Що сталося з Ґілеадом. Чому варто читати Тоні Джадта. І хто вбив Ролана Барта

 

Перший читацький блог у новому році неминуче чіпляється за прочитане ще в минулому. Адже перша половина січня, яка припадає на святкове позачасся, рідко коли – принаймні в мене – виявляється часом плідного читання.

Тож цього разу розповім про те читане наприкінці 2019-го, що не хотілося б залишити лише в минулому.

Сиквел відомого роману старої-нової букерівської лауреатки.

Книжка-розмова двох істориків-інтелектуалів.

І дотепний французький роман для теперішніх і колишніх гуманітаріїв.

Margaret Atwood. Testaments

Margaret Atwood. Testaments. Фото з сайту alibraryinmyluggage.com

Романи-продовження рідко бувають вдалішими за успішні оригінальні твори. Особливо якщо написано їх після тривалої перерви (в цьому випадку – понад тридцять років). Більше того, майже «на замовлення» читачів і вже по слідах шалено популярної серіальної екранізації, яка пережила кілька сезонів і в розгортанні подій давно відійшла від першотвору. (Цікаво, що кіноверсія «Оповіді служниці» 1989 року, і то не якогось маловідомого режисера, а Фолькера Шльондорфа, який успішно екранізував Роберта Музіля, Артура Міллера і, наприклад, Ґюнтера Ґрасса, не принесла ані фільмові, ані роману й п’ятої частки нинішньої популярності. Звісно, можна сказати, що вся річ у тому, що похмурі пророцтва Етвуд нині видаються значно актуальнішими, аніж тридцять років тому, та це, звісно, лише одна з відповідей.)

Та, мабуть, найбільшою перешкодою для спокійного й неупередженого сприйняття є до краю наелектризована загальна атмосфера очікувань, коли книжка потрапляє в лонґлісти престижних премій іще до свого офіційного виходу в світ. Ба більше, успішно входить у короткий список і врешті розділяє Букерівську премію (вже другу для авторки) з романом молодшої британки Бернардін Еварісто «Дівчина, жінка, інші». Змусивши одних захоплено вигукнути: «Ми так і знали», а інших лише скрушно похитати головою з думкою про те, що міжнародні премії геть зійшли на пси.

З огляду на всю цю передісторію, я бралася за «Заповіти» з осторогою, від початку не чекаючи від роману надто багато. Та, забігаючи наперед ,скажу, що врешті я таки не розчарувалася (хоч і не те щоб надто зачаровувалася). Може, річ іще й в прослуханій аудіоверсії, від якої отримуєш окрему насолоду: запис і справді зроблено дуже якісно і з турботою про слухачів: для кожного голосу в романі є своя акторка, а бонусом для глядачів серіалу є впізнавані інтонації Енн Дауд («телевізійної» Тітки Лідії, яка озвучила свою персонажку і тут), а також «поява» вкінці самої авторки зі зверненням до слухачів.

Насправді Марґарет Етвуд робить у «Заповітах» усе те, на що й чекали віддані прихильники: розповідає докладніше про початки теократичного Ґілеаду (як зароджувався режим, заснований зокрема на репродуктивній експлуатації жінок; що відбувалося в перші його дні; як відбирали тих, хто мали стати гвинтиками в системі (себто «тітками»), а що ставалося з рештою, тощо); залишає знайому персонажку з «Оповіді служниці» (так, саме Тітку Ліду, яка з другорядної героїні виростає в, по суті, центральну; при цьому, її образ втрачає оригінальну одновимірність і поступово набуває справжнього драматизму); і нарешті дарує відносно щасливий фінал (ні, це навіть не спойлер, адже натяки на кінець Ґілеаду були вже і в «Оповіді служниці»; скажу лише, що тут авторка показує момент, коли система починається розхитуватися зсередини і стається перший великий провал; хоча насправді – дають зрозуміти читачам – режим після того ще якийсь час проіснував). Головні ж події в романі відбуваються через сімнадцять років після «Оповіді служниці» – тобто і не в далекому майбутньому, але й не відразу після відкритого фіналу з Фредовою.

