Історія про кої: кілька слів про переклад книжки Амелі Нотомб «Токійська наречена»

Амелі Нотомб. Токійська наречена (Ni d’Eve, ni d’Adam) / Пер. Павло Мигаль. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

«Я не щодня пишу історії, де ніхто не хоче нікого замордувати. Мабуть тому, що це історія про коі».
«Токійська наречена»

Спершу, гадаю, я завинила читачеві пояснення. Насамперед, «коі»: Амелі Нотомб використовує це японське слово на ознаку приязного почуття, але не кохання: «Це слово можна приблизно перекласти як смак. Він був на мій смак». Її історія про коі. Моя також. Цей переклад мені смакує.

І друге пояснення — що це й навіщо. Критика перекладу, на мій погляд, як і літературна критика, має на меті дослідження, обговорення, оцінювання й тлумачення перекладу як художнього твору. Звідси випливає, що йдеться не про смикання вдалих чи невдалих (на чийсь смак) шматків перекладу, а про цілий твір у його стосунку до оригіналу. Навіщо? Хотілося б, щоб, з одного боку, критика перекладу стала фаховим і посутнім (на відміну від численних теоретичних порад) спілкуванням перекладачів, допомагала б нам побачити свій твір очима колег, усвідомити критерії й вимоги професійного середовища, а з іншого — слугувала орієнтиром читачам і видавцям. По цім слові, почнімо.

Минулоріч побачив світ український переклад шістнадцятого роману франкомовної бельгійської письменниці Амелі Нотомб «Токійська наречена» (2007). Сюжет роману автобіографічний, про стосунки бельгійської дівчини з японським однолітком. Точний, без зайвої кучерявості стиль Нотомб, здавалося, не мав би створювати перекладачеві багато проблем. Проте, по-перше, дія роману відбувається в Японії: екзотичні страви, дивні для європейців звичаї й відповідні японські слова там і сям розсипані по сторінках роману у французькій, звісно, транскрипції. По-друге, Амелі не була б Нотомб, коли б обійшлася без сюрреалістичних вкраплень і незлого, часом прихованого збиткування з усіх: із себе, з героїв, із читача. І насамкінець, свою філологічну освіту письменниця аж ніяк не приховує, ба й всіляко демонструє – роман рясніє літературними покликаннями: від Лакло, Стендаля й Нерваля до Сартра, Марґеріт Дюрас і Дрюона, від маркіза де Сада до Стівена Кінґа, Кайко Такеші, Юіко Місіма…

«Місіма величний письменник. … краса його творів саме в японській мові. Його фрази звучать, наче музика. Як таке перекласти?»
«Токійська наречена»

Якщо творіння Амелі Нотомб вважати своєрідним музичним твором, то перекладач Павло Мигаль точно потрапляє в ритм і тембр, «виконуючи» його українською. Фрази такі ж короткі й місткі — а часом навіть коротші й місткіші! Порівняймо, до прикладу: Que Tokyo s’abrite de l’onde de choc: on allait voir ce qu’on allait voir. «Начувайся, Токіо!» І це без втрати змісту! Український переклад не поступається оригіналу й багатством лексики — замість банальних «чистити» й «різати» читаємо, наприклад: «Рінрі оббирав шкірку з імбиру. Хара лущив креветки, а Маса нарешті закінчив кришити капусту». Хіба ж це не прекрасно? Майстерно тлумачить український «виконавець» і колоратурні пасажі; попри довжину цитати, не можу втриматися, щоб не навести цей довершений вступ повністю:

«Це був бельгійський варіант Тайної вечері, на якій Христос із рівнинного краю бере в руки чашу з пивом, а не з вином, і мовить: «Це кров моя біла Нового Заповіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів, це робіть на спомин про мене, адже поки ви тут тріскаєте гребінці, дехто трудиться в поті чола, а стосовно тринадцятого, що за плитою ховається, і якому навіть на поцілунок Юди забракло сміливості, то він ще своє отримає».

Останнє – «він ще своє отримає» – влучний переклад фразеологізму (il ne perd rien pour attendre), що їх вельми полюбляє хитромовна Амелі, та й загалом французька мова. А от іще вдалі приклади тлумачення сталих виразів:
pédagogie à deux sous – «дешева педагогіка»
il en avait soupé, des nipponeries – «Він уже наївся тієї японщини»
L’hôpital se foutait de la charité. – «На себе подивився б».
Je n’allais pas m’en tirer à si bon compte. – «Так легко мені не відбутися».

Про втрати

«Чому за приємність завжди доводиться платити? І чому ціною за насолоду є неминуча втрата первісною легкості?»
«Токійська наречена»

Якісь утрати в перекладі неминучі, хоча їх часто можна відшкодувати. За перекладачем вибір — утратити «первісну легкість» оригіналу чи нюанси змісту.

Японець вчить французьку, бельгійка – японську, й на зіткненні двох культур виникають непорозуміння, цікаві ситуації, власне, й будується сюжет, який переповідає нам франкомовна героїня зі свого погляду. Попри насиченість незнайомими японськими реаліями, у книжці Амелі Нотомб немає приміток і додаткових пояснень. В українському перекладі їх також немає, хоч вітчизняному читачеві чужі обидві мови й культури. Тому трапляються непорозуміння.

