Із Вірменії з любов’ю: відгук на книжку репортажів Ольги Карі «Рибка дядечка Завена»

Ольга Карі. Рибка дядечка Завена. — К.: Темпора, 2019.

«У нас в Діліжані школа є — найкраща в світі. З усіх країн їдуть вчитися».

Слова, сказані водієм автомобіля дорогою із Тбілісі до Севана не звучали б так анекдотично, якби не фраза із фільму «Міміно», почута кількома хвилинами раніше по радіо. Де Фрунзік Мкртчян розхвалює воду в тому ж Діліжані — яка посідає друге місце в світі після води із Сан-Франциско.

Ці ж слова, почуті в перші години перебування у Вірменії, досі є для мене уособленням цієї країни. Уже не в гумористичному плані, а цілком серйозному. Як прояв любові. До землі з непростою історією та зі своїми сучасними проблемами. Про красу і привабливість якої вірмени можуть довго і барвисто розповідати: чому гори в Сюніку найкращі на всю країну, краєвид з єреванського Каскаду ні з чим не зрівняється, а севанський сіг — найсмачніша риба, яку ви коли-небудь спробуєте.

Про любов до Вірменії говоритимуть вам і герої книги «Рибка дядечка Завена». Усі — по-різному. Хтось — як пожежник Галуст, який мріє знайти собі дружину, але категорично проти виїжджати із країни. Або як Сурен, що знайшов своє кохання аж у Швеції, але для якого переїзд до Скандинавії перетворився на справжнє моральне випробування.

Герої Ольги Карі — одна велика родина — ніби відображення усієї країни, Вірменія у мініатюрі. Більш ніж столітня бабуся Аршалусь була свідком найтрагічнішої сторінки в історії свого народу — різанини 1915-го. Або Вадо: на його долю теж прийшлося непросте випробування – війна в Нагірному Карабасі. І яка зробила впливовим членом суспільства: настільки, що без особливих труднощів може врятувати від в’язниці племінника Ашота, що від тієї ж війни втік до Нью-Йорка. І який із братом Андо є представником одного з поколінь вірменських мігрантів.

Ці герої проходять через усю книгу, виступаючи то головними дійовими особами, то певним тлом, коли на перший план виходить інший родич. Іноді вир подій, які пережили ці люди, ледве не затягує: потрібно повернутися на кілька сторінок назад і перевірити, хто кому і ким доводиться, куди мігрував і коли повернувся.

Що точно не залишить байдужим, то це гастрономічна частина книги. Відома гастроблогерка, Ольга Карі впевнено пробирається через усі нюанси вірменської кухні, приділяючи їй увагу ледь не в кожній розповіді. Героєм однієї стає не так сам дядечко Завен, як хаш, яким частують гостей. Як його готують, з чим їдять, про що говорять під час споживання: мимоволі жалкуєш, що сам не був серед учасників епізоду. Після «найсмачнішого у всій Вірменії» хліба з Апарана з’являється арцаський трав’яний хліб —навіть складно зрозуміти, що хотілося би спробувати першим. А коли вкотре натрапляєш на пояснення, як і чим правильно знімати шашлик із шампура, розумієш — ставлення до їжі тут не менш важливе, ніж правила поведінки між людьми. Та й на українське вухо звучать ці назви урочисто і таємничо, як заклинання — хоровац, женгялов-хац, кхябаб.

Читайте також:

Ольга Карі: «Робота над книжкою дала мені найголовніше — мову й ідентичність»

Агасі, хац і лаваш. Уривок із книжки репортажів Ольги Карі «Рибка дядечка Завена»

Турецькі інші: рецензія на «Півмісяць, хрест і павич» Світлани Ославської

Про Вірменію в Україні відомо набагато менше, ніж про їхню розрекламовану і туристичну сусідку Грузію. Арарат, геноцид 1915-го, вірменські торговці на базарах — навряд чи асоціативний ряд у звичайного українця буде набагато довшим. Старше покоління ще може згадати землетрус у Спітаку 1988-го. «Рибка дядечка Завена» — це спроба привідкрити вікно до країни, із якою ми майже 70 років жили в одній державі та про яку майже нічого не знаємо. Врешті, не більш відомо про нас і в самій Вірменії: тут розмова крутитиметься довкола вже типових моментів нашої історії — Чорнобиль, Янукович і Майдан, Донбас.

«Вірменія — країна, до якої я найменше прагну повертатися й куди мене тягне з необорною силою», — пише у передмові авторка. Що у цій силі більше: краси випалених сонцем гір та зелених рівнин, різноманіття кухні чи тамтешніх історій? Кожен вирішуватиме сам, а хто наважиться сам побачити цю країну — вірмени допоможуть розібратися. І навіть якщо з їхніх уст десь і прозвучить фраза «Та мені взагалі не подобається жити у Вірменії», ви її навряд чи почуєте. Вона — винятково для своїх.

Петро Троць

журналіст, репортер. Закінчив Києво-Могилянську академію за напрямком «археологія». Дописує до низки українських видань. Найохочіше працює із історичною тематикою. Цікавиться художнім репортажем