Давно пора!

 


Що спільного у фейсбучного флешмобу #видайтеукраїнською, полиці з книжками, придбаними на Книжковому арсеналі – 2016 й ні разу після того не відкритими, і відпустки, в якій не треба працювати жодного дня – і ви жодного дня не працюєте? Іноді перетин відбувається в точці «занадто добре, щоб бути правдою», іноді – «а що, так можна було?», іноді – «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Щось нереалістичне, щось із нетерпінням очікуване, проте водночас щось, що постійно не на часі і для чого часу ніколи не вистачає. Колись потім, якось обов’язково. Чергова новорічна обіцянка, ще один список списків, сто двадцята спроба змусити себе (чи інших людей) узяти і зробити. А потім, як це буває найчастіше – книжка падає з полиці тобі на голову, права на переклад досі доступні, смартфон після висадки літака в Таїланді перестав вмикатися… Береш і робиш, коротше – або воно береться й робиться кимось іншими. І так природно виходить, так просто, так доцільно. І так давно пора було! Як же ми могли раніше не…

…і на цьому місці, де можна було б почати нескінченно себе картати, під час своєї чергової відпустки (яка все ще, будьмо чесними, не зовсім відпустка) я тішуся, що стаються книжки, яким давно пора було статися. З нашим книжковим ринком, з моєю відпусткою і зі мною.

Світлана Тараторіна, Наталя Левицька. Оця Марія звірів малювала

Світлана Тараторіна, Наталя Левицька. Оця Марія звірів малювала. – К.: Видавництво, 2020

Коли протягом 2018 року в Україні в двох різних видавництвах з’явилося аж дві антології про українських «дівчат-бунтарок», де на 100 в сумі героїнь збігалися, може, десяток імен – це виявилося саме «давно пора». Ідея, що витала в повітрі, величезна кількість персоналій, про яких думали, що все знаємо, а насправді не знаємо майже нічого – і, як виявилося, неабиякий читацький попит. От і вийшло, що на місці оскомного комплексу меншовартості «у всіх є, а в нас нема» ми завжди мали цілу плеяду власних супергероїнь – талановитих, наполегливих, із дивовижними життєвими історіями. Чому б не показати їх і світові, і самим собі? Наприклад, почавши писати про них так, як вони на це заслуговують.

68-сторінкова дитяча книжка письменниці Світлани Тараторіної та ілюстраторки Наталі Левицької про українську художницю Марію Примаченко вийшла саме дуже автентичною й колоритною історією про супергероїню. Не в формі історій боротьби й подолання, а в формі казки з питомо казковою сюжетною структурою й дуже добре продуманим візуальним «всесвітом». Ця казка про хоробру героїню, яка стає до бою зі злом і перемагає його, але за зброю в неї – талант до малювання і любов до близьких та рідного дому. Про добрих магічних істот, що живуть поруч із людьми, захищаючи їх, проте й самі без людей беззахисні. Про на перший погляд іконічний та ідеалізований, але зовсім не відірваний від реальності світ українського села, де буркотлива баба Харитина, добрий дід Федір, лагідна мама й балакучі сусідки цілком природно розростаються до пантеону богів. Зрештою, про українську мисткиню та її вкрай непросте життя – яку можна й варто розповідати так, як це зробили Наталя Левицька й Світлана Тараторіна. Книжка вийшла доброю й зворушливою, атмосферною й дуже світлою – якою й має бути казка. Але такою може завиграшки стати й реальна історія. Якщо її розказати чуло, вміло і з любов’ю. Так добре, що є про кого й нарешті є кому.

Скотт Макклауд. Зрозуміти комікси

Скотт Макклауд. Зрозуміти комікси / пер. з англійської Ярослави Стріхи. – К.: Рідна мова, 2019

Так, це вже про #видайтеукраїнською. Дослідження американського теоретика коміксу та карикатури Скотта Макклауда про природу коміксу під амбітною назвою «Зрозуміти комікси», покликане пояснити, як працює цей вид мистецтва, вперше вийшло друком 1993 року. І за час, поки ми чекали на українське видання, встигло вирости ще одне повноцінне покоління любителів, фанатів, дослідників і, чого вже гріха таїти – творців коміксів. Тож хоч і знову «давно пора (було вже)!», ліпше сказати – добре, що маємо його тепер. Тим паче що, ледь устигнувши з’явитися, україномовне видання «Зрозуміти комікси» «засвітилося» в ютуб-програмі українського виробництва. І це був навіть не букблог, а суспільно-політична програма, що аналізує серйозні теми! (А далі самі нагуглите, якщо не бачили). Що ж такого особливого в цьому дослідженні того виду мистецтва, яке одні вважають не вартим досліджень («картинки-для-дітей», так), а інші – таким, яке дослідити вповні неможливо, настільки воно парадоксальне? Перш за все те, що воно саме виконане в форматі коміксу – і це водночас і «спрощує» подачу, спускаючи всі дискурси з наративами з академічно-канцелярських небес на землю, по якій ходить цільова аудиторія коміксів, і дозволяє цілком предметно показати те, про що пише Макклауд.

