Темні справи дядька Бера

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

Нарешті я це зробила! Ну, майже. Мені здається, у підлітковому віці всі ми переживали захоплення детективами, ба більше, самі мріяли розплутувати загадкові події за допомогою дедуктивного методу або пістолета. Моя детективоманія почалася класично — з оповідань про Шерлока Холмса та «Східного експреса» Агати Крісті. На відміну від Ватсона, я ґав не ловила, а тренувалася. От Холмс завважив, що Ватсон дивиться, але не спостерігає, і продемонстрував це на прикладі сходинок із передпокою в кімнату: Ватсон бачив їх кількасот разів, але йому на думку не спадало їх порахувати, він узагалі не звертав на них уваги. Після цього я перерахувала всі приступці на всіх сходових маршах у школі, в музичці, в універмазі — скрізь, де тільки були сходи в нашому райцентрі.

І, звичайно, я хотіла писати детективи. У мене навіть назва була, щоправда, запозичена з веселих шкільних вибриків мого тата, — «Темні справи дядька Бера». Відтоді я багато ким збиралася стати і — не повірите, але таки стала детективом! (Про це в кінці.) І любов моя до детективної літератури не згасла. А от назва ненаписаного роману залишилася без діла, тож я вирішила використати її, щоб розповісти про останні читані книжки, бо це, як на підбір, детективи.

Май Дзя. Дешифрувати

Май Дзя. Дешифрувати / Пер. з кит. Надія Кірносова. — К.: Сафран, 2019

Роман Май Дзя я купила не так за те, що його промотують як шпигунський трилер, а з інтересу до сучасної китайської літератури насамперед. А ще у мене є «Джвандзи» (я писала про цю книгу тут), і мені дуже сподобалося, як нове видавництво «Сафран», котре обрало нелегкий і неходжений у нас шлях східної літератури, робить свої книжки. Вони акуратні, приємні на дотик, а «Джвандзи» блискуче перекладено й відредаговано. А тут ще й детектив — усе зійшлося.

У мене як у людини, яку обрахує перша-ліпша бабця на базарі і яка знає напам’ять тільки один телефон, викликають побожний трепет люди, котрі мають справу з цифрами й не бояться їх. Писати коди, шифрувати слова в цифри, які геть нічого не кажуть, розшифровувати — таке можуть хіба рóботи або генії. Книжка Мая Дзя про друге — про геніального криптолога.

У романі є якийсь невловний присмак чи то притчевости, чи то «химерної прози» або ж магічного реалізму, але цю межу автор ніде не переступає. З одного боку, читаєш і здається, ніби зараз у Грушевому саду почнуть коїтися дива: жінка-геній, пан Заморський і настій грушевих пелюсток, Великоголовий Хробак, який самостійно винайшов арифметичну дію множення, — усе це трохи аж казкове на тлі історичних подій, що стрясають країну. Зав’язка цікава і багато обіцяє.

Автор вдало будує розповідь, перебиваючи хронологічний виклад подій нібито записами інтерв’ю з персонажами, це дозволяє змінювати оптику і показувати ті самі події очима інших людей, пожвавлює оповідь, а ще перетворює її на розслідування: перед вами і факти, і умовні допити свідків. Насправді вбивства не буде, тобто буде, але без трупів. Як на мене, «Дешифрувати» — це не шпигунський детектив, а радше психологічний трилер про змагання двох не держав, ні, а двох умів — шифрувальника і дешифратора, криптографа й криптоаналітика. Один створює шифр, інший його зламує. Чи вдасться це зробити двічі?

Не знаю хто як, а я оцінюю якість детективу за тим, наскільки віртуозно закручено сюжет і чи зможу я вичислити злочинця. На другому місці — стиль. Звичайно, після «Вбивства Роджера Екройда» бабусі Агати читача вже нічим не здивуєш, але й підозрювати найменш помітного персонажа чи персонажку теж не варто — це вчорашній день детективної літератури. Отже, я вичислила автора Пурпурового шифру на с. 95. Тепер і ви спробуйте свої дедуктивні здібності — ви не пошкодуєте й отримаєте насолоду принаймні від читання. «Дешифрувати» добре написано (я так думаю) і добре перекладено (в цьому я переконалася), Надія Кірносова й команда заслуговують на похвалу і подяку. А чималу кількість хибодруків «Сафран» виправить, додруковуючи наклад, — упевнена, що в цьому буде потреба.

