Викрадачі Каменів

Лені, Патрикові, Резидентам,
і Тобі, Готланде

Катерина Девдера

1. небо-море-земля

Цей політ – перший у моєму житті. Друзі родини провели мене в аеропорту, куди я приїхала за кілька годин до вильоту просто тому, що не змогла би спокійно сидіти вдома. Лякав не сам переліт, а всі ці пункти, які потрібно пройти, мов митарства, перед тим як тебе візьмуть на небо.

Проте, коли заходжу в літак, страху меншає, натомість з’являється цікавість. Стюардеси здаються феями. Приємний голос пілота звучить підбадьорливо й заспокоює. Він попереджає про можливість турбулентності й просить не турбуватись. Я думаю собі – від цього чоловіка залежить моє життя. Принаймні найближчі дві години…Судячи з безтурботної і трохи байдужої поведінки інших пасажирів, вони про таке не міркують. Хтось вкладається спати. Хтось нарікає на не надто зручне крісло. Хтось грається телефоном або гортає глянцеві журнали. Я – позираю то на пасажирів, то у вікно, біля якого сиджу.

Літак вирушає – їде і їде набираючи швидкості. Мені здається, що ми не злітаємо надто довго. Я навіть іронізую подумки: «Якщо отак будемо їхати до самої Швеції, то мені взагалі нічого боятись». А тоді (і це найпрекрасніше!) – ми відриваємось від землі. Літак перехиляється, потроху вирівнюючись уже в польоті.

Земля даленіє. І тепер, коли вас не зв’язує нічого, ти ж бо не торкаєшся до неї, ніби «втрачаєш» землю під ногами – вона здається такою рідною і такою красивою. Україна. Далекі поля, будиночки, шляхи, ріки. То моя земля там унизу. Ми летимо й летимо, і здіймаємось усе вище й вище. І зрештою, землі вже не видно: літак пролітає товщу хмар – і хмари під нами. Все вистелено хмарами, над якими – чисте, як вічність, небо…Я припала до вікна і не можу відірватись. Тут так тихо-тихо і так спокійно – на небі. Пригадую дитячі фантазії, коли вірила, що кожна хмара – кучугура морозива, ванільного пломбіру, звісно ж. Цієї миті ті фантазії здаються цілковитою реальністю.

Кажуть, Нікіфор, художник-примітивіст із Лемківщини, під час першого польоту дуже розчарувався: «А де янголи?», – запитував засмучено він. «Я не побачив янголів»…Я теж їх не побачила. Але…але там було так гарно – на небі. Й так дуже-дуже спокійно. Наче невидимі янголи, правда, були – сиділи, кожен на власній хмарині, граючи в золоті флейти чи співаючи псалмів, чи просто медитуючи наодинці або розмовляючи одне з одним.

А десь попереду – я знала й очікувала цього – під нами мала розгорнутись гладінь моря. Балтик. Голос пілота: «Шановні пасажири, ми пролітаємо над Балтійським морем». Лінія суші зникає. Небо вгорі. Під нами – хмари та ще одне небо. Себто море. Але якоїсь миті ілюзія стає повною. Немає нічого (і ніколи нічого й не було) окрім неба і хмар. Море внизу брижиться білою піною хвиль. На ньому видніються дрібні цятки кораблів. Якийсь острів (чи не Готланд, бува?). Це ж і є кінцева ціль моєї подорожі. Правда, на Готланд я летітиму вже зі Стокгольма…

А тоді перед моїми очима постає інша земля – помережена лагунами й затоками. Земля озер, лісів. Швеція. «О-о-о! Ти красивіша, ніж я могла собі уявити!», – міркую і мимоволі хочу, щоб і ця земля подумала про мене так само. Літак опускається. Зелені модринові ліси. Дерев’яні будиночки. Скелі – багато каменю на цій землі. Моя земля м’якша. І коли ми вже виходимо з літака – всюди тиша, така тиша, що я вперше усвідомлюю, в якому шумі живу в Києві. Повітря тут свіже й чисте.

