«Сендітон» Джейн Остін і Ендрю Девіса. Невтолене бажання хепі-енду

«Чуєте, як здригається земля у Вінчестері? Це Джейн Остін перевертається в могилі!» Такими словами зреагували віддані джейністи на фінал першої і єдиної поки що екранізації її незавершеного роману «Сендітон». Британська письменниця – одна з королев екрану, кількість кіноадаптацій її романів налічується десятками. Усі ці версії досі слідували непорушному правилу: хоч би що відбувалося між героями, на глядачів чекає хепі-енд. Головні герої завжди – завжди! – одружуються, навіть якщо їм доведеться для цього здолати безліч перешкод. Елізабет Беннет і містер Дарсі, Кетрін Морланд і Генрі Тілні, Емма Вудхаус і містер Найтлі, Фанні Прайс і Едмунд Бертрам, Енн Елліот і капітан Вентворт – усі вони обмінялися обручками і клятвами вірності при свідках. Можна додавати до лав-сторі зомбі чи морських чудовиськ, переносити дію в наш час – однак це правило порушити не можна.

Спойлери творів Шекспіра і Джейн Остін

Щасливі фінали романтичних історій Джейн Остін – одна з вагомих принад для армії її фанів. Із цього приводу в мережі жартують: якщо наприкінці шекспірівських трагедій усі головні герої гинуть, то в Остін всі завжди беруть шлюб. Хепі-енди дарують відчуття емоційної безпеки, є обіцянкою щастя у книжковому світі. Ми, читачі, не чекаємо від романістки реалізму – нам досить розбитих сердець і токсичних стосунків у справжньому житті. Ми прагнемо казки, ідилії, «романтичної справедливості»: закохані будь-що-будь мають бути разом.

Обурення фанів, які 13 жовтня 2019 року переглянули 8-му серію «Сендітона» на британському телеканалі ITV, зрозуміле. Дія стрімко неслася до щасливої розв’язки: поцілунок, освідчення в коханні, буквально один крок до пропозиції руки й серця – і раптом усе пішло шкереберть. Він обрав не Її, а гроші, одружився не з коханою, а з багатою вдовою. Немислимо! Неприпустимо у світі Джейн Остін! Гніву й розчаруванню джейністів не було меж, океан народної люті буяв ще тиждень у соцмережах і у фанівських спільнотах. Продюсерів і сценариста «Сендітона» проклято, звинувачено в семи смертних гріхах, найголовніший із яких – зрада художній логіці улюбленої авторки.

Та наскільки цей серіал узагалі «остінівський»? Спробуймо поміркувати.

Постер серіалу «Сендітон» від британського телеканалу ITV

«Сендітон»: передісторія

До канону Джейн Остін традиційно включають шість завершених романів, юнацькі твори – «Ювенілії», а також кілька уривків («Вотсони», «Леді Сьюзан»). Роман «Сендітон» став останнім великим задумом письменниці. Остін встигла написати 80 аркушів твору під назвою «Брати» наприкінці січня – у березні 1817 року, разом 24 тисячі слів. Авторка вже була тяжко хворою й покинула цей світ через чотири місяці. Новий роман лишився прекрасним фрагментом. За першими розділами можна лише здогадуватися, наскільки цікавим мав бути цей твір зрілої авторки, яка вже відчула смак успіху, була впевнена у своїх силах і точно знала, яким шляхом рухатися далі.

Перше видання «Сендітона» 1925 року

Роман довго чекав на публікацію й побачив світ аж у 1925 році під новою назвою «Сендітон». Кілька авторів спробували дописати твір, серед них – Анна Лефрой, племінниця Остін, а також Мері Доббс, Енн Теском, Джульєтта Шапіро, Анна Толедо, Джулія Баррет, Дональд Мішем, Реджинальд Хілл. Британський міні-серіал «Сендітон» (Sanditon, 2019) – іще одна спроба розвинути сюжетні лінії оригінального тексту, якого вистачило на півгодини першої серії. Далі – це творчість сценариста Ендрю Девіса, який мусив адаптувати остінівський фрагмент для телебачення й водночас – позмагатися з самою романісткою на її ж полі. Після показу серіалу телеканал ITV випустив його офіційну новелізацію, створену Кейт Ріордан.

