Якоїсь би книжки. Огляд чужих запитів із-за прилавка

Валентина Набока

Перший місяць нового року я стажувалася в одній із київських книгарень на Хрещатику. Напитуючись туди, навіть гадки не мала вступити в черевики Шона Байзелла, автора знаменитого «Книгаря». Та ось минає півтора місяця. Зима викидає із пабів вертких, не готових сконати в кучугурах пивних снеків іноземців. І їм будь-що треба ще якоїсь книжки! Запити настільки різні й непередбачувані, що розумію: замало переказувати всі ці епізоди вдома. Нотувати — щонайменше з того, що можу зробити.

Отже, про іноземців в українських книгарнях. Вибір книжки таким покупцем незрідка залежить від його компанії. Якщо попереду виступає скроєна, як принцеса ельфів, панна (його українська половина), і повіки їй запнуло усвідомленням власної нетутешності, — шкода, але ви таки завернете в куток російськомовної літератури. Наш гість уже півроку вчить російську. Доволі зграбно будує речення, а дружина «витягує» розмовне спілкування. Ця їхня поїздка до Києва — чудова нагода вигострити скіли молодіжної російської, хіба ні? Що ви порадили б із книжок? Something easy, можна й гламурні жіночі історії, але щоб без криміналу та цих складних старих слів. «Ко-лльєк-ці-о-не-е-ер», — перекладає на долонях маленький томик «Азбуки классика». «Іs this really an easy? Пра что?» — «About mentaly disordes аnd love». Невдовзі до пари приєднається чоловік у невисокому багряному тюрбані, щоб висіяти з дібраного будь-які згадки про кров, фізичне насилля, лайку й цілунки з язиком. Джона Фаулза відкладуть до наступного разу (усілякі «disordes» усе ж таки бадьорять), а Француазу Саган, за наполяганням пана в тюрбані, відкинуть як «too sad». На касу забрали емігрантські історії Довлатова.

Ранкові візити обмежувалися пошуками розмовників із зручними ресторанними діалогами. «Рleasе, tell me, how to pronounce this letter!». Йшлося про «y» на позначення українського «и» у слові «скористатися». «More deep: “Y-y-y!”». Покупець прокашлявся, а тоді добув із себе ціле речення: «Чі можу я скістатисья ваші телефоном?». Після 12-ї, і так буває дуже часто, гості з тамтих світів просять провести їх до стелажів із перекладеними англійською сучасними українськими авторами.

Набираємось повітря — хвилин так на п’ять. Річ у тім, що цих широких, під зав’язок заставлених перекладеними Забужко, Андруховичем, Калитко, Курковим, Жаданом та ін. cтелажів немає. Тс-с-с, ніде. Є «Многая літа» Мирослава Дочинця («Many, many years»), а також дослідження істориків Сергія Плохія і Тімоті Снайдера. За головні друковані ворота в Україну по наших книгарнях правлять товстезні фотоальбоми на кшталт «Україна. Країна і Люди/ Ukraine. Сountry and People» (видавництво «Ваклер», К., 2012). Навіть свіжий «Ukraїner» не годен наладити цю переправу із парадної картинки до сенсів, якщо «я своїм португальським друзям хочу красіву книжку привезти, щоб показати: у нас теж своїх замків, гір, маєтків є трохи! А тут про що? Якісь там громади з їхнім маленьким бізнесом?». Це був голос нашого колишнього співвітчизника.

Та коли за сенси зачепилося міцно, я пропонувала наклацати прізвища найбільш відомих українських письменників у телефонних записниках. «Yuriy Andruhovych…» — «Stop! He’s man, isn’t he? I’m interested in woman. Only woman». — «Oksana Zabuzhko». — «What is she writing about?». — «Problems of anti-kolonial discourse… Femenist prose and poetry». — «Perfektly! Who else?».

Іншого разу, шукаючи названого вголос автора («Казька Сян… Тшось про спіну»), ледь не забрела у відділ дитячої літератури, щоб обдивитися всі корінці на полиці казок «А-ба-би-га-ла-ма-ги». Була збірка японських, а от щодо китайських… І вчасно вирулила назад: адже ті дві жінки спочатку запитували книгу, «де є ця нова війна, а потім одразу — флешбек на часи Нестора Махна» — «Можливо, вам потрібна Гаська Шиян “За спиною”?». — «О, дякую!».

Виголоднілі за сенсами білоруси не виглядають їх поодинці. Хтось оголошує формальний привід: «Нам бы какую-нибудь удобную карту города!» — і заклякає на середині зали, зганяючи до себе решту людей, їхні тіні, підозри, тіні підозр і навіть тих покупців, які не знають ані слова російською. Інший чоловік із групи підбігає збоку. Можна сказати, умовно спокійний: «Нужны открытки с видами Киева. Какие здесь есть? Пять-шесть штук. Нет, храмов не надо. С Майданом. Пять-шесть штук, найдете? Зайдем через полчаса». Перебрала дві етажерки-крутилки, доки знайшла необхідну кількість. Усе, як просили. Майдан. Колона Незалежності. Готель «Україна». «Ну нет, какой же это Майдан? Клумба…» — «Так це і є Майдан. Серце його композиції». — «Нет, спасибо. Дякую!». Услід всі з його групи: «Дякую!». Білоруси пішли, з камер метро давно зникли їхні постаті. Я тільки зараз розумію, який же то мав бути Майдан в уяві мешканця Гомеля. По-перше, без веселенької клумби-годинника. Обов’язково мало би щось горіти: начеплені на гаки смолоскипи, лампадки на сходах за колоною. Або хворобливо-червоний світанок. Шини? Можливо. Люди не їдуть по щось, що є в них під носом.

Чи вглядаються у наші сенси росіяни? Будемо вважати, мені не пощастило. Але вони також вивчили слово «дякую», користуються ним наприкінці розмови, а інколи у сполуці «дуже дякую». Лише одного разу якийсь молодик нарікав на брак сучасних російських книжок — цікавився «Общагою- на-Крові» пермяка Олексія Іванова. «Я же все-таки из России», — сказав із притиском, а потім озирнувся. Сподівані «вуха» стояли до нас спиною.

Валентина Набока

Навчалася в Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка. Перші шість років робочої діяльності офіційно віддала освіті, працювала у місцевому видавництві, а також писала статті для кропивницьких медіа. Нині мешкає в Києві.