Дослідник говорить про різні техніки зображення людського тіла й те, як вони впливають на сприйняття – і це можна побачити. Він пише про взаємодію тексту, зображення та текстової «бульбашки» – і це проілюстровано в десятки різних способів. Зрештою, зазіхнувши на найсвяті… тобто найпарадоксальніше – те, що сенс коміксу твориться завжди на перетині авторського задуму, коміксу як артефакту й читацької уяви, і головним медіумом є не так сам комікс, як розуміння його читачем – Макклауд і це примудряється показати. Наочно, просто, весело й зрозуміло. Так, що і шестирічна дитина, й шістдесятирічний професор зможуть наприкінці 200-сторінкового коміксу відчути себе експертами-коміксологами. І я відчула, так. Навіть найжорстокіший синдром самозванки вкупі з комплексом відмінниці відступають кудись дуже далеко, коли ти ловиш себе на думці, що про комікс тобі розповідає не високочолий професор, а самокритичний, як і ти, ботан в окулярах – який на сторінках цього коміксу і живе. Саме такими і мають бути дослідження коміксів. (В ідеалі – саме такими мають бути дослідження і всього решта. Ще стільки «давно пора (було)» у нас попереду!)

Сергій Осока. Нічні купання в серпні

Сергій Осока. Нічні купання в серпні. – Львів: ВСЛ, 2016

Ви думаєте, що це про Книжковий арсенал–2016, і це частково правда – ця книжка дуже-дуже довго чекала свого часу на полиці «цього року я маю нарешті це прочитати». Проте значно більше це про відпустку, про ту її частину, коли навіть такі закомплексовані міленіали, як я, дозволяють собі не попрацювати аж цілих два дні. У мене, як у поважної міленіалки, вкрай мало традицій, проте якщо вже вони є, то дотримуюся я їх по-відмінницьки ретельно. І, ловлячи ввечері 6 січня в маршрутці «Київ-Попільня» останні проблиски 4G в Київській області, я спіймала в стрічці фейсбуку репост кількарічного допису Сергія Осоки з історією про Різдво. Як і чому повз мене, сільську, як і автор, дитину, досі проходили ці його історії – я не знаю, проте збірка «Нічні купання в серпні» була першою книжкою, яку я прочитала по приїзді додому від батьків. Дуже вже хотілося затримати на трошки довше післясмак своєї власної сільської ностальгії. У мене вийшло.

Так зараз не можна говорити, але в дитинстві – в тому віці, про який найбільше пише Осока в своїй збірці – я однаково любила Довженкову «Зачаровану Десну» і «Щедрий вечір» Михайла Стельмаха. Пасажі про комнезами й поламані олівці у Стельмаха я пролистувала по діагоналі, сприймаючи їх як анахронізми – а от описи сільського побуту, вражень і відчуттів, які влучають в самісіньке серце, якщо ти дитина, яка виросла в селі, я що в Стельмаха, що в Довженка обожнювала й зачитувала до дір. До чого тут Осока з його власною галереєю сільських богів, що може об’єднувати всі ці історії про село? – люблячий погляд, loving gaze, який робить зворушливим і щемким те, що якийсь інший погляд бачить як убоге, обшарпане й примітивне.

Осока ностальгує, як ностальгую і я, мімікрувавши під київських міленіалів, але робить це так, як я ще не зовсім навчилась. Сільські баби у нього – справдешні богині, серпнева річка пахне згаслими вогнищами й наближенням осені, море, про яке у нас так модно мріяти, йому чуже й незрозуміле, а стара сільська хата йому миліша за бетонну коробку міської квартири. У це віриш і це поважаєш, навіть будучи мною, яка так довго боролась за Київ і його бетонні коробки. Тому, читаючи новели Осоки, я відчувала сором і трошки заздрість. Бо не могла б так написати – цього разу не тому, що я безталанна критикиня, а не справжня авторка, а тому, що на таку схожу власну реальність я поки ще не можу дивитися з такою теплотою. Може, це «давно пора» ще настане. Може.