У другому розділі роману з героями стався кумедний лінгвістичний епізод. Утім, із перекладацького погляду не такий уже й кумедний, адже гру слів із французьким «maîtresse», що означає, залежно від контексту, і «вчителька» (молодших класів), і «коханка», треба якось передати українською. Молодий японець, який іще не оволодів усіма тонкощами французької мови, представляє друзям свою вчительку: «Це Амелі, моя коханка» (ma maîtresse). Перекладач вирішив тут нічого не пояснювати, тому український читач може лиш здогадуватися, з якого дива хлопець назвав коханкою вчительку французької, яку до того ж бачить удруге в житті.

Без пояснень залишаються й усілякі японські футон, буто, торі, ріокан, фуро, юката тощо. Дещо можна зрозуміти з контексту, дещо так і лишається незрозумілим. Та може, це авторський задум, своєрідна гра з читачем?

Є втрати і в численних літературних покликаннях авторки, які за формою нагадують квест для студентів-філологів. Ось, наприклад, уривок, точно перекладений за винятком одного, втім, важливого для успішного проходження «квесту», розділового знака: «…повне зібрання творів його улюбленого автора Кайко Такеші, а також Стендаля і Сартра. Я знала, що останнього японці обожнюють, для них він екзотична дивина. Відчувати нудоту, розглядаючи гладенький від морських хвиль камінець, – це до такої міри суперечить уявленням японців, що викликає в них неймовірне захоплення». В оригіналі після «екзотичної дивини» стоїть не крапка, а двокрапка – милосердна підказка від авторки тим, хто не читав Сартра й не в курсі про роман «Нудота».

В іншому місці цілком виправдана відмова від важкопередаваного натяку на Ламартіна в оригіналі порушує «екологічну» рівновагу й тягне за собою нове непорозуміння. «Врешті ми дісталися величезного озера … Сюди приїжджали покататися на човнах і катамаранах. Остання деталь викликала у мене сміх. Хаконе — популярне місце для романтичних недільних прогулянок сентиментальних мешканців столиці». В оригіналі токійці не «сентиментальні», вони «ламартіньянці» – себто романтики, від імені французького поета-романтика Альфонса де Ламартіна. Перекладач вирішив не ускладнювати текст покликанням, цілком зрозумілий вибір. Але при цьому втрачається не тільки сам Ламартін, незрозумілим стає й зауваження героїні про те, що в неї викликало сміх — прогулянки озером — бо це покликання на один із найвідоміших віршів Ламартіна «Озеро».

Перекладачу перекладачеве, редактору редакторське

У фаховому середовищі, здається, переважає таке ставлення до перекладних творів: усі здобутки — авторські, всі хиби — перекладача, перекладач відповідальний за якість твору. Проминімо зараз питання якості оригінальних творів і згадаймо про ще одну дійову особу творення перекладу — літературного редактора. Саме цей фахівець, відповідно до Наказу № 288 Держкомітету телебачення та радіомовлення «Про затвердження нормативної документації з праці та професійної кваліфікації»:
«Відповідає за граматику й стилістику редагованого рукопису. Здійснює літературне опрацювання авторського оригіналу, вдосконалює композицію видання, усуває смислові невиразності, уточнює формулювання, виправляє пунктуаційні та орфографічні помилки. … Редагує прийнятий до опрацювання рукопис, редакторською майстерністю сприяє підвищенню його мовного й літературного рівня».

І саме літературній редакторці «Токійської нареченої» слід адресувати запитання, чому в тексті де-не-де трапляються такі незграбні конструкції, як: «Я, котра палко прагнула бути японкою», «Ось чому “представник японського народу” припускає обов’язкову героїчну конотацію», «У тебе, хто має всі можливі ґаджети…», «Процедура тривала страшенно довго, під час якої мені дедалі глибше проймала безглуздість ситуації» або найкумедніша, про вбиральню, що звільнилася: «Десятого січня 1991 року я була завідувачкою вбиральні, яка щойно звільнилась».

Є, звісно недогляди, які літературний редактор впіймати не може, як-от фразеологізм toute honte bue, який має сенс «без докорів сумління» замість «паленіючи з сорому» в перекладі, але в уже згаданому наказі Держкомітету з телебачення та радіомовлення є ще одна цікава професія, редактор-перекладач, який знає мову перекладу й «забезпечує лексичну, стилістичну і смислову відповідність літературного перекладу авторському оригіналу». Але така рідкісна птаха мені не траплялась. А вам?

Французький оригінал «Токійської нареченої» нагороджений премією Флори від групи письменників і літературних критиків, що збирається в паризькому кафе «Флора». Відзнака від колег (і потенційних суперників) — промовиста нагорода. Поки нас не назбиралась іще група критиків перекладу, я просто хочу відзначити якість перекладу Павла Мигаля, вірність оригіналу й володіння словом. І окремий захват висловлюю з приводу римованого перекладу рядка з пісні Жоржа Брассанса: «Ні, не люблять добрі люде, / Інший шлях, як в когось, буде» (зайві коми – редакторські  ) – Non, les brav’s gens n’aiment pas que / L’on suive une autre route qu’eux. Мені в останній роботі теж довелося перекладати кілька цитат Брассанса, і на поетичний переклад я не спромоглася. Мої братерські самурайські обійми перекладачеві (покликання на «Токійську наречену»).

Марина Марченко

перекладачка з французької та англійської