«Вогнепад» Пітера Воттса: правда не має значення

Уявіть, що ви осліпли. Довкола цілковита темрява, хтось кидає вам патрон або ліхтарик, і ви його на диво спритно ловите. Щось у вашому мозку продовжує зчитувати інформацію, щось у ньому і досі «бачить», навіть якщо ви не осягаєте це розумом. Все вищеописане — не вигадка, а цілком реальне явище. Воно, як і деякі інші, свідчить, що ми ніколи не сприймаємо світ таким, яким він є насправді. Якщо підсумувати, то правда просто не має значення.

Про ці та інші химери людського сприйняття йдеться у прозовому циклі «Вогнепад» авторства канадського письменника-фантаста Пітера Воттса, який наразі включає два романи і кілька оповідань. Романи — «Сліпобачення» та «Ехопраксія» — побачили світ в 2006 і 2014 роках відповідно. Українською вони вийшли друком у «Видавництві Жупанського», причому перший роман доповнено розлогою передмовою Володимира Арєнєва та «доукомплектовано» оповіданнями «Полковник» і «Комашині боги».

Цікаво, що «Комашині боги» писалися безпосередньо під нову редакцію російського видання роману, що вийшла у АСТ в 2016 році, і не публікувалися англійською, тож українським фанатам Воттса пощастило отримати і свій переклад. Натомість «Полковник» з’явився того самого року, що й «Ехопраксія», і у ньому описано події, що безпосередньо передують історії другого роману.

Також до циклу входить оповідання ZeroS, яке в 2017 році потрапило до збірки військової наукової фантастики Infinity Wars. Автор розповідає про нього в одному зі своїх інтерв’ю, у ньому ж він говорить про ймовірне продовження серії — роман Omniscients.

«Сліпобачення»

Пітер Воттс. Сліпобачення / пер. з англ. Анатолія Пітика та Катерини Грицайчук. — Київ: Видавництво Жупанського, 2018

13 лютого 2082 року людство переконалося, що не самотнє у безкраїх просторах Всесвіту. Землю несподівано заскочили Світляки — більш ніж 65 тисяч зондів, що огорнули планету густою павутиною і сфотографували, зафіксувавши її на панорамному мультистоп-кадрі. Вже за секунду вони спалахнули і, помираючи, кричали так, що з ними в унісон стогнали всі можливі радіоприймачі — від поверхні і до геостаціонарної орбіти.

Непрохані гості зникли так само швидко, як і з’явилися, залишивши по собі хмари попелу і багато запитань. Що це було? Нас досліджують? Це спроба знайомства чи попередження про вторгнення?

Спостерігач

Трохи згодом спеціальним підрозділам вдається спіймати радіосигнал із поясу Койпера — області Сонячної системи, що за межами Нептуна. Це який-не-який шанс отримати бажані відповіді, тож по гарячих слідах споряджають команду і відправляють її у зловісну невідомість на кораблі з промовистою назвою «Тезей».

Синтезист-спостерігач Сірі Кітон, біолог і лікар Ісаак Шпіндель, військовий фахівець Аманда Бейтс, лінгвіст Сьюзан Джеймс та командир експедиції, вампір Юкка Сарасті — це екіпаж, в товаристві якого читачеві доведеться провести значну частину книжки. У всіх крім Юкки є дублери, що перебувають в анабіозі — замінники основної групи. Трьом із них навіть не доведеться прокидатися.

Власне, «Сліпобачення» — це історія, яку розповідає Сірі Кітон, або, як його ще називають, синтезист, жаргонавт, папужка, кріт, дуенья чи просто комісар. Коли Сірі був дитиною, через тяжку хворобу його прооперували, вилучивши ліву півкулю мозку — тепер він ідеальний спостерігач, позбавлений емпатії й співчуття. Та чи така це велика втрата?

Технологія передбачає войовничість

Завдання Сірі на «Тезеї» — стежити за колегами, вести хроніку подій і відправляти на Землю детальні звіти. Проте він інформує не тільки своє керівництво, він інформує і нас. Наприклад, розповідає про три племені — оптимістів, песимістів та істориків — і їхні думки щодо спілкування з «чужинцями».

Так, оптимісти вірять у всесвіт, сповнений добрим інтелектом, адже космічні польоти вимагають контролю над великими деструктивними силами: ті, хто не може піднятися над своїми грубими інстинктами, просто не перетнуть міжзоряну прірву.