Попри те, що початковий фрагмент роману «Сендітон» невеликий за обсягом, він викликає значний інтерес критиків. Насамперед своїм оригінальним жанром. Це такий собі «роман морського узбережжя» (seaside novel), за словами Кетрін Сазерленд, власне, перший зразок цього жанру. Дія в ньому відбувається у приморському містечку Сендітон, що бореться за статус модного курорту, конкуруючи з популярними Брайтоном, Істборном і Вортінгом. Саме Вортінг вважається прообразом Сендітона, це приморське містечко Джейн Остін відвідала в 1805 році. Також, за словами Люсі Ворслі, відомо, що вона й сестра Кассандра були знайомі з Едвардом Оглом, палким промоутером курорту – «sweet Mr. Ogle», як називала його Джейн. Він, імовірно, став прототипом містера Томаса Паркера в «Сендітоні».

Джейн Остін не раз бувала на морських курортах, вона любила море, купання й вірила в його цілющу силу, як видно з її листів

Тож не дивно, що в новому романі романтична історія розгортається в декораціях приморського містечка. Прогулянки узбережжям, пустотливий вітерець, курортні розваги і знайомства – усе це створює особливу атмосферу легкості, свободи, несподіванки, що її відчув один із перших критиків «Сендітона» Едвард Морган Форстер, який висловився про роман так: «наполовину топографія, наполовину любовна історія».

Юна леді біля моря

Історія стартує з дорожнього інциденту: в екіпіжу, яким подорожує подружжя Паркерів, Том і Мері, ламається колесо. «До яких наслідків може призвести невправний поворот колеса карети на крутому узвозі і як вигадливо може завертітися колесо Фортуни?» – грайливо питає авторка й починає розповідати. Знайомство родин Паркерів і Гейвудів, запрошення юної Шарлотти погостювати в Сендітоні відкриває перспективу захопливого сюжету. Адже на курорті можуть трапитися цікаві пригоди, зокрема й романтичні. Подорож із Сассекса до моря, як і взагалі від’їзд із батьківського дому в провінції, дає дівчині шанс зустріти кохання. Такий мотив Джейн Остін уже використала в «Гордості й Упередженні» та в «Нортенгерському абатстві».

І ось 22-річна Шарлотта в Сендітоні, де її зачаровує буквально все: морське повітря, охайні будиночки, нові люди, купання. Не думайте, що героїня схожа на наївну 16-річну Кетрін Морланд із «Нортенгерського абатства». Шість років різниці у цьому віці означають багато. Шарлотта радше нагадує Елізабет Беннет: вона така ж енергійна, спостережлива й незвично самостійна в думках, як на юну леді епохи Регентства. Критики навіть порівняли міс Гейвуд із міс Марпл в Агати Крісті – вона легко зчитує характери нових знайомих і розуміє їхні потайні мотиви.

Шарлотта Гейвуд – головна героїня «Сендітона»

На курорті є за ким спостерігати – тут зібралося строкате товариство: палкий ентузіаст розвитку Сендітона, ексцентричний містер Томас Паркер і 70-річна примхлива та владна леді Денем, баронет Едвард, який вважає себе небезпечним спокусником, і дві красуні – манірна Естер і скромна Клара, і цілих троє іпохондриків – містер Артур Паркер та його сестри Сьюзан і Діана, які пристрасно займаються самолікуванням. Джейн Остін вустами Шарлотти іронізує над ними всіма. Аж ось до містечка приїжджає і романтичний герой – містер Сідні Паркер: вродливий, заможний, зі складним характером, він любить над усіма посміятися. Саме такий чоловік – до пари Шарлотті. Проте в цей момент розповідь зненацька уривається. І ми можемо лише прогнозувати, як авторка планувала розвинути сюжет, де ще навіть зав’язки не сталося. Розгорнута й некваплива експозиція натякає, що це мав бути великий за обсягом роман, такий, як «Докази розуму» чи «Менсфілд-парк», які Джейн Остін завершила перед «Сендітоном». І обов’язково з хепі-ендом – у цьому не сумнівається ніхто, хто прочитав хоча б один твір британської письменниці.

Ендрю Девіс вступає у гру

Для фанів Джейн Остін ім’я Ендрю Девіса знайоме – саме він був сценаристом класичної і, погодьмося, найкращої адаптації «Гордості та Упередження» 1995 року. Тієї самої, з Коліном Фертом у ролі містера Дарсі та Дженніфер Ель у ролі Елізабет Беннет. Саме Девіс придумав знамениту сцену, коли містер Дарсі пірнає в річку у спекотний день і в мокрій сорочці виходить перед очі збентеженої міс Беннет. Цієї сцени, звісно, в самому творі не було (у цнотливому світі остінівських романів герої жодного разу навіть не поцілувалися!). Однак фанати сприйняли еротичний епізод як належний і встановили на його честь інсталяцію на Темзі у вигляді велетенської фігури містера Дарсі в мокрому вбранні. Ендрю Девіс адаптував для телебачення й інші класичні романи – «Розум і чуття», «Ярмарок суєти», «Крихітку Дорріт», «Війну і мир», «Знедолених». Він має репутацію зіркового сценариста, лауреата «Еммі» й володаря премії «BAFTA». Одне слово, шанувальники Джейн Остін цілком можуть довіритися його смаку, інтуїції, повазі до класики. І до 8-ї серії «Сендітона» так і було.

Ендрю Девіс – сценарист серіалу «Сендітон»

Костюмована історична мелодрама виглядає водночас і по-остінівськи, і не по-остінівськи. Сумлінна реконструкція епохи Регентства, з її елегантними вітальнями й бальними залами, сукнями й капелюшками, розкішними екіпажами, крикетними матчами й регатами. Традиційні теми: інтриги, плітки, кохання, ненависть, класові розбіжності, снобізм, полювання за багатими нареченими і спадком. Шанувальники Остін впізнають у сюжетних лініях прозорі алюзії на інші романи авторки. Ось Сідні й Шарлотта сваряться під час перших зустрічей – так само, як Елізабет і містер Дарсі. Ось міс Гейвуд мужньо допомагає скаліченому містеру Стрінгеру, чим заслужила повагу Сідні Паркера – достоту так, як Енн Елліот, опікуючись пораненою Луїзою Мазгроув, знову викликала ніжні почуття й захват капітана Вентворта в «Доказах розуму». Є три обов’язкові сцени балів у стилі Регентства, є старовинні маєтки – розкішний Сендітон-хаус і збіднілий Денем-плейс, є чудові морські краєвиди. Усе це дарує приємне відчуття занурення у знайомий світ улюблених романів і класичних романтичних екранізацій – трошки від «Емми», трошки від «Розуму і чуття».

Ще одна велика перевага міні-серіалу – блискучий кастинг

Харизматичний Тео Джеймс у ролі Сідні Паркера, ніжна Роуз Вільямс як Шарлотта Гейвуд, буркотлива Енн Рейд як леді Денем – усі вони викликають довіру й точно потрапляють в образ. Не порушили гармонії Джек Фокс (Едвард Денем), Лілі Сакофскі (Клара Брертон), Шарлотта Спенсер (Естер Денем), Кріс Маршалл (Том Паркер), Марк Стенлі (лорд Беббінгтон), Лео Сьютер (молодий Стрінгер) та інші.

Герої серіалу «Сендітон»

Однак уже з першої серії закрадається підозра, що Ендрю Девіс грає не зовсім за правилами, прагнучи догодити сучасній публіці. Бо як інакше можна пояснити численні сцени сексу й насильства в телеадаптації, неможливі в делікатних романах Остін? Чоловіки в костюмі Адама, які раптово випірнають із морських хвиль, щоб налякати невинних леді. Пара коханців, яка віддається пристрасті на підлозі Сендітон-хауса. Еротичні інцестуальні ігри між братом і сестрою. Натяки на розбещення неповнолітньої. Торгівля жінками, будинок розпусти… Звісно, така відвертість і навіть вульгарність є нормальною і прийнятною для теперішнього глядача, однак я не впевнена, що це схвалила б сама авторка.