Пройшовши митний контроль і сказавши дівчині, що перевіряє мій паспорт (не надто впевнено, але достатньо переконливо, аби мене не запідозрили у брехні): «Я письменниця, їду на резиденцію в містечко Вісбю, ось запрошення», я купую квиток на автобус і вирушаю до іншого аеропорту. Ліна була права: кольори тут і правда більш насичені, як у нас. Зелень лісу обабіч шляху здається густішою. Високі скелі, порослі мохом, нагадують мені про ліс, у якому Роня, донька розбійника, бігала разом із Бірком, втікаючи від літавиць і приручаючи диких коней. Час від часу за вікном постають красиві поля. Я розпитую сусідку – українку, що переїхала сюди з сім’єю, про шведів. Вона розповідає: «Тут камінь усюди, поля, які ти бачиш за вікном…щоб вони були…хтось століттями витягав із землі камені, збирав камені»…Я ще не знаю цих людей, цієї землі. Але вже відчуваю повагу і трохи сорому – бо там, десь там, є моя земля, така щедра, така родюча й масна…і така спаплюжена, наче на ній живуть не люди, а покручі…

Мій другий аеропорт – Арланда. І я заледве не спізнююсь на літак, захопившись писанням дорожніх нотаток і віршів. Тепер, коли ми знов піднімаємось у небо, уже не бачу хмар – навколо темінь. І тільки внизу сяють золотими вогнями Стокгольм і Швеція. І вони, правда, далеко красивіші, як я могла собі уявити.

…А ще – після першого польоту, коли ми виходили з літака і дякували стюардесам і пілотові, я думала: «Невже? Невже я більше ніколи не побачу цих людей і вони не стануть моїми найліпшими друзями? Невже ми всі, разом побувавши на небі, тепер просто вийдемо і будемо ступати землею, ніби нічого й не сталось? Це ж був…трансцендентний досвід…Справді, був…»

2. перша ніч

Глупа осіння ніч. Таксі щойно від’їхало, я з велетенською валізою стою сама серед середньовічного містечка. Небо всіяне зірками й сузір’ями – он Велика Ведмедиця, Оріон. Дзвони старовинної церкви навпроти вибили одинадцяту. Мені потрібно знайти ключ. Десь тут – під котримось із двох будинків – офісом на Удденс-ґранд та пансіонатом через дорогу – на мене чекає ключ, залишений Патріком Мускосом, асистентом Лени, директорки будинку письменників і перекладачів у Вісбю.

Я прочитала його останній лист неуважно, не надто уважно вивчила карту. Здається, ключ десь під квіткою чи то букетом? Нишпорю всюди – під кожним кущем троянд, у купці сухого листя біля сходів. Зважую, наскільки готова провести ніч навулиці після цілого дня в дорозі. «Це найбожевільніша пригода за все моє життя: ось я сама в чужому місті у Швеції шукаю ключ в осінньому листі. І якщо не знайду – куди подамся?».

Ключ знаходиться – під відром. «Bucket», то іще не букет і не квітка, еге ж?..

Я відчиняю двері пансіону, ходжу напівосвітленими тихими коридорами, шукаючи десяту кімнату. Вона нагорі, тож доведеться витягати валізу сходами. Моя валіза справді важка. Двадцять кілограм – це безмір теплого одягу і книжок, а ще – завбачливо захоплена з дому гречка.

Я входжу до крихітної теплої кімнати в блідо-зелених і білих тонах. Тут є все необхідне, без зайвої пишності, але зі смаком і турботою про мешканця. Столик і стілець, м’яке крісло з пледом – місце для читання, шафа для одягу, комод, вузьке ліжко з нічним столиком і торшером поруч. Час розбирати речі. Відкриваю валізу сторчма – і на всебіч розсипаються крупи: пакет був недостатньо міцним і порвався. «Сію, вію, посіваю!» Це наша добра українська традиція – засіяти кімнату. «З Новим роком, з новим щастям!» – думаю так і стаю на коліна, і згортаю долонями гречку на гладенькій ламінованій підлозі…

3. маршрути й мапи

Вісбю – шведське містечко на острові Готланд знане як одне з найкраще зацілілих середньовічних міст Північної Європи. Майже немає дня, який я проводжу без прогулянок. Ходжу, і не можу сидіти в чотирьох стінах, навіть якщо сильний вітер і йде дощ.