При цьому, Марґарет Етвуд робить усе справді майстерно, треба зняти перед нею капелюха: всі лінії вибудовано логічно; кожна персонажка (а голосами оповідачок тут наділено трьох жінок, кожна з яких має власну історію, що в певний момент переплететься з історіями решти); фінал теж не видається надто неправдоподібним (якщо взагалі доречно говорити про правдоподібний фінал антиутопій). Звинуватити авторку можна хіба в надмірному оптимізмі, адже зображені в книжці реалії, хай і в гіпертрофованій формі, не видаються нині аж надто фантастичними.

Тітка Лідія, Аґнес і Дейзі – три оповідачки з різним бекґраундом: першій, як знаємо судилося стати «рупором» системи, але що за цим ховалося, стає відомо тільки зараз; друга – молода дівчина, вихована вже в системі Ґілеаду й підготована до виконання своєї життєвої «місії» (аж до моменту, коли щось пішло не так); і нарешті юна Дейзі з Канади – зухвала аутсайдерка, яка дивиться на все поглядом, найбільш близьким до нинішніх читачів і читачок, адже ставить під сумнів ті абсурдні реалії, які для мешканок Ґілеаду є не лише звичними, а і єдино реальними.

Чи варто читати «Заповіти» після «Оповіді служниці»? Так, адже, по-перше, мені вдалося обійтися, по суті, без спойлерів. А Марґарет Етвуд і справді зуміла переконливо продовжити і доповнити історію свого майже-реалістичного світу.

Чи можна читати їх безвідносно до «Оповіді служниці»? Так. Адже роман є цілком самодостатнім, і події, які там відбуваються, не обов’язково потребують знання іншого роману.

Тоні Джадт. Тімоті Снайдер. Роздуми про двадцяте століття

Тоні Джадт. Тімоті Снайдер. Роздуми про двадцяте століття / Переклад з англійської Павла Грицака (Львів: Човен, 2019)

Книжка, на появу якої українською мовою я чекала вже років п’ять – власне, відтоді, як уперше її прочитала. Тож особисто для мене це одна з найважливіших перекладних книжок 2019-го.

Для українських читачів у цьому діалозі друге ім’я є, безумовно, відомішим, адже Тімоті Снайдер – американський історик, професор Єльського університету, якого в нас добре знають і, будьмо відверті, люблять, принаймні у вузьких колах тих, хто читає гуманітаристику. В Україні є вже шість його книжок (а «Криваві землі» вийшли навіть у двох версіях). А з 2014-го до його титулу історика – спеціаліста зі східної і центральної Європи додався ще неформальний ярлик «адвоката» України, адже на всіх можливих майданчиках Снайдер невтомно пояснював західним глядачам (читачам і слухачам), що ж насправді відбувається за завісою Путінової пропаганди і «про що» був Майдан.

Після того ситуація в світі загострилася ще більше, тож Снайдер уже не принагідно й точково, а майже постійно поєднує роботу історика з амплуа публічного інтелектуала, який не соромиться дуже просто говорити і писати про найважливіше – з тим, «щоб потім не було пізно» (так з’явилася його повчальна брошурка «Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття»).

Про Снайдерового співрозмовника в нас, на жаль, знають значно менше. Хоча Тоні Джадт – не лише старший за віком (1948–2010) і, по суті, наставник Снайдера, а й таки заслуженіший і відоміший у світі (принаймні станом на 2009 рік, коли обоє вирішили втілити цю книжку в життя). На той час Тоні Джадт був не лише шанованим професором кількох найбільших університетів Британії та Сполучених Штатів, засновником Інституту Ремарка при Нью-Йоркському університеті, а й автором наукових бестселерів, наприклад, кількох досліджень про французьких інтелектуалів або Європу ХХ століття (а його монументальна «Після війни: історія Європи від 1945 року до нашого часу», подейкують, має вийти цього року українською). А крім того, автором популярних колонок у The New York Review of Books, які й принесли Джадтові славу далеко поза межами професійних кіл, адже тут він коментував уже не лише історичні, а й актуальні політичні питання. І то так, що збурював суспільні дискусії.