Це перша книжка, у якій «Сафран» використав українську практичну транскрипцію китайської мови, відмінну від усім звичної. Певно, вам це нічого не каже, та й мені теж було байдуже: коли у твоїй рідній мові веліли писати «священика» через «-нн-», то Гоміньдан чи Ґвоміньдан — просто по барабану. Зате завдяки Мао Дзедону я перевірила, чи недаремно тренувала в дитинстві дедуктивний метод. Певно, у видавництві не одразу дозріли до нової транскрипції і спершу писали Мао Цзедун, «хунвейбін», власне ім’я Жун. А коли вирішили передавати відповідний губний голосний через «о», а не «у», як досі, то автоматом поміняли всіх Жунів (їх у тексті тьма-тьмуща) на Жонів, бо де ще може трапитися буквосполучення «-жун-». І не вгадали — так у тексті кілька разів з’явилося кумедне слово «міЖоніверситетський». Ех, призів за таке не дають, але я повеселилася, розгадуючи цей хибодрук.

Мішель Бюссі. Чорні водяні лілії

Мішель Бюссі. Чорні водяні лілії / Пер. з фр. Вікторія Барська. — Х.: Віват, 2019

У детективі Мішеля Бюссі про цифри нічого немає, зате є Моне і його безкінечні «Водяні лілії», і це мені набагато ближче (я навіть бачила «Відбиток хмар у ставку з водяними ліліями» і ще кілька з них наживо). Проте це не означає, що другий із читаних мною на початку цього року детективів кращий за перший. Мабуть, стилістично мені все-таки ближчий Май Дзя, тому що Бюссі цілу книжку дратував своєю багатослівністю. Доходило до того, що я нетерпляче зазирала через пару абзаців наперед, щоб дізнатися, до чого все йде, поки автор чи то пак хтось із персонажів розсусолювався на якусь сторонню тему. Звісно, я поверталася назад і все сумлінно перечитувала — я вже доросла читачка, але все-таки автор міг трішки покоротити свій текст. Це як із фільмами Мартіна Скорсезе: усе добре, але якби на годину менше, то було б іще краще.

Це щоб одразу про закиди. Отже, перше — багатослівність. Другий — обіцяна в анотації на обкладинці руйнівна пристрасть видалася мені вкрай штучною: я розумію її необхідність і роль у сюжеті, але в цілком реалістичному, життєподібному детективі вона якась надумана і неприродно пришвидшена. Її наче пришито білими нитками, бо сюжет невпинно котиться до фіналу і на його розвиток дано лише два тижні. І ще діалоги й монологи десятирічної Фанетти звучать надто вже по-дорослому, хоча вона просто дитина, хай навіть дуже обдарована.

Переваг у роману Бюссі куди більше. Насамперед — я не вгадала розв’язку! Знімаю капелюха перед автором. Він зумів заплести всі лінії в один клубок, розкидавши по тексту підказки, які, однак, повної відповіді не давали. Може, треба було погуглити «Тріумф Тайґер», але ж його випускають і досі, тому хтозна чи це допомогло б. По-друге, роман просто красивий: красиві пейзажі, красиві люди, скрізь квіти, картини, мольберти, фарби й лілії в ставку, цитати з поеми Луї Араґона. Та навіть слово «Живерні» просто красиве. По-третє, ми вже від початку, спостерігаючи, як із річки витягують перший труп — Жерома Морваля, знаємо, що будуть іще вбивства. І знаємо, що смерть загрожує молодій жінці і дівчинці, а відтак одразу за них уболіваємо і переживаємо. Не кожен автор, а тим паче детективів, може викликати у читачів емпатію до своїх персонажів. І нарешті в кінці Бюссі не викаблучується і дає читачам те, що вони хотіли. Зізнайтеся, вам же теж хотілося переконатися, що Скарлет таки повернула собі Рета Батлера, але роман закінчується тим, що вона подумає про це завтра, адже завтра буде інший день. У Бюссі ніякого «завтра» не буде, бо він це робить тут і зараз, на сторінках свого роману, і скажу вам, у мене від того повна читацька сатисфакція.