І найбільше мене манять не середньовічні мури й не вузенькі бруковані вулички з будинками вісімнадцятого сторіччя, оповитими гінкими високими кущами палахких руж. Не крамниця-склодувня «Glasblåseri» на Мелланґатан, де можна не лише побачити, як майстер видуває скло, а й самому спробувати виготовити щось. Полум’я з печі постійно відбивається від усіх дрібних і більших шкляних янголів, мерехтливих куль, склянок, келішків і ваз, а ще – високих, ледь блакитних свічників.

І найбільше манить навіть не кав’ярня «Gula Huset» («Жовта хатка»), котру відчиняє на вихідні худорлявий запальний швед, який випікає найсмачніший у світі шоколадний торт, а потім подає його зі збитими вершками і фруктами (апельсином і свіжою полуницею) на давній тарелі із зображенням голубого павича посередині. І не посірілі (а колись, кажуть, були білосніжними) кам’яні стіни й напівзруйновані склепіння високих готичних храмів (Діви Марії, св. Ларса, св. Карини (Катерини), св. Олафа, св. Ніколаса, св. Ґьорана, Дроттен – та інші, назви яких я не запам’ятала). Хоч усе це прекрасне, як казка чи сон, який раптом виявляється реальністю, є ще дещо. Щось, що перевершує усе назване, і це – Море.

Море видніється з вікон обох будиночків, у яких живемо. Коли дивишся на нього, здається, що воно вище, ніж саме містечко, і ось-ось затопить Вісбю, наче легендарну Атлантиду. Море міниться. Море нагадує норовливу красуню. Кожного дня всі мої маршрути ведуть до нього. Надивитись, набутись, ввібрати його під повіки, затамувати в пам’яті. Щоб потім у Києві заплющити очі в метро в годину пік – і бачити…море.

Дивитись на море, щоб пережити зиму. Любов і відсутність любові. Щоб відпустити минуле з усіма його надуманими і справжніми тривогами, бідами, ранами, ненавистю, небуттям…Хвиля накочується й опадає. Я би хотіла бути такою, як море. Несправедливо, що в українській мові «море» – слово середнього роду. «La mer». У французькій – жіночий рід. Море – це жінка, це любов, це життя. Море це море. Можливо, колись я опублікую збірку віршів – списану від першого аркуша до останнього цим одним-єдиним словом: «Море. Море. Море. Море. Море». Напевно, то буде найкраще з усього коли-небудь мною ж написаного… Море…А який же тоді…Океан?

Одного ранку, коли я стою на пагорбі біля середньовічних міських мурів, задивлена на м’яко-сиво-голубу воду, якийсь літній швед проходить повз, вигулюючи кудлатого брунатного песика, й щось говорить до мене, усміхаючись. Я ніяковію:
«Sorry, I don’t understand?»
Англійська, як завжди, рятує на цьому острові, чоловік відразу ж перекладає:
«Is it beautiful?»
«Oh…It is!»
Чи море красиве? Красиве. Кожної миті інше, як інша – кожна наступна мить.

…Я усе частіше вирушаю на північ (Norra) – за мури, а тоді вздовж узбережжя по Стежці Здоров’я. Одного ранку, коли ми снідали вдвох, про цю стежину мені розповіла Кайя, котра приїхала сюди з тієї частини Фінляндії, де полярна ніч западає на пів року.

Стежкою Здоров’я можна йти вздовж моря аж до великої скелі далі за будиночки відпочивальників. Можна було – піти через ліс, де серед модрин стелилась Шарлекстіґен – Kärlekstigen – Стежка Любові.

Дорога до лісу проходила повз руїни храму святого Ґьорана. У Середні віки при ньому була лікарня для прокажених. Ґьоран – то Юрій. Біля церкви – кілька поховальних плит і розлогий вузлуватий каштан. Якогось дня я вкинула до кишені кілька вологих плодів. Не знаю, що гарніше – храм чи дерево. Не знаю, хто біля кого насправді стоїть. Утім відчуваю, як їм добре разом.

Якщо збочити (не йти на Шарлекстіґен) і піднятись на метрів зо двісті вгору – опинишся перед середньовічною готландською шибеницею, де востаннє покарали вбивцю чи не в другій половині дев’ятнадцятого сторіччя. Парадоксально – але вид з того місця – прекрасний. Ліворуч – даленіють шпилі костелу Діви Марії, черепицеві дахи, сизі напівзруйновані склепіння середньовічних храмів, вежі міського муру (дівчата-перекладачки казали, що колись дуже збентежились, застукавши на стіні пару, яка безсоромно кохалась)…Далі – до лінії обрію навколо вас – море. А внизу – ліс і сиві скелі.

Я любила цю дорогу від Північного муру. Любила, що можна вийти за містечко й бачити зайців, що бігають у траві, повільних сорок і синичок, і круків (хоч круків я трохи боялась – як-не-як вони прямі нащадки птахів, які скльовували очі злочинців на шибениці). Любила лебедів. Іноді вони ховали голови та усенький корпус пташиного тіла у воду, вишукуючи їжу, тоді з моря стриміли лише білі хвостики і здавалось, що лебеді, глузуючи, показують туристам з далеких країв свої задки.

Звісно ж, навряд чи лебеді думали про те, щоб якось виявити зневагу. Навряд чи їх цікавила або бентежила моя постать. Найгарнішою була мить, коли вони лопотіли великими могутніми крильми. Можливо перечитати всю поезію Лишеги, так нічого і не зрозумівши. А можна просто піти й подивитись, як лебідь тріпоче крилами на воді. І це буде сама суть Лишежиного письма. Принаймні, так мені здається тепер.

Поверталась я здебільшого через Ботанічний сад. У Вісбю – хитромудрі хвіртки і спершу може здатись, що вони зачинені, але уважно вивчивши механізм, відчинити їх не складно…Часто якісь брами чи калитки, двері а чи портали видаються замкненими. Видаються – а насправді не є. Я хочу про це пам’ятати.

4. той чоловік

«Катерина, можна Кейт. Я тут уперше. Я письменниця і перекладач», – говорячи це, я нічусь, бо мені все ще ніяково називати себе «a writer». Я ж усе-усе лише починаю: першу прозу, перший переклад…Утім, я ніяковію не лише через письменницькі комплекси. Чоловік, що стоїть навпроти, поглядає на мене дуже приязно й уважно. Вже пізніше наодинці усвідомлюю, щό збентежило мене в його погляді – він дивиться на мене так, як я розглядаю маленьких діток, птахів і троянди. Ніби я красива…

Чоловік навпроти – британець, який тепер живе у Данії, перекладач (я дізнаюсь про перелік нагород і перекладених ним романів значно пізніше – і це добре, бо зможу бути з ним такою ж простою і невимушеною, як і він зі мною: ніби ми звичайні колеги чи майже добрі знайомі, які зустрілись за кавою).

Мартін. Від нього віє такою добротою і ніжністю, що я мушу якоїсь миті запитати саму себе, чи не вигадую більше, ніж є насправді? Я з тих, хто вміє вигадувати. Може, це ввічливість? Може, в Західній Європі та Скандинавії люди просто трішки приязніші, як у нас? А мене вже відносить теплими ріками до південного моря і я тану, і мене немає, тільки прозора тепла вода всюди…Напевно, ніколи не зможу пояснити всього, що відчуваю.