Ще одна гаряча тема, яка звучить у серіалі, – британський расизм у ХІХ столітті. У початковому фрагменті Джейн Остін мимохідь згадала міс Лем, яка прибула з Вест-Індії й має домішку африканської крові. Із цієї деталі Ендрю Девіс розгорнув самостійну драматичну лінію, що домінує в деяких серіях: юна африканка Джорджіана Лем (Крістал Кларк) перебуває під вимушеною опікою Сідні Паркера, який розлучає її з коханим, також африканцем Отісом, і ховає від небажаного роману в приморському містечку. Екзотична квітка Джорджіана викликає постійний інтерес у всіх мешканців Сендітона своїм кольором шкіри й нечуваним багатством у 100 тисяч фунтів – вона завидна наречена. І якщо леді Денем прагне її принизити, нагадуючи про матір-рабиню, то Шарлотта Гейвуд стає Джорджіані кращою подругою, розраджує її в самотності й допомагає потай зустрічатися з коханим. У серіалі дебатується проблема рабовласництва, походження статків британських аристократів (тут є перекличка з «Менсфілд-парком»), расових упереджень та стереотипів – одне слово, те, що актуальне у ХХІ столітті.

Джорджіана Лем

Гра проти правил чи тонкий маркетинговий хід?

Сюжет серіалу переважно тримається на кількох вузлах: жорстка конкуренція спадкоємців за заповіт леді Денем, доля багатої вест-індійської нареченої Джорджіани та стосунки леді Естер Денем і лорда Беббінгтона. Однак у центрі уваги глядачів – все ж «солодка парочка», Шарлотта й Сідні, які то сваряться, то миряться і що далі, то більше прив’язуються одне до одного. Коли у фіналі 7-ї серії Сідні Паркер, чоловік зі складним минулим, говорить героїні, що поруч із нею він може проявити своє краще «я», то глядачі радісно потирають руки: дія прямує до обіцяного хепі-енду, скоро зазвучать весільні дзвони… Дзвони і справді звучать, але для іншої пари героїв.

Сідні Паркер в останній момент обирає не кохану дівчину, а грошовиту наречену, яку не любить, за його ж словами. Утім, це не примха молодого чоловіка – він буквально вимушений так учинити, щоб урятувати фамільну честь і репутацію брата, який вклав усі гроші в розвиток Сендітона й опинився на межі банкрутства. Сідні поставив родинні інтереси понад романтику. Що ж, вельми реалістично (так могли б завершити дію Вільям Теккерей чи Томас Гарді). Шляхетно, адже герой жертвує власними почуттями. Сідні можна зрозуміти, і навіть Шарлотта, серце якої розбите, не думає погано про коханого. Але не можна зрозуміти сценариста Ендрю Девіса – чому він обрав такий несподівано жорстокий фінал? Роздратовані глядачі перераховують у соцмережах варіанти, як можна було завершити історію до загального задоволення, подарувавши Сідні й Шарлотті шанс на щастя.

Містер Сідні Паркер і міс Шарлотта Гейвуд

Єдина здогадка, яку висловлюють фани, – що цей розчаровуючий фінал є зачіпкою для другого сезону, де нарешті любовна лінія дійде до бажаного завершення. Такий собі маркетинговий хід – збурити публіку, створити ефект очікування, щоб забезпечити високі рейтинги для продовження серіалу. Однак поки що другий сезон продюсери не оголосили.

Факт залишається фактом: у глядачів відібрали хепі-енд, мов улюблену іграшку в дитини. Уся ця історія примушує задуматися: чому для масового читача і глядача щаслива розв’язка історії є настільки обов’язковою? Чи є це свідченням того, що публіка інфантильна і схильна до ескапізму? Або це відданість літературній традиції та законам романтичного жанру, своєрідний консерватизм і неприйняття експериментів із формулами масової культури? Вона, як відомо, є засобом релаксації та психотерапії, формою компенсації, і хепі-енд у такому смислі забезпечує належний психологічний ефект. «Експериментальний» фінал підриває його, викликаючи розчарування й незадоволення. Питання невтоленого бажання хепі-енду виходить за межі філології та переносить нас у царину психоаналізу, філософії, культурології і соціології. Однак ясно, що казково-щасливі фінали романів Джейн Остін та їхніх адаптацій втілюють колективну романтичну фантазію читачів і глядачів.