним минулим»

  Які виклики стоять перед авторами, які пишуть про іншу країну/культуру?

  Мені не важко було писати про вірменську культуру, бо вона мені геть не чужа. Я зростала в цьому, жила і живу, відчуваю цих людей і їхні мотиви, навіть підсвідомі, бо, як то кажуть, я сама така. Але тут є й інший бік медалі. Коли культура для тебе нова, то ти дивишся на неї під більш об’єктивним кутом зору, дещо пробачаєш, на дещо взагалі не зважаєш.

Я ж одразу сприймала Вірменію не як зачудовану казку чи екзотичну культуру, а як «своїх людей», бо ж я одна з них. Тому у мене виявилося набагато менше поблажливості до якихось неприємних моментів, ніж мені того хотілося. Та, гадаю, це також розширило мій горизонт спостереження за людьми, бо я не чекала красивих глянцевих картинок, я знала, що життя у Вірменії це не тільки пишні застілля, гостинність чи виголошення красивих тостів, шашлики чи Арарат.

Ще на самому початку роботи над книгою багато моментів родинної історії і вражень від побаченого хотілося «причепурити», розгладити, пояснити, виправдати, та я себе запитала: я хочу написати чесну книгу про Вірменію чи туристичний буклет? Відповідь була очевидною.

   Як думаєш, чому українцям важливо прочитати твою книжку?

Українським читачам книжка буде важливою для розуміння Вірменії. А Вірменію зрозуміти треба, бо її у нас знають переважно з анекдотів про вірменське радіо або якісь інші анекдотичні й стереотипні патерни: шашлики, коньяк, славнозвісна гостинність. Нас єднає дещо більше, аніж проведені 70 років в радянському таборі. Обидві нації пережили страшні потрясіння і періоди винищення. Вірмени пережили геноцид (і не один), українці голодомор (і не один), і обидві нації по-різному долають свої травми.

Вірмени говорять, розповідають, кричать про геноцид 1915 року, вони ніколи не забувають ті знищенні на території колишньої Західної Вірменії села, селища, містечка, назви яких уже назавжди стерті із турецьких мап. Пам’ятають кожного члена родини, хто загинув під час різанини.

Українці й досі недовірливо і з пересторогою ставляться до голодомору 1932-33 років і згадок про нього, навіть з огляду на свідчення очевидців й архівні документи. І українці, і вірмени досі не знайшли шляху, як прожити ці травми, як будувати майбутнє з огляду на минуле. Як би пафосно це не звучало, ми можемо допомогти одні одним вибудувати стосунки з болісним минулим.

Ольга Карі отримала спеціальну відзнаку від журі сьомого «Самовидця»  «За найсмачніший репортаж» (текст «По той бік свята»)

«Хочу бути причетною до становлення нового українського репортажу»

   Чому саме художній репортаж, що він тобі дає як авторці? Коли ти вперше про нього дізналася?

Художній репортаж дозволяє творити літературу із канви буденності. Дозволяє відчути і прожити красу реального життя, з його прикрощами і радощами, такого, що відбувається насправді, а не в уяві письменника. Життя постійно підкидає такі історії, що й вигадувати нічого не треба, аби тільки було до снаги перетравити довколишню дійсність! Про те, що я пишу в жанрі художнього репортажу я дізналась не так давно, коли мені до рук потрапили книжки Войцеха Гурецього «Тост за предків» та «Абхазія», які дуже суголосні тому, про що пишу я. Завдяки цим книжкам я вперше зрозуміла: те, як і що я пишу, має свою назву  художній репортаж.

  Як думаєш, без чого не може бути справді класного художнього репортажу?

Хороший репортаж дозволяє читачеві бути присутнім, бути в події настільки, щоб читаючи, він відчував, як хрумкотить сухий лаваш, бачив, як присмерки заповзають в абрикосовий сад після спекотного дня, щоб він вдихав аромати трав і дорожньої пилюки, щоб дочитавши до останньої сторінки, він як мінімум побіг на кухню зробити собі якусь канапку, бо так йому від розповідей захочеться їсти, а як максимум забронював би квитки до Єревану на найближчий рейс.

Чи є у тебе професійна мрія?

Щоб у світі голосно заговорили про Новий Український Репортаж, так, як зараз ми посилаємося на потужну школу польських репортажистів. І хочу бути причетною до становлення нового українського репортажу.

  Про що ти хотіла б писати надалі, які теми тобі цікаві?

Я хочу і далі писати цю родинну вірменську сагу в жанрі репортажу. Бо одна з дуже цінних для мене історій в «Рибці» це «Гагік, або дуже самотня людина». Гагік і Седа – останні люди, що залишилися у родинному селі Гой Тур на схилі Арагацу. Гагік не йде мені з голови. І Гой Тур не відпускає. Я хочу повернутися до Вірменії і написати другу книгу про Гой Тур, про його мешканців, про тих найперших гойтурівців, що тікали з Туреччини і примандрували на Арагац, про їхніх нащадків, про Гагіка і Седу, які усі ці роки живуть із думкою про те, що разом із ними помре і сам Гой Тур. Боюся, це правда, тому хочу зберегти хоч трошки пам’яті про Гой Тур.

  Твій репортаж «По той бік свята» цього року отримав спецвідзнаку на конкурсі художнього репортажу «Самовидець» і потрапив до збірки. У ньому ти пишеш про свою улюблену тему їжу… Ти фудблогерка і дослідниця української сучасної кухні, розкажи, чому вона теж може бути хорошою темою для репортажів?

Українська кухня дуже цікава тим, що це неоране поле для «археологічних розкопок» було б дуже цікаво не тільки реконструювати прадавню українську кухню, дослідити галицький гастрономічний пласт та його історію, міську кухню Наддніпрянщини, а повивчати ґрунтовно, що ж достеменно відбувалося з нею в радянські роки. Олесь Ільченко в моїй улюбленій книжці «Збирачі туманів» пише про це так смачно і натхненно, що хочеться такого ж рівня літератури про українську радянську гастрономію, але товстішу книжку! Це був би класний історичний репортаж!

Спілкувалася Марія Семенченко

Фото: Іван Любиш-Кірдей

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.