Я люблю наші короткі зустрічі на кухні. Люблю, коли ми сидимо втрьох: Мартін, Кайя і я – і балакаємо про те, як провели вихідний. Він оповідає, що їздив ровером десь аж до скелі кілометрів так за тридцять, і як птахи пролітали над його головою, поки він обідав на лаві біля моря. Кайя каже, що сьогодні бачила, як галка розбивала каштани, кидаючи їх на брук. Вони говорять, говорять, говорять – а я слухаю і перед моїми очима пропливають барвисті живі картини. Бачу самотнього красивого чоловіка на березі моря. Бачу усміхнену Кайю (вона схилила голову трохи набік) і подивляє пташку. Я майже нічого не кажу, але теж сяю стиха й усміхаюся. І ловлю на собі погляд – добрий і лагідний, і такий, від якого знову трохи бентежусь. Чому цей чоловік дивиться на мене так, як я дивлюсь на троянди?

Одного ранку, ми з Мартіном випадково зустрічаємось на кухні і снідаємо разом. Він знову щось розповідає, а я слухаю. Це такий гарний ранок. Омитий світлом. Мартін каже, що найліпше працюється в бібліотеці поряд із парком Almedalen і що він любить пити там каву й дивитись на море. Того ж дня по обіді я вирушаю в бібліотеку університету Уппсали.

Море цього дня норовливе й сильне. Дме північний вітер і здіймає високі хвилі, що розбиваються об прибережні скелі, навіть заливають доріжку вздовж високої набережної. Кричать чайки. Неприємно й різко.

Поміж мною і Мартіном – півжиття, віддаль, різні культури, мови, можливо, жінки й чоловіки – ті, кого ми любимо, хто чекає на нас удома. Хтось, напевно, чекає на нього…Так, нехай хтось гарний-гарний на нього чекає…

«Nice to see you», – каже Мартін, несучи чашку з кавою з кухні, коли ми вкотре розминаємось на дорозі між двома будиночками.

«Nice to see you too», – говорю я і мій голос зраджує мене – стає безмірно ласкавим від несподіваної ніжності, а тоді тремтить і вривається, бо я знов зустрічаюсь поглядом із чоловіком, при якому відчуваю себе дівчинкою, пташам і трояндою.

5. författare och översättare

Моєю печальною «посестрою» здавна стала туга за спорідненістю, навіть братством, туга за колом «своїх». Напевно, у резиденції було саме воно – відчуття кола. Вдячності. Відповідальності. Гідності. Розуміння того, що поряд із людьми, які працюють роками, я, може, ще не маю права вважати себе професіоналом («майстром», якщо оперувати поняттями моєї ж ліричної збірки), але водночас – і підмайстер, і початківець уже входить до кола. І може рости в магічній трепетній присутності майстрів. Хоча більшість із них, особливо перекладачі, котрі як люди були менш екстравагантними і значно скромнішими, як ми – поети й автори, – відмахнулися б, якби я сказала їм, що вони майстри. Тарья, Ліс, Мартін, Кайя, Ульріка, Йоне, Сірі-Катінка, Аґата, Давідас…І коли уявляю їхню м’яку іронію щодо себе – на серці стає ще тепліше. Напевно, я їх ідеалізую. А може, й ні. Може, іноді бачиш світло – і це справді світло. І все.

Лінда (авторка кіносценаріїв, що прилетіла з Норвегії й була тимчасово бездомна: подорожувала між будинками знайомців та друзів) чи не перша помітила, як я нічусь, коли потрібно відповідати на питання «Хто ж я? І що тут роблю?». «Як?! Скільки там у тебе збірок? Три? Ти – письменниця! Я знаю хлопців, які написали один вірш і всюди ходять, називаючи себе поетами. Агов!»