Від початку року мені на диво щастить із хорошими перекладами. Хоча французька не належить до топових мов у тому сенсі, що вибір перекладачів з французької у нас помітно менший, ніж з англійської і навіть німецької (що вже казати про китайську — це екзотика), «Чорні водяні лілії» перекладено добре. Не скажу, що блискуче, а окремі редакторські недогляди так мене шкребли, наче мастихін палітру («ступила кілька кроків по теракотовим плитам холу» — жах-кошмар!). Та загалом і Мая Дзя, і Мішеля Бюссі зроблено на совість, так що мова цих романів не примушує читача задумуватися над убивством перекладачів, як ото миття посуду породжувало в Агати Крісті думки про злочини.

Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія

Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. — К.: К.І.С., 2019. — Т. ХІІІ/ХІV

Повернімося до моєї реалізованої дитячої мрії стати детективом. У літературознавстві є така скромна галузь як текстологія і літературне джерелознавство. Прикро, що самі літературознавці не завжди знають і розуміють, що це таке, на філфаках відповідну дисципліну або викладають украй ганебно, або взагалі нею нехтують — і це дуже печально.

От вам коротко моє останнє літературне розслідування. Таїта Борисівна Швець-Тенета-Гурій, донька письменника Бориса Тенети, передала в архів Інституту літератури фото батька в групі з іншими людьми, сама нікого, ясна річ, не знає. Ми одразу ідентифікували Підмогильного (впізнаваний профіль), Копиленка (губошльоп), Антоненка-Давидовича. Після певних вагань признали Осьмачку (несподівано гладкий, коли не сказати опецькуватий). Я також упізнала румунського письменника Панаїта Істраті, який бував в Україні і мені доводилося цим займатися. Але хто його сусід? І раптом осяяло: це ж Нікос Казандзакіс, друг Істраті! Лише один раз в одному якомусь журналі було коротке повідомлення, що до Києва приїхав письменник Казандзакіс, але де тепер ту новину шукати — хтозна. Залишився ще один чоловік зі східним розрізом очей. Гортаючи журнал «Глобус» і перечитуючи статті про приїзд Істраті, випадково натрапили на його фото — Василь Касіян. Він дружив із Григорієм Косинкою, і це стало ще одним аргументом, адже на фото головно письменники з літературного угруповання МАРС.

А коли зроблено фото? Істраті був тут у листопаді-грудні 1927-го і потім 1928 року, але коли саме невідомо. На фото видно, що прохолодно — всі у верхньому одязі стоять на палубі і дме сильний вітер. З усієї групи спогади про літературне життя 1920-х залишив тільки Осьмачка, звертаюся до них. Ура! Там є і про цю поїздку, і про фото. Це був червень 1928 року, шевченківське свято в Каневі, разом з усіма плив і нарком освіти Микола Скрипник. Тепер гуглимо «скрипник канів 1928» або щось таке. Української материкової періодики в інеті майже немає, зате є газета «Свобода», яка 7 червня 1928-го передрукувала статтю «Шевченківське свято в Каневі». Там є і про Панаїта Істраті та його виступ на могилі Шевченка. Все, в групі людей на фото всіх ідентифіковано, саме фото датовано. Чим вам не детектив? (Фото і статтю про Панаїта Істраті читайте в журналі «Тиждень», № 8 від 19 лютого, тільки в друкованій версії.)

Так от, «Спадщина» — моє улюблене літературно-детективне чтиво. У цьому здвоєному томі цікаво все: і статті, і публікації. Шевченкознавчі розшуки Олександра Бороня — наш завзятий завідувач відділу шевченкознавства копає й копає: і загадкових невідомих розкриває, і людей, зображених на Шевченкових картинах, встановлює, і прототипів вичисляє. А, наприклад, Альбіна Шацька датувала один лист Лесі Українки, опублікований у «коморівському» тритомнику її листів. Тільки там помилочка вийшла. Леся і її дядько Михайло Драгоманов мали моду писати дату — день і місяць, а рік не писали. І один лист таким робом потрапив не в той рік, а в результаті Леся муфточку спершу зносила, а потім купила.