Песимісти ж уявляють самотній всесвіт, сповнений мертвого каміння і прокаріотичного слизу. Справжнє диво, що життя є хоча би на Землі, надто малі шанси знайти його деінде.

Десь посередині між оптимістами й песимістами зайняли позицію історики. Якщо є прибульці, що подорожують у космосі, то вони не просто розумні, вони обов’язково злі: «пригноблені освоюють ефективнішу зброю з такою самою готовністю, як і пригноблювачі — дай їм тільки шанс». Будь-які інструменти — це бунт проти єства речей, вони не виникають у благодатних середовищах і там, де вірять у природну гармонію. Тобто технологія передбачає войовничість.

Тут би можна поставити крапку, але є ще четверте плем’я — ті, «кому все до сраки». Це шанувальники віртуальних галактик: все, що тільки забажаєш, варто лише встромити штекер у гніздо на потилиці.

Віртуальні моделі

Отакий штекер міг би вас приєднати, наприклад, до Раю — безмежного віртуального простору, що його можна налаштувати, як тільки забажаєте. Доки ваш «дух» насолоджуватиметься принадами споглядання супутників Юпітера чи вибудовуватиме нові світи, тіло зберігатиметься у катакомбах — його годуватимуть та тренуватимуть, стимулюватимуть м’язи електрикою. Такий-от шлях обрала мати Сірі, дозволяючи чоловікові і сину час від часу її навідувати — тільки замість звичного образу перед ними поставали уламки розбитого вітражного скла. Що це — ескапізм чи омріяна свобода?

Воттс розвиває тему підміни і заміни у багатьох напрямках — наприклад, у 2082 році невіртуальний парний секс безмежно застарів, його майже ніхто не практикує. Насправді це дуже зручно: не підлаштовуєтесь під партнера, а насолоду отримуєте таку ж, якщо не більшу. Що ми при цьому здобуваємо, а що втрачаємо? І чи реальні наші «втрати», чи це тільки судомні намагання триматися за старе?

Китайська кімната

«Тезей» нарешті знаходить джерело сигналу — це об’єкт, що називає себе «Роршахом», і він виходить на контакт. Проте спроба комунікації зазнає невдачі: перед командою не що інше, як «китайська кімната» із відомого мисленнєвого експерименту. Так Воттс поступово вводить питання свідомості та інтелекту і роздумує, чи обов’язково друге передбачає перше.

Загалом, тема свідомості/інтелекту є провідною для роману, і вже довкола неї надростають питання свободи волі, теорії ігор, штучного інтелекту та еволюції людини. «Сліпобачення» — щільний текст, крізь який часом треба продиратися, але він того вартує: на виході отримаєте цілу комірчину з ідей та просвітлень. Як додаток — авторська післямова з роз’ясненням деяких концепцій та величезним списком літератури.

«Ехопраксія»

Пітер Воттс. Ехопраксія / пер. з англ. Остапа Українця та Катерини Дудки. — Київ: Видавництво Жупанського, 2019

Минуло 14 років від ночі Першого контакту, з «Тезеєм» давно втрачено зв’язок. Це чимало часу для виду, що керується миттєвою насолодою, тож більшість представників постлюдства забули про страшні візії вторгнення і загрузли у більших чи менших земних чварах. Та однієї ночі щось дивне відбувається біля монастиря у пустелі Ореґон: у результаті хитросплетіння подій на космічному кораблі опиняються вампірка Валері зі зграєю зомбі, біолог Деніел Брюкс, пілот-кіборг Ракші Сенгупта, група монахів-учених з ордену Двокамерників та старий полковник Джим Мур, батько Сірі.

Ця досить еклектична компанія тепер прямує до енергетичної станції «Ікар», розташованої в довколасонячній орбіті, — саме там знайдено сліди зниклого «Тезея».

Голос тексту

Перше, на що звертаєш увагу, переходячи від «Спіпобачення» до «Ехопраксії» — зміна голосу оповідача. Якщо в зачинальному романі ми все «чуємо» від Сірі і бачимо його очима, то продовження історії достоту поліфонічне. «Ехопраксія» написана від третьої особи, тільки перед нами не всезнаючий автор, а кілька фокальних персонажів. Насамперед це Деніел Брюкс — єдина справжня людина на кораблі, прототип, тобто той, хто максимально уникає модифікацій, що для більшості представників постлюдства виглядає більш ніж старомодно. Брюкс — раціонал і скептик, саме він відповідає у книзі за слушні запитання і за так званий «голос розуму», хоча — як ми вже з’ясували — на людський розум не надто надійно покладатися.