Отож про що ця книжка? І чому вона постала в такій дивній для істориків діалогічній формі? Тут доведеться зробити короткий біографічний відступ. Адже, крім усього, ця книжка стала останньою, над якою Джадт бодай частково працював (хоч і вийшла вона вже по його смерті). Річ у тім, що незадовго перед тим Джадтові діагностували рідкісний дегенеративний неврологічний розлад, який означав перспективу прогресивного паралічу, а потім і незворотної смерті. Власне, вже в процесі розмов із Снайдером, які тривали приблизно півроку 2009-го, Тоні Джадтові ставало дедалі гірше. Власне, лише у формі діалогу (який із часом ставав усе складнішим, про що Снайдер і пише в передмові) ця книжка і змогла з’явитися.

Історія ХХ століття як історія ідей. Амбітно? Так, але, як зазначає Снайдер, тільки з таким співрозмовником, як Тоні Джадт, він наважився б на такий задум. І не так уже це й нереалістично, коли співрозмовниками є двоє фантастично ерудованих у різних царинах гуманітаріїв із фотографічною пам’яттю, які, не маючи при собі нотаток, легко покликаються на десятки книжок, прочитаних чи то рік, чи то півстоліття тому, і здатних докладно відрефлексувати свою інтелектуальну еволюцію – від юності до поточного моменту. І то байдуже, ідеться про історію як науку, ідеології чи економічні ідеї.

Чи можна це вважати книжкою інтерв’ю або принаймні тим, що в Польщі називають «rozmowa-rzeka», або розлогою розмовою, де одна тема плавно перетікає в іншу, вільно і майже без обмежень? Не зовсім. З одного боку, обоє співрозмовників тут є рівними в ситуації діалогу, але Джадт і справді частіше – і розлогіше – відповідає, а Снайдер – запитує. Крім того, кожна розмова має свою наперед заплановану тему і логіку розвитку. Часом співрозмовників трохи «заносить» убік, але вони щоразу повертаються на «головну дорогу».

Частина книжки – це також біографія Джадта: і як сукупність прожитих подій (включно з кількаразовою зміною країн і континентів), і як послідовність переконань і сфер інтересів, які теж змінювалися упродовж життя.

Та частина, де йдеться про Лондон Джадтового дитинства, не раз перегукується з останньою його біографічною книжкою «The Memory Chalet». Але ідеться тут не лише про ліричні й ностальгійні спогади, а й, наприклад, про аналіз системи безкоштовної публічної освіти у Великобританії і чому вона спрацювала саме у Джадтовому випадку, або, приміром, у чому небезпеки освіти приватної. Чи, скажімо, про те, як почувалися східноєвропейські євреї (а саме з такої родини походив Тоні) в Лондоні 1950-х. Що означало бути і євреєм, і британцем, і яке місце в цій самоідентифікації займав тоді Голокост?

Про юнацьку еволюцію від марксизму до сіонізму. Мандри з Лондона до Ізраїлю в кібуц і назад у Кембридж. Навчання й перше самостійне дослідження в Парижі й роботу в Каліфорнії. Про те, як через інтерес до Чехії він прийшов до вивчення всього східноєвропейського регіону. Про знайомство і приятелювання з Яном Томашем Ґроссом. Нарешті про те, як він остаточно перебрався до Америки, про поточну тамтешню політичну ситуацію, а ще про те, в чому полягає відповідальність публічного інтелектуала (якщо вона існує взагалі) і чи варто ним ставати. Останній розділ мені, як філологині, був найскладнішим, адже тут обоє довго й докладно обговорюють найголовніші економічні ідеї ХХ століття (про те, наприклад, у чому помилявся Енгельс, або в чому мав слушність Джон Мейнард Кейнс).

Хоча ця книжка загалом не для швидкого читання. І не варто тішити себе ілюзією, що йдеться «лише» про усний жанр. Насправді з цієї довгої розмови тривалістю в понад півроку можна б зробити кілька… книжок. А нотаток, які робиш на берегах, вистачить щонайменше на кілька місяців роздумів. І те, що цю книжку я читала вже вдруге, жодним чином не зробило її для мене менш цікавою.

Трохи дивно, що знайомство з Джадтом українські читачі починають уже з його посмертної – і не найтиповішої – книжки. Але, можливо, це не такий вже і кепський вступ до читання його власних праць.

Laurent Binet. The Seventh Function of Language

Laurent Binet. The Seventh Function of Language / Transl. by Sam Taylor (2018)

Англійська версія роману сучасного французького письменника Лорана Біне. Саме в перекладі Сема Тейлора ця книжка і ввійшла до довгого списку Букерівської премії 2018 року.

Українською перекладено інший роман автора, за який він отримав Гонкурівську премію, – з непридатною для вимовляння назвою «HHhH» (пер. Олег Лесько), про замах на «Празького Ката» і одного з очільників СС Райнгарда Гайдріха. Зіпертий на докладно вивчені факти, вигадливий і дотепний, два роки тому він викликав у мене цілу хвилю позитивних відчуттів. Тож на цей роман я облизувалася вже давніше, хоч із різних причин руки до нього все не доходили.

Так-от, книжка з не менш дивною, тепер уже для не-гуманітаріїв, назвою «Сьома функція мови» геть інша. І це не вияв розчарування, а просто констатація факту. Хоча, здавалося б, в основі теж реконструкція (чи то пак, деконструкція) історичного факту: одного березневого дня 1980 року вантажівка в Парижі збиває знаменитого семіотика Ролана Барта. Після кількох днів він вмирає в реанімаційному відділенні лікарні Сальпетрієр.
Але на цьому достовірність і закінчується (принаймні в послідовності викладу подій чи вибудовуванні зв’язків між ними). І починається розважальний ребус для гуманітаріїв на понад триста сторінок, де їм (нам?) проводять дотепний іспит на знання колись читаних базових гуманітарних текстів (звісно, передусім, французьких, але не лише).

Судячи з читацьких відгуків, цей роман викликає дві протилежні реакції: або захоплення від майстерно закрученої гри і ностальгію за юністю, або роздратування, що ти в цьому нічого не тямиш, навіть якщо і здогадуєшся, що всі ці прізвища – Фуко, Альтюссер, Дерріда, Дельоз, Крістева, Еко, Лакан та ін. – тут зовсім не випадково. Хоча треба визнати, що гра ця й не надміру високочола: переважно досить пам’ятати базові назви, імена й ідеї, щоб стало смішно. Хоч, мабуть, і не всім, особливо якщо подібний гумор вам не близький.

Отож. Згаданий вихідний факт став підставою для розгортання цілком собі детективного сюжету. Уявімо, пропонує Біне, що смерть Ролана Барта була не випадковою, а він став жертвою цілком навмисного вбивства. За що його могли вбити? Звісно, за таємний рукопис. А про що в ньому могло йтися? (Підказка: див. назву роману).

На бакалавраті всі філологи читають «Лінгвістику і поетику» Романа Якобсона, в якій ідеться, зокрема, і про шість функцій мови (але не будемо їх тут зараз перераховувати). А ще лінгвіст принагідно згадує таку собі додаткову функцію – магічну («див. замовляння», як записано, мабуть, не в одному конспекті). Лоран Біне пропонує уявити, що саме в цій «сьомій» функції і ховається ключ до таємниці. Адже раптом Якобсон і справді знав (і передав Бартові у вигляді записки) таємницю, як перетворювати «слово» на «діло», інакше кажучи, робити так, щоб вербальне ставало реальністю? Відкриття, яке стало б справді смертельною зброєю в нечистих руках і призвело до непередбачуваних наслідків у глобальних масштабах.

А далі починається справжня катавасія. Адже в гру з такими високими ставками виявляються втягнутими не лише згадані натовпи інтелектуалів, на яких і падає головна підозра (бо хто ще міг би розібратися в тому, що там понаписували ці дивні люди?) і які зображені тут не тільки без особливої поштивості, а часто просто-таки на межі фолу, а й сильні світу цього: політики (тамтешні французькі, адже все починається за президента Жискара д’Естена, якраз напередодні несподіваної перемоги Франсуа Міттерана, і всі ці люди в романі теж фігурують); радянські, й зокрема, болгарські (!) спецслужби; і, звісно, невловні вбивці, які тікають з-під самого носа. Ну, і, як обійтися без пари детективів – один із яких, Сімон Герцог із академічним бекґраундом, приходить на підмогу комісарові Баяру саме для того, щоб розшифровувати цю пташину мову і пояснювати, приміром, різницю між означником і означуваним. А часом і вражати дедуктивними можливостями семіотики.

До детективу додадуться й елементи шпигунського роману, в звично розкішних для цього жанру декораціях: від Парижа до Болоньї, від Венеції до Америки. Але все це не поважно, а дуже іронічно.

Не всі епізоди цього роману однаково смішні. Але є і справді кумедні. Наприклад, при самій зав’язці, коли прискіпливий детектив, буквально сприйнявши фразу про «ворогів» Барта, приходить на лекцію Мішеля Фуко в Колеж де Франс і слухає не зрозумілий для нього набір слів. Спершу він слухає, нічого не розуміє (зокрема чому на лекції нема де і яблуку впасти) і подумки запитує себе, чи справді ця людина своєю балаканиною заробляє більше за нього. А потім, уже в розмові, просить Фуко подати свою версію подій, на що той, майже не вагаючись, вигукує: «Моя версія така, що вони його вбили». І на здивоване Баярове «Хто?» (цілком логічне на той момент, адже Ролан Барт іще був живим, хоч уже й в лікарні) додає: «Звісно, система». І тут «поліцейський потверджує саме те, чого найбільше боявся: він в оточенні ліваків». Мені було смішно.

Фуко не єдиний, хто говорить тут цитатами зі своїх творів або натяками на власні книжки. Умберто Еко, приміром, згадує про якогось убитого ченця і жартує так, як у своїй есеїстиці. За Барта в тексті говорять численні уривки з «Міфологій» (але, може, й не лише їх), вкладених в уста різних персонажів, але переважно, звісно, «знавця» Сімона Герцога. А скажімо, одна американська аспірантка на ім’я Донна (!) думає, як відтворити античну вакханалію. Та не забуваймо і про найочевидніше: жертвою вбивць стає саме Ролан Барт, найвідоміший твір якого «Смерть автора». Підозрюю, не всі натяки й зашифровані послання я тут відчитала, хоч це, мабуть, і не найсуттєвіше.

Лоран Біне грається сміливо й хвацько, але й дуже любовно, адже, як і в «HHhH», добре дослідив предмет, про який пише. Аж настільки, що часом мурашки по спині. Приміром, коли виявляється, що Юлію Крістеву, яка в романі співпрацює з болгарськими спецслужбами (і це ще не найскандальніший «закид» роману на адресу досі живих людей), згодом і справді звинуватили в співпраці з тамтешнім КДБ (хоч роман було написано ще до того, як ці факти виплили на поверхню). А нещасний Альтюссер, як виявилося, і справді вбив свою дружину, хоч у всьому решта – підозрюю, хоч і не можу ствердити за браком знань – він є таки фігурою гіперболізованою. Не знаю, чи правда, але в інтернеті наштовхнулася на інформацію, що Філіп Соллерс (інтелектуал, одна книжка якого, до речі, є в українському перекладі, й чоловік тієї-таки Крістевої) подавав на автора в суд за наклеп (але за що – не питайте, ліпше прочитати про це в романі).

Спойлерити – справа взагалі невдячна. Спойлерити ж у детективах – майже злочинно. Хоч «Сьома функція мови» – лише напозір детектив, і зовсім не в остаточній розгадці головного питання суть роману.

Але закінчу тим, чим Лоран Біне починає. Ні, не цитатою з Жака Дерріда в епіграфі про перекладачів, а з першого речення роману: «Життя – це не роман. Або принаймні хотілося б у це вірити».