Чи можливі дискусії?

Ірина Троскот. Фото Надії Мельниченко

Чи можливі в українському літературному середовищі притомні публічні дискусії? Публічні – не в сенсі на публіці за гонорар, чи коли дискутанти – публічні особи, а в сенсі охоплення широкого кола людей. Найочевидніша відповідь – ні.

І перша причина, що спадає на думку, – це та, що, мовляв, нині ні з ким особливо дискутувати. Бо «нас, своїх, дуже мало», бо «навколо совок і вата», бо «подивися, за кого ці люди наголосували» і так далі. Білі пальта множаться, а решта світу поза ним видається чорнішою із кожним днем. Будь-які напівтони наштовхуються на залізобетонну відповідь: «У нас же війна». Так, у нас війна, а отже – саме тому варто оцінювати все довкола і глибше, і ширше, а часто ще й дивитися на ситуацію згори. І добре пам’ятати, хто точно ворог.

Про всяк випадок уточню. Ні, це не блог про «мижебратья», бо ми не «братья». І не про примирення, бо воно неможливе на умовах, диктованих із Москви. Це блог про виживання української літературної спільноти за вкрай складних умов.

Останній умовний десяток років, описуючи українську літературну тусовку, ми часто вживаємо слово «гето». Мовляв, ось така ізольована наша література, ось такі ми в ній самотні. Найгірше – що в цьому значна доля правди, але все залежить від подальших кроків. Бо можна намагатися з нього вийти, а можна ще дужче закритися й від відчуття розпачу та безнадії кидатися на своїх (камон, не на чужих же, бо ті ні не зрозуміють, ні не оцінять, ні – чесно кажучи, особливо й не помітять, а якщо все ж помітять, то можуть і рішення суду швиденько зваяти – страшно ж). Останні кілька років ми дедалі частіше вживаємо й інше слово – «хейтинг», і воно також про нас. Про малу горстку, яка вибудовує довкола себе високий мур і що далі, то щиріше не терпить тих, хто поруч.

Чесно кажучи, з усім цим треба щось робити, і робити вже. Як мінімум – знизити градус негативу. Як максимум – опустити з чола окуляри.

Саме тому «ЛітАкцент року» за 2019-й не вручив анти-премію «Золота булька» (власне, вдруге за 12 років, уперше таке було в 2014-му). Цьогоріч, як і тоді, це було рішенням редакції, на яке журі загалом погодилось. Причина – власне оце суцільне шеймування всього, що не досконале, на думку окремих (не підставляйте імен) людей. Бо в країні, на нашу думку, де президентом обрали того, кого вже обрали, додавати негативу не варто. Бо ми всі добряче травмовані й кожна бесіда ще на старті отримує всі шанси не бути почутою, а зійти на «срач». Саме тому – «у 2019-му всі книжки, що вийшли в Україні українською мовою, – добрі».

Чи можливі в українському літературному середовищі притомні публічні дискусії? Я повірю в майбутнє цього середовища, коли вони, дискусії, такими стануть. Тому, будь ласка, учімося слухати, а не лише заперечувати, бо поки що справи наші кепські. Слухати й чути, ба навіть розуміти й намагатися пробачати – зокрема й тоді, коли добряче не згідні. Зокрема й тим, із ким «побили горшки» за щось-там в умовному 2009-му. У нас одна країна, і хоч як кортить із неї втекти – більшості це не вдасться, будьмо чесними.

Тому дуже варто вже нині думати про майбутнє тут. І чути, і бачити, і зачіпати теми, близькі також за межами спільноти. Нарощувати м’язи і підтримувати своїх – у широкому розумінні своїх. Я справді ще наївно вірю в такий діалог.

Щиро ваша.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"