І в дні, коли я «мусила» і «не могла» писати чи перекладати, – ми сиділи вдвох у вітальні офісу на вулиці Uddens gränd і розмовляли: про сумніви, крізь які доводиться продиратись, немов крізь хащі, щоб дозволити собі робити щось, що, можливо, найбільше любиш, про фінансові труднощі й нестабільність, які здебільшого майже невід’ємна частина життя тих, хто вирішив бути «творчо», про наші досвіди. Саме Лінда запитала мене про перший політ. І коли я завершила розповідь, вона глянула на мене – поважно-поважно: «Катя, ти маєш про це написати».

Ульріка (сімдесятирічна шведка, що перекладає з французької) читала мені шведські газети. Звісно, після того, як я про це попросила. Кожного ранку кілька свіжих видань лежало на кухонному столі резиденції. Мене завжди найбільше цікавила «DN Kultur». Одного разу (за кілька днів до вручення Нобелівської премії з літератури) ми натрапили на розлоге інтерв’ю з Ольгою Токарчук. Тоді я подумала: «Отож, є шанси?».

У день нагородження Лена (директорка будинку) попросила нас за бажання бути присутніми у залі на другому поверсі. Вони з Патриком (її асистентом, тим самим, що ото писав мені, аби я шукала ключ під відром) збирались увімкнути пряму трансляцію зі Стокгольму на проектор. А ще – мала прийти місцева журналістка, яка хотіла записати нашу письменницько-перекладацьку реакцію, зрештою, може, хтось прокоментує творчість автора-лауреата.

Лена зготувала смачну каву і чай, а я занесла їх на таці на другий поверх. Ми сиділи (майже всі, хто був тоді в резиденції) очікуючи. І коли я почула слово «Polish» – не стримавшись, вигукнула, як вболівальниця на футболі. Це було не зовсім ґречно, бо все ж Нобелівська премія – не футбол. Проте тепер журналістка точно знала, кого просити про коментар. І десь на шведському радіо пролунала репліка поетки з України про Нобелівську лауреатку із сусідньої Польщі. Так я зрозуміла ще одну річ: дива, які трапляються у житті, часом перевершують всі наші вигадки і фантазії

6. тайна вечеря

Якби мені потрібно було представити Лену я би не казала: «Пані й панове, перед вами – Лена Пастернак – директорка резиденції». Прісно. Очевидно. І надто офіційно, хіба ж ні?

Радше говорила б так: «Люди – бачите, це – Лена. Жінка, яка в разі потреби може полетіти вертольотом через Балтійське море із Вісбю до Вентспілса. Зі Швеції в Латвію». Ось так.

Від Лени неймовірно приємно й солодко пахне (я не насмілилась запитати її, що то за парфуми і чи парфуми взагалі, звідки мені знати, може, вона не жінка, а якась казкова квітка?). Лена вдягає пухнасті светри або шовкові сорочки. І перед від’їздом – Лена обіймає вас. І хоч від’їздити дуже гірко, вам відразу стає легше на душі – такі ці обійми приємні. А ще ви починаєте складати химерний план повернення наступного ж…місяця. Ні, не місяця… Може, в січні? Як щодо весни? А можна наступного жовтня я знов… І ви зупиняєте себе, бо мудрі українці споконвіків казали й кажуть: «Як мед – то й ложкою». І відкладаєте ложку й дивитесь голодним поглядом на мед, а тоді сповненим печалі – на Лену. «Я би хотіла повернутись, та водночас відчуваю, що цей один місяць тут – це вже такий великий дар. І відповідальність. Мені здається, хтось тут повірив у мене так міцно, що я аж сама повірила в себе. А ще – я люблю цей острів. Я ніколи не думала, що можна любити «чужу» землю. А тепер мені здається, що не існує чужої землі. Є просто Земля. І вона моя, наша. І вона красива до сліз».

Лена гладить моє обличчя добрими теплими долонями. І цей дотик куди важливіший за слова.

Передостаннього вечора, в суботу, я запрошую резидентів на прощальну трапезу. Складається так, що кілька чоловіків, які є в будинку, щойно-щойно прибули і ще не освоївшись, прихворіли з дороги. Тож за столом збираються лише письменниці й перекладачки. І це нагадує якусь тайну жіночу вечерю. Містерію, до якої мають доступ лише панни й пані.

Цього дня я провела понад дві години на кухні – пекла млинці, готувала начинку, випікала банановий хліб. Мама сказала би, що це не діло – запрошувати людей лише на налисники. Утім іноземці все одно не знають, як в Україні заведено накривати стіл на свята.

Ісландка Марґарет дивується: «Oh, my God! Ти закінчувала кулінарні курси?»

Шведка Боел запитує, чи я читала рецепти в інтернеті?

Усміхаюсь і підношу келих – і розповідаю цим жінкам – про «тих» жінок. Про моїх жінок. Маму, бабусь. Розповідаю, що в нас по селах досі багато-багато всього вміють робити власноруч. (Нічого не кажу про дев’яності, коли бабуся пряла нитку з вовни, а мама в’язала з неї для нас теплі светри, бо до необігрітих класів потрібно вбиратись тепло).

Натомість розповідаю про мою маму і подруг, котрі (я не жартую!) вважають, що тонкість та ажурність млинця – це замало не справа честі кожної господині. І цей келих – він за всіх тих жінок, які, може, не мали вибору, як маємо ми, а може, мали – й обрали свідомо свій шлях…За жінок які на своїх руках і плечах тримали (і тримають) людські життя. Утім – цей перший келих і за кожну жінку, присутню за цим столом, за кожну жінку, яка має вдоста відваги, аби жити по-справжньому творчо.

І тоді жінки при столі письменницької резиденції у Вісбю починають оповідати про своїх мам і бабусь, і прабабусь. Про фарбовану домоткану тканину. Про нитки, які потрібно сукати з твердої вовни. Про нужду, труднощі, про сміх, радість, про любов, про життя – варте того, аби за нього боротись і його продовжувати. Про всіх наших жінок.

7. камені узбережжя

Одного дня я між іншим сказала Ульріці, що збираю камені над морем і хотіла б узяти їх додому. Ульріка усміхнулась, а тоді розповіла, що на деяких пляжах у Швеції таке на позір невинне «збирання» каменів заборонене як крадіжка. Коли вона була малою, тато навіть змусив її повернути один великий, принесений додому камінь, назад на берег…

Спершу це здивувало мене. Утім, чим більше я думала про сказане, тим більше усвідомлювала – в цьому є сенс. Адже, якщо Кант мав рацію і якщо кожен турист, приїжджаючи сюди, візьме бодай один камінь, – через сотню років від набережної ніц не зостанеться.

Наступного ранку я пішла до моря й один за одним викинула всі зібрані камінці (а красива була колекція!). Як непотрібний вантаж. Як речі з мого минулого, які надто довго не дозволяли мені просто бути собою: дихати, любити й мріяти так, ніби можливо все, ніби я варта – всього.

…Та все ж, нині, вдома, думаю, що всі ми – особливо författare och översättare, себто письменники й перекладачі, – справжнісінькі викрадачі каменів. Ми збираємо миті, запахи, кольори, промовлені фрази, лиця й жести незнайомих і знайомих людей. Ми викрадаємо цілі тексти в однієї культури заради розвитку й блага нашої рідної. Перевозимо їх «контрабандою» крізь невидимі кордони мови оригіналу та нашої мови.

Наша пам’ять зберігає і виточує піщини споминів, уламки давніх подій, аж поки вони не постануть перед усім світом – білосніжні, сиві, блакитні, червоно-сірі, чорні, досконалі за формою і самодостатні, довершені, мов найліпший витвір мистецтва, – камені-спомини, камені-слова, камені, які не є мертвим вантажем, що хилить додолу, але матеріалом, з якого можна збудувати істинний дім буття.

…І я теж – не більше й не менше – я просто викрадачка каменів. Минають дні, а шум моря і спомини про Вісбю – усе «тут». І тепер, коли темного холодного вечора я спускаюсь у чорну пащу метро, заплющую очі – і переді мною постає усе відразу Море.

Вісбю-Київ