Галина Бурлака свого часу готувала до публікації в першому багатотомнику Василя Стуса його збірку «Час творчості». І от вона через двадцять років розповідає, які були труднощі, чого вдалося уникнути (наприклад, Михайлина Коцюбинська в останню мить засумнівалася, що кілька віршів належать Стусу, і таки так, то виявилися вірші Вінграновського, які Стус просто переписав своєю рукою), а де текстологи все-таки налажали, чому і що треба виправити в наступних виданнях. Це просто безумно цікаво. І так само вже є доповнення й виправлення до книжки Володимира Панченка про Миколу Зерова: статтю в «Спадщині» Володимир Євгенович готував уже після виходу книжки і встиг зробити кілька суттєвих правок, відчитати темні місця в рукописах Зерова тощо. А пам’ятаєте Шкловського «Я знаю, як зроблено автомобіль, я знаю, як зроблено “Дон Кіхота”»? Почитайте статтю Олеся Федорука і ви знатимете, як зроблено «Чорну раду» Куліша.

Це коротко про статті. Дуже коротко, бо попереду ще публікації, і я не знаю, як утриматися від цитування. Якщо у вас філологічна освіта, ви точно чули ім’я Павла Білецького-Носенка, а то й читали на іспит його байки чи «Горпиниду». А у нього є цілий історичний роман «Зиновий Богдан Хмельницкий»! І його через 200 років — прописом: двісті років! — нарешті опубліковано в «Спадщині». Почитайте, і ви зрозумієте, чому публікаторка Мар’яна Добоні назвала письменника «чемоданом без ручки».

А далі моє улюблене — подружнє листування Косачів. Відтепер Петро Антонович Косач, який для всіх лише батько Лесі Українки й чоловік Олени Пчілки, — мій кумир! Збереглося 160 його листів до дружини, і лише дев’ять її листів до нього. Як ви думаєте, хто в цій парі пам’ятав про день їхнього шлюбу і нагадував та вітав свою «половинку»? Хто ніколи не відмовлявся сидіти з дітьми і вмів їм давати раду? Хто знав усе про дитячі й дорослі хвороби та як їх лікувати? Хто навіть стежив за регулами своїх доньок? Хто першим ішов на примирення після сварки, вибачався і віддано любив усе життя? Я не знаю, що треба прочитати, щоб Ольга Петрівна Косач перестала бути в моїх очах мегерою.

Мені хочеться зацитувати тут усі 160 листів. Ви ж знаєте, що це неможливо, тому от вам тільки картинка (користуюся добрим ставленням до мене заступника головної редакторки «Спадщини» і дякую йому). Петро Антонович у Луцьку, надворі лютий 129 років тому, холодний, морозний і сніжний. Він пише дружині, а по хаті бігає трирічна Дора, виспівує пісеньку про маму-цацу, Лесю-цацу і Патьку (це її дитяче прізвисько). А потім лізе до тата на руки і хоче щось сама намалювати мамі. Петро Антонович дозволяє і збоку дописує: «Водил ее рукою и видел восторг». У кінці звітує: «Усе прыбрано, натоплено и подано. Часами дітвора трохи капризуе от скуки, но это пусте». А зазвичай листи завершуються так: «Цілую дуже, дуже и зостаюсь весь твой довіку и суду».

Лист Петра Косача до дружини, 9 лютого 1891 року

І ще одна дивовижна публікація листів, тільки вже без поцілунків. Михайло Драгоманов — націоналіст і космополіт, чиї листи розкидано по різних архівах і країнах. Паскаль Зіґріст і Антон Котенко зібрали тут і прокоментували листи Драгоманова, які зберігаються в США, Амстердамі й Парижі. Зайве казати, що публікуються вони вперше і досі жоден дослідник спадщини й фігури Драгоманова, аж до найновіших видань і біографій, ці листи не читав. Публікатори пропонують поглянути на Драгоманова в контексті модного нині напряму — глобальної історії, чиїм протопредставником можна вважати і самого Драгоманова. Це вельми оригінальний ракурс, а поза тим, у листуванні безліч цікавого. В одному листі Михайло Петрович пропонує перекласти на Заході роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», бо, на його думку, «это лучшее, что написано прозой по-малорусски». В іншому нарікає, що у нас давно мали би бути початки політики, адже «в нас нема того цареславія, яке все-таки дуже в Московщині». До Макса Нетлау й Ґастона Парі Мішель Драгоманов писав французькою, листи дано в оригіналі і в перекладі, і всі як один супроводжено коментарем.

Повірте мені, текстологи і джерелознавці — це не архівні гризуни, які добровільно поховали себе під паперами, це все люди, які не забули, що в десять років хотіли бути детективами. І вони свого добилися. А в кінці «Спадщини» є описи фондів: приходьте, працюйте з документами, і ви теж напишете свої «Темні справи дядька Бера».