Тарас Шевченко для сучасного читача. «N.N. (Мені тринадцятий минало)»

Кінець 1845-го року Шевченко провів в Переяславі у свого приятеля лікаря А. Козачковського. Поет півтора місяця тяжко хворів і на Різдво (25 грудня) в передчутті близької смерті, написав «Заповіт». В ньому, усвідомлюючи своє значення для України і свою роль не просто Поета, але й батька нації, він заповідав поховати себе на найвищому кургані («могилі»), з якої він міг би прозирати всю свою країну (щоб «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»). За умов прадавньої степової України на подібну честь і шану могли розраховувати лише найславетніші зі скіфських царів. А поетові тоді був тридцять один рік!

За кілька тижнів до того, на початку грудня поет завершив роботу над великою поемою «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», в якій, відкинувши «хибну скромність», напряму звернувся до свого народу з позиції Вчителя, який здатен просвітити та об’єднати своїх нерозумних дітей, напутити їх на шлях істини й на спільне благо. І що цікаво — ніхто з того часу і потепер не посмів назвати Шевченка самозванцем або мегаломаніаком. Його авторитет визнавали як його розчулені шанувальники, так і (нехай і крізь зуби) його недоброзичливці.

Історія знає багато прикладів того, коли поет, політик чи релігійний лідер, не чекаючи на посмертну славу, сам вказує на своє місце і на свою місію. (Моїсей, Горацій, Пушкін.) Французькому письменнику і державному діячеві Андре Мальро приписують таку характеристику Шарля Де Ґолля: «Колись жив один божевільний, який вважав, що він і є Франція. І він мав рацію».

Визнання і слава національного поета прийшли до Шевченка майже одразу, з перших його творів. Але цього факту замало для такої непохитної віри у своє покликання. У житті кожного обранця мусить бути якийсь небуденний досвід, знак чи якась виняткова подія, за яку він потім тримається все своє життя. І саме на це натякає вірш «N.N. («Мені тринадцятий минало»), написаний 1847-го року в Орській фортеці.

Читайте також: Володимир Діброва. Тарас Шевченко для сучасного читача. «Кавказ»

У цей форпост на кордоні з Середньою Азією, яку саме тоді заходилася поглинала Російська імперія, рядовий третьої роти п’ятого лінійного батальйону Оренбурзького корпусу Тарас (Грігор’єв) Шевченко прибув 23 червня 1847 року. Відтепер усе життя поета мусило зводитися до муштри й казарми. Муштра передбачала щоденні вправляння з «виправки», ходіння «учебным шагом в три прийома» та досконалого володіння рушницею. А про казарму, в який мусив жити поет, його біограф П. Зайцев на підставі листів та спогадів писав таке. «Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики — це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірньому сигналу двері казарми зачинялися. Крім вічного зику, треба було слухати «веселі» розмови про те, «кого били або кого бити обіцяли». («Життя Тараса Шевченка». НТШ, 1955) Але, як скаржився сам поет у листі до свого друга Михайла Лазаревського, «опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх цих лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілесним недугом.» Саме тоді він захворів на ревматизм, а невдовзі і на цингу. Єдиною розрадою для нього було спілкування з деякими військовими та урядовцями, які прихильно ставилися до нього. Можна лише дивуватися, скількі в цій «Богом забутій пустині» знайшлося освічених, розумних і милосердних офіцерів, які одразу побачили у своєму підлеглому митця й тонку душу і всіляко допомагали йому. Завдяки ним Шевченко зміг під час хвороби на кілька місяців перебратися з казарми на квартиру, а головне, — нехай «нишком» і»мов злодій», але повернутися до літературної діяльності. Під час перебування в Орській фортеці Шевченко створив такі перлини, як «Сон» (Гори мої високії), «У Бога за дверима лежала сокира» та «Княжна». Але й серед них вірш «N.N.» (Мені тринадцятий минало), який є ніби спогадами дитинства, сприймається як відкриття, як спалах і як прорив у позачасся.

Мені тринадцятий минало…

Коли Тарасу було дев’ять років, померла його мати. Батько одружився із вдовою, в якої були власні діти, і яка одразу ж незлюбила малого Тараса. Хлопцеві ледве виповнилося одинадцять років, коли помер його батько Григорій Шевченко. Тарас пішов у найми до дяка, вчився малюванню у маляра з сусіднього села й виконував різні сільськогосподарські роботи.

Мені тринадцятий минало…

Цікаво, що майже всі вірші періоду Орської фортеці — це ніби погляд на українське минуле та нарікання на свою нинішню скруту «в степу безкраїм за Уралом». Кожна життєва драма примушує людину зануритися в попереднє життя, оцінити свої дії й зробити висновки. Втім, у випадку Тараса Шевченка ви не знайдете в цій «панорамі минулого» жодної згадки, наприклад, про два з половиною роки, які поет, як служник пана В. Енгельгардта, провів у Вільні (Вільнюсі), або про дванадцять років життя у Санктпетербурзі, під час яких Тарас був спочатку учнем маляра Ширяєва, тоді студентом Академії мистецтв і, нарешті, вільним дипломованим художником. Але ж саме на цей період припадають його формуючі літа! Та й весь такий продуктивний період «трьох літ» і спілкування з вершками тогочасного українського суспільства майже відсутній у його творчості перших років заслання. Все, що має сказати, це —

Не гріє сонце на чужині,
А вдома надто вже пекло.
Мені не весело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого.

На цьому тлі спогад про те, що сталося з ним двадцять років тому, коли він випасав гуртову отару в рідній Кирилівці, сприймається як спалах світла посеред мороку солдатчини та хвороб. Принаймні на початку вірша.

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу … І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло.

Стан молитовного піднесення та уміління відомий не тільки віруючим та містикам, але й, мабуть, усім справжнім митцям. Ось уривок з автобіографії художниці Катерини Білокур. «Як найде на мене, як то старі люди кажуть «той штих», — куди я не йду, що я не роблю, а те, що надумала малювати — слідом за мною. (…) То було вкраду в матері білого полотна, та візьму вуглинку, та залізу куди-небудь у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати, і млин, і дерева. А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть фантастичне, — то смішне, то страшне. А іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитися не можна. І розвішаю я ті твори свої в тім затінку, і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять. І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!..».

Читайте також: Володимир Діброва. Тарас Шевченко для сучасного читача. «Причинна»

Аж тут ситуація різко міняється, і замість радості й затишку хлопчика охоплює жах і непевність.

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось …
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє —
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!..

Що сталося? Яка причина такого затміння й тотального відчудження? Звідки у нього це потужне передчуття нехай поки що і невизначеної, але неминучої катастрофи? Може, воно навіяне образами Страшного Суду, на яких виховувався малий Тарас? Чи тут дається взнаки якась дитяча травма? В середині ХІХ століття ніхто ще й не чув про психоаналіз, тож маємо покладатися лише на цей вірш і на біографію поета. Навіть якщо йдеться про те, що тоді («в дійсності») хмара «лише» на якусь мить затулила сонце, для вразливого хлопчика це був знак того, що світ, яким він його знав, добігає кінця, і що сам по собі він безпорадний перед такою катастрофою. Для нього загроза виглядала настільки реальною, що він і досі, у свої тридцять три роки, міцно тримається за цей спогад. На щастя, тоді його було врятовано.

А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала …
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє … Лани, гає, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

Шевченкознавці дослідили, що прообразом дівчини, яка своїм милосердям (котре, як відомо є однією з форм любові) «розігнала хмари» і тим самим відновила «райську» основу цього світу, була Оксана Коваленко (у шлюбі — Сорока), дитяча подружка Тараса. (Дехто вважає, що Оксана була першим коханням поета.) Саме їй поет присвятив свою «Мар’яну-черницю» й про неї написав вірш «Ми вкупочці росли колись».

Антропологи та релігієзнавці цілком слушно можуть сказати, що дівчина, яка про дорозі збирала коноплі («плоскінь вибирала»), може бути однією з інкарнацій язичницької Берегині («Мати-Сира-Земля»), котра у християнстві трансформувалася в образ Богородиці, до якої Шевченко (на відміну від Бога-Отця Вседержителя) мав особливу побожність. (Про це свідчать не лише його «Марія» чи «Катерина» але й усі ті стражденні покритки, що населяють «Кобзар». Саме вони, набагато більше, ніж козаки, є втіленням того духу «нещасної» України, яку він самотужки створив.)

На цьому спогад уривається. Поет із минулого повертається до свого казарменого буття і шкодує про те, що «Господь не дав (йому) дожить малого віку у тім раю».

Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи, на ниві,
Нікого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога не прокляв!..

Отже, як нам розуміти цю «бридню? Що, насправді, сталося з тринадцятирічним хлопцем у бур’янах за Кирилівкою? Чому миттєві погодні зміни справили на нього таке враження? Можливі різні підходи до цих запитань, але відповідь на них, мабуть, варто почати з розгляду часових параметрів вірша.
По-перше, ми маємо точну дату цієї пригоди: кінець 1837-го — початок 1838-го років.

По-друге, для оповідача то була межа дитинства і підліткового віку. Саме тоді людина починає замислюватися над базовими питаннями буття і над тим, що називається «покликанням». На цю тему написані буквально гори літератури. Ось (майже навмання) цитата з книжки «Maximum City» (2004) сучасного американського журналіста індійського походження Сукету Мехти: «В житті кожної людини домінує якась центральна подія. Вона формує й спотворює все, що відбулося після неї, а заразом, якщо розібратися, і все, що було до того.»

Обидва ці часові параметри мають відношення до хронології, так само, як і весь перебіг подій до і після драматичної зміни, яка нажахала хлопця. Уявлення про час, як про календар, тобто нерозривну послідовність чітко виміряних одиниць часу, і, відповідно, про ланцюг із причин і наслідків, зафіксоване в українській мові, і тому воно є визначальним для нашого сприйняття часу. А, скажімо, в грецькій існує два слова для поняття «час». Перше — хронос (звідси й — хронологія), плинна, вічно мінлива, кількісна категорія. І друге — кайрос. Цей «час» має якісну і незмінну сутність. Кайрос означає той момент у часовому плині, коли треба вирватися з «календарного» плину і діяти (звідси і в нашій мові вирази «ідеальний час» або «час настав», або «час зупинився»). Кайрос — це ніби втеча з приреченості та детермінізму, це — прорив у вічність і прямий контакт (якщо покладатися на словник вірша «Мені тринадцятий минало») з раєм. Етимологічно «кайрос» походить із термінології стрільби з лука. Він означає той момент, коли лучник мусить, максимально напнувши тятиву, випустити стрілу і влучити в ціль.

Саме такий вияв кайросу (зловісні зміни на «Божому» небі, руїна села, втрата хати і ягнят) описаний у цьому вірші. Але замість раю оповідачеві відкрилося пекло. І тільки безмежна жіноча любов («прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала») змогла зупинити катастрофу.

Ця подія також підпадає під категорію «видінь». У всіх світових релігіях людям просвітленим обов’язково відкривається сутність речей, тобто щось таке, що наші зациклені на побуті очі просто не здатні розглядіти. Англійській поет і художник Вільям Блейк колись сказав, що, якби двері наших чуттів були розчищені, ми бачили б речі такими, якими вони є насправді — безмежними і безконечними. Такі прозріння в нашій традиції часто описуються грецьким словом «Епифанії» (гостре, несподіване усвідомлення чогось). У християнстві свято Епіфанії (або Єпифанії) перекладається, як Богоявлення (Водохрищі), коли людям відкрилася божествена природа Христа. Ірландський письменник Джеймс Джойс (1882–1941) називав «епіфаніями» свої творчі прозріння. Деякі митці, не бажаючи «чекати милості від природи», намагалися стимулювати «прориви у вічність» за допомогою наркотиків та галюциногенних засобів (Томас Де Квінзі, Олдос Гакслі, Карлос Кастанеда). Але, перефразовуючи Марка Твена, можна сказати, що подібне штучне раювання має таке ж відношення до раю, як жук-світлячок — до блискавки.

Читайте також: Володимир Діброва. Тарас Шевченко для сучасного читача. «Садок вишневий коло хати (вечір)»

Вірш «Мені тринадцятий минало» можна розглядати й як розповідь про незвичайну пригоду, що сталася з малим Тарасом. І тоді, застосовуючи методологію російського структураліста В.Я. Проппа («Морфология сказки», 1928), катаклізм, який так налякав хлопця, можна визначити, як «порчу», (термін В. Проппа), тобто шкоду, згубу, збій, який стався у світі. І щоби виправити ситуацію (і врятувати світ) потрібен казковий герой. Цей вірш, здається, розповідає саме про це, про усвідомленням хлопчиком Тарасом своєї майбутньої («пасторської») місії. (Ось чому його так жахає перспектива відчудження від своєї пастви — «поглянув я на ягнята — не мої ягнята!») Описана тут епіфанія можлива тільки там, де кайрос розтинає хронос, і де, бодай на мить, але людині відкривається справжнє знання.

Радість — це не зовсім те слово, яким можна описати реакцію Шевченка на таку доленосну подію. Насправді, йому хотілося «дожити … віку у тім раю» і бути, «як усі», «орати свою ниву», «нічого на світі не знати» і «не бути у юродивим». Так само і старозавітні біблійні пророки, які були взірцем для Шевченка, дізнавшися про свою місію, в розпачі посипали голову попелом, перш ніж прийняти тягар боговибраності. Вони прекрасно розуміли, що цей дар може бути як благословенням, так і прокляттям. (Не дарма ж Шевченко усе своє творче життя переймався питанням «за що ж мені випала така доля».) Ось свідчення апостола Павла. «І щоб я через пребагато об’являнь не величався, то дано мені в тіло колючку, — посланця сатани, що бив в обличчя моє, щоб я не величався. Про нього три рази благав я Господа, щоб він відступився від мене. І сказав Він мені: “Досить тобі Моєї благодаті, — бо сила Моя здійснюється в немочі”. Отож, краще я буду хвалитись своїми немощами, щоб сила Христова вселилася в мене». («Друге послання до коринтян», 12, 7–9).

І, все ж таки, сучасний читач, який звик до того, що кожна проблема має зрозуміле йому вирішення, хоче знати, що ж саме відкрилося Шевченку, коли він «пас ягнята за селом». Якщо йдеться про якийсь містичний досвід, то що конкретно він означав? Що саме сталося в точці перетину хроноса й кайроса? Чи можна вважати, що тоді майбутній поет вирвався з часу й потрапив у вічність? Як ця подія пов’язана з його майбутньою місію Отця й охоронця нації («і на сторожі коло них поставлю Слово»? Ну й, нарешті, суто практичне питання: що тоді («об’єктивно кажучи») сталося в погоді, що воно спричинило таку різку зміну і, відповідно, дало Україні її Кобзаря?

Зразком відповіді на останнє запитання може бути інша цитата з апостола Павла («Друге послання до коринтян, 12,2–5), який написав про себе таке: «Я знав чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому — чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог — був узятий до третього неба. І чоловіка я знаю такого — чи в тілі, чи без тіла, не знаю, знає Бог — що до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити. Отаким похвалюся, а собою хвалитись не буду, — хіба тільки своїми немощами.»

Так само і Шевченко не поспішає «адаптувати» для нас цю подію. Натомість, поет підводить нас впритул до таємниці і повертається у відведений йому час-хронос, де панують пристрасті і торжествує смерть. (У давньогрецькій міфології підступний титан Крон, який був втіленням всепоглинаючого часу, безжально пожирав усіх своїх дітей). А що нам робити із цим знанням — то вже не його справа.