Другий фокальний персонаж — Джим Мур, Полковник, Різник, солдат-буддист чи просто батько Сірі; він же — головний герой оповідання «Полковник». Мур ідеальний солдат і трохи фаталіст, він із тих, хто в «експерименті з вагонеткою» вибрав би порятувати п’ятьох незнайомців, а не рідного сина. І йому би потім дуже боліло. Власне, йому і так болить, але чи не на таких людях тримається наш світ?

Ще один важливий образ — Ліанна Латтеродт, яку зустрічаємо і в «Полковнику», і в «Ехопраксії». Ця дівчина — фасад ордену Двокамерників, до якого поки не належить, але про який дуже багато знає. Вона — хороший друг і головний опонент Брюкса у його скептицизмі, не одну годину міжзоряного часу вони проведуть за важливими розмовами.

І останній прийом Воттса, що додає тієї-таки різноголосості — вставки вигаданих документів чи публікацій перед початками розділів: фрагмент зі статті Ліанни, внутрішня доповідь Папської академії наук Святому престолу, внутрішнє листування ООН тощо. Також вони додають тексту «достовірності» і затягують читача не просто у книжку, а у цілий витворений світ.

Посередині між вірою й наукою

Чимало порушених у «Сліпобаченні» тем отримують у «Ехопраксії» своє продовження: вампіри, а з ними — відповідальність людства за оживлення нежиті чи будь-які інші експерименти такого штибу, постлюдство і його модифікації, глюки свідомості, перший контакт і неконтактність. Та провідного значення тут набуває питання віри і її взаємозв’язку з наукою: хто такий (чи що таке) бог?, що таке віра і чи має вона вплив на науку?, в чому потенційна користь і небезпека деяких форм релігійних вірувань?, яким може стати синтез віри і науки?

Більшість із відповідей — чи, скоріше, намагання їх отримати — обертаються довкола феномена Двокамерників. Вони — аномалія, адже використовують методології, що базуються винятково на вірі, але досягають результатів, яких не знає наука. Їм належить половина наукових патентів і, якби вони захотіли, то змусили б світову економіку за ніч зжерти саму себе. Вони посилили півкулі свого мозку і утворили надпотужний колективний розум, але достеменно так і не відомо, хто ці монахи такі і чого вони прагнуть.

Та якщо задуматися, лиця Двокамерників звернені до Божественного: їхні пошуки і намагання тільки для того, щоб до Нього доторкнутися. От тільки цей дотик може виявитися фатальним.

Співчуття

«Який мотив?» — запитує Джим Мур у «Полковнику». І отримує відповідь: «Вони зовсім не боги. У них є співчуття».

Співчуття позбавляється Сірі після операції, співчуття немає у вампірів, бо «якщо єдине, що ти можеш їсти, — це представники твого власного виду, співчуття зникає першим». Саме на співчуття як на військову стратегію ставить Аманда Бейтс, виконуючи своє перше польове завдання. Через співчуття — чи, може, з розрахунку — Двокамерники віддають Муру таємну інформацію, що стосується його сина. Із любові і співчуття Мур віддає свого сина, як колись Бог віддав свого.

А син говорить:

— Чорт, ви так з ним носитеся, з цим своїм співчуттям. Може, я й ошуканець, але більшість людей ладні заприсягтися, що я зазирнув їм просто в душу. І не потрібно мені це ваше лайно — відчувати мотиви, щоб їх розуміти. Навіть краще, коли ти не можеш цього. Так легше лишатися…
— Неупередженим? — Каннінґем слабко усміхнувся.
— Може, ваше співчуття — лише заспокійлива брехня, ти про це не думав? Може, ви гадаєте, що знаєте, як почувається інша людина, але насправді знаєте лише, як почуваєтеся ви самі. Може, ви ще гірші за мене. Або ми всі просто вгадуємо. Може, єдина різниця полягає в тому, що я не брешу самому собі.

Що ж — «Вогнепад» не надається до якихось висновків, це тексти призначені для повільного читання і ретельних пошуків. У таких шуканнях, мабуть, перебував і сам автор, і як добре, що він захотів їх із нами розділити.

Анна Лип’ятських

Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі