Химери навколо нас

Ілларіон Павлюк. Танець недоумка. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. Фото з сайту starylev.com.ua

Химера – істота, що поєднує в собі те, що неможливо поєднати. Цей образ дуже полюбляють у мистецтві й науці. Наукова фантастика теж доволі добре опрацювала тему химеризму, а сам термін уже не потребує додаткових пояснень. Книжка Ілларіона Павлюка «Танець недоумка», заявлена видавцем як наукова фантастика, є такою собі літературною химерою із багатьма обличчями, що постійно заплутують читача. І химеризм цей проявляється майже на всіх рівнях твору.

Ті, хто цікавиться літературою, знають про так званий «синдром другої книжки». Аналізувати другу книжку теж непросто, а як підійти до книжки, якщо вона позиціонується як друга, а насправді є першою книжкою автора? Саме така складність існує з книжкою Павлюка. З кількох інтерв’ю автора та дат, зазначених у самій книжці, можна зрозуміти, що саме з цього рукопису починався його доробок у прозі. І це частково пояснює певні хиби, властиві багатьом першим книжкам. Хоча, після виходу минулорічного «Білого попелу», матеріал «Танцю недоумка» було переписано більш ніж наполовину. Це – перше обличчя химери книжки Павлюка. Однак, на те, що пробачалося автору-дебютанту, вже важко закрити очі у «другій» книжці (відчуваєте, як легко заплутатися? А далі буде ще не один привід для цього).

Читайте також: Наталія Петринська. Як тобі таке, Ілоне Маск? (Рецензія на «Танець недоумка» Ілларіона Павлюка)

Одна з типових помилок перших книжок – це проблеми із сюжетом. Є вони й тут. Ні, спочатку здається, що все як за підручником. Перед нами черговий сучасний мономіф про подорож героя: ми знайомимося із головною дійовою особою, біологом Гілелем Гіршевичем у звичайному світі, трохи дізнаємося про його минуле, а далі він отримує пропозицію відправитися у далеку подорож. І, хоча спочатку герой відмовляється, зрештою летить на далеку планету назустріч пригодам, яких буде по-справжньому багато, а згодом повертається до рідної домівки. Схожу схему Павлюк застосовував і в «Білому попелі», де герой потрапляв у чуже середовище та проходив через небезпечні випробування, тож маємо певну сталість.

Навіть більше: кожна з чотирьох частин книжки відповідає одному з елементів сюжету: по одній на експозицію, зав’язку, кульмінацію та розв’язку. От тільки експозиція здається страшенно затягнутою. Вже на другій сторінці ми дізнаємося, що в героя похмілля на співбесіді, і ранок наступного дня знову розпочинається з похмілля. Смертний гріх початківців – починати книжки зі звуків будильника й опису ранкового похмілля, тож цей опис автор приберіг для наступного розділу частини, що почнеться аж через п’ять сторінок. Читачу встигнуть набриднути чисельні згадки про «танець недоумка», як називає свій спадковий синдром Гілель, описи сварок із дружиною та інформації, що в них вже пів року не було сексу (це точно те, про що захочеться читати любителям пригод у космосі?), його кризи середнього віку й туги за проданим гравіциклом (опису цього важливого для Гіршевича транспортного засобу до кінця книжки так і не буде, можна лише здогадуватися, що це щось подібне до мотоцикла). Найсумніше, що в намаганні показати реалістичність героя та його звичного світу, автор так і не змалював сам світ. Усе, що ми знаємо про це майбутнє, – кілька буденних згадок про летючі меблі, штучні органи та можливість з’їздити з Києва до Токіо й назад на автобусі за кілька годин, та сам факт колонізаторських польотів на інші планети, іноді із військовими діями на них. А ще про дуже важливий гравіцикл, хоч би що це було.

Із позасюжетними елементами Павлюк узагалі поводиться дещо незрозуміло. Після того, як він привів героя на планету в іншій галактиці, автор не дає нам майже жодного опису цієї загадкової планети. Як і на Землі, ви не побачите і не відчуєте тих місць, у яких відбуваються події. Таке враження, що згадка про певний винахід чи явище не вартує його опису, бо читач вже і так має знати, що це і як функціонує, бо ж він – любитель фантастики, схоже вже бачив у кіно чи читав в інших книжках. І якщо такий підхід працює у сценаріях чи кіноповісті, то у книжці дуже швидко втомлює.

А от чого буде багато, то це флешбеків: про батька, про матір, про дитячі страхи, і навіть про Ту Страшну Забуту Дитячу Травму, що вплинула на все подальше життя героя. Особливо багато флешбеків чекає на читача під час кульмінації, коли Ту Страшну Забуту Дитячу Травму герой опрацьовує у відключці за лічені хвилини після удару головою об бетон (спойлер: це і є головне перетворення героя). Хоча, ці флешбеки дають читачу можливість трохи перепочити між діалогами, згадками Гілеля про свою любов до доньки та безкінечним екшном. Екшн, без сумніву, захопливий. Герой поступово втягується в майже детективну історію, коли дізнається про нелегальний наркотик, що вживає половина колонії, і який дає людині неймовірні можливості. А далі буде вбивство, поява копій людей (химер), що маніпулюють найпотаємнішими страхами, нашестя жуків-убивць, боротьба із величезними потворами й навіть організована головним героєм евакуація. Фальшивою кульмінацією стане битва один на один зі зловісною формою життя, яка пропонує йому правити Всесвітом ціною смерті доньки. Та ми пам’ятаємо, що розв’язка конфлікту в подоланні травми.

І все ж пропрацьовано фабула сюжету та композиція, схожість із кінопродуктом – це друге обличчя химери.

До речі, про кінопродукт. Справді, любителі жанру наукової фантастики впізнають якщо не всі, то більшість фантастичних припущень, що виринають у цій книжці. І, як не дивно, при згадці у дисклеймері наприкінці книжки Гаррі Гарісона, Стівена Кінга та Рея Бредбері, думаєш, що варто було б піти шляхом Майкла Щура, який у відгуку на обкладинці наводить цілий асоціативний ряд зі світу фантастичних фільмів. На кожне нове фантастичне припущення чи вигадку, із пам’яті любителя жанру неминуче буде виринати якась яскрава картинка із фільму (сцена в ліфті викликала навіть таку несподівану асоціацію, як «Термінатор 2», але це навіть на часі перед виходом чергової частини франшизи). Тож чи не є це третім обличчям, коли книжка експлуатує візуальні та смислові образи зі світу кінематографу? Цей факт, що лежить на поверхні, автор і не приховує. Свої книжки (обидві) він описує, наводячи порівняння із серіалами, згадуючи їх структуру серій та поради для сценаристів. Безумовно, кількість фантастичних алюзій видає у ньому щирого шанувальника жанру фантастики, та в певний момент починає здаватися, що їх забагато, ще трішки і ми опинимося у лайт-версії світу «Першому гравцеві приготуватися».

А що ж у такому світі лишається персонажам? Чи вони теж суцільна алюзія, чи принаймні тут присутні психологізм і чітка мотивація? І так, і ні. «Нехай світ навколо – фантастичний, але переживання мого героя справжні», — запевняє Ілларіон Павлюк. І у своїй кризі головний герой дійсно має достовірний вигляд – настільки достовірний, що виникає враження, ніби читаєш про пересічного представника покоління нинішніх 35-літніх. Безробітній, що в затяжну кризу шукає не лише таку роботу, що відповідає його уявленню про гарне життя; одружений із жінкою, в кохання до якої не дуже віриться, і яка безкінечно гризе чоловіка через гроші та покинуту заради дитини кар’єру; донька, яку він любить, але яка з’явилася на світ через легковажність Гілеля (і це при тому, що герой не тільки знає про свою спадкову хворобу, а й до смерті боїться її проявів, хоча дружині він про можливість такої спадковості вирішив не розповідати). Герой на диво ніякий, і, як не дивно, саме це і робить його справжнім. Він теж – химера.

От тільки мотивація його залишається декларативною. Щоразу, коли у критичній ситуації треба прийняти рішення, він згадує про доньку і те, як нібито її любить, але заставши в дитини приступ сомнамбулізму з натяками на втручання інопланетної істоти, лише коротко каже дружині зранку за кавою, щоб та відвела доньку до лікаря, й більше не цікавиться цим випадком. Те саме і з любов’ю до дружини: кожне зауваження викликає в Гіршевича злість, лише коли дружина вирішує замість нього принаймні одну проблему (домовляється із банком про відстрочку по кредиту) він називає її «розумницею». Всі описи дружини та спільні спогади стосуються лише її рис, що задовольняють його різноманітні потреби.

Власне, не тільки дружину герой сприймає через таку призму. Героїні-жінки, яких крім дружини та доньки тут аж дві, одразу оцінюються на предмет їхньої привабливості. І якщо персонаж полковника Вандлик є сильною жінкою і в певний момент заявляється як антагоністка, то герой вирішує для себе, що вона швидше негарна. «Дивлячись на неї я вагався між оцінками «симпатична» і «страшненька»». Друга, що є доволі привабливою, але рівною із Гіршевичем у військовій ієрархії та має певні соціальні обмеження, стає його супутницею в усіх пригодах, маніпулює ним і підштовхує до дій. «Ці ямочки геть забивали мені памороки. Щоразу, як їх бачив, мусив нагадувати самому собі, що моя Віра ще симпатичніша, що в Ірми може бути кепська вдача, та й зрештою в нас із Вірою є дитина…». Дружині в цій системі пощастило найменше. Вона лише піклується про доньку та є почергово джерелом роздратування Гіршевича чи, разом із донькою, виправданням його божевільних дій.

Не сприймаючи жінок як рівних, він водночас майже повністю їм підкоряється, відчуваючи при цьому роздратування, яке не наважується виказати вголос. До певного моменту більшість рішень за героя взагалі приймають жінки: дружина, колега Ірма, полковник Вандлик. Жінки для нього теж химери, яких він не розуміє, тягнеться до них, але підсвідомо боїться.

Не обійшлося в системі персонажів і без того, хто виконує роль мудрого порадника або пояснює принцип дії всесвіту майже в кожному фантастичному фільмі останніх років. Тут теж є свій «Морган Фрімен», незмінно мудрий спокійний герой, що з’являється на одну сцену, щоб розповісти таємницю і пояснити герою відстань між планетами у дусі музейного гіда: «Оце сонце. Уяви, що воно отут, на цьому столі і розміром з макове зерня. А тобі треба, дотримуючись масштабу, позначити найближчу до сонця зірку. Не іншу галактику поки що, а просто найближчу зірочку. Де вона буде?». Не вистачило лише, щоб він отримав за таке пояснення чергову веснянку, як жартують про Фрімена після кожної подібної ролі.

Химерна риса роману – вже згадані флешбеки та сни. Дивовижно, та при всій їхній зайвості для сюжету, вони є чи не єдиним джерелом яскравих емоцій. Можливо, тому, що в них, нарешті, з’являються цікаві художні засоби, якими не дуже насичена книжка. А може, річ у щирості, з якою автор до них поставився (крім опису опрацювання Тієї Страшної Забутої Дитячої Травми). Власне, все, що автор списує з життя, вистрілює на тлі невиразної вигаданої планети та надуманих млявих конфліктів.

І це підштовхує до розуміння сутності цієї книжки-химери: описана трансформація героя не потребує фантастичних декорацій, бо антураж і вигаданий світ не вносять нічого нового у розв’язання головного конфлікту. Герой так само міг би змінитися в сучасному звичайному світі. Головні ж теми роману (боротьба зі страхами та прийняття свого я) також не вимагають фантастичних припущень для їхнього опрацювання. Тож науково-фантастичним цей роман назвати дуже важко. Однак відчувається любов автора до жанру, та й пригоди, описані в «Танці недоумка» захоплюють і не дають сумувати. Любителям пригодницької фантастики цей роман цілком може сподобатися, але очікувати від нього деконструкції чи принаймні відповідності жанру наукової фантастики не варто.

Чим же є ця книжка, з такою плутаниною у визначеннях? Найкраще відповісти словами самого автора: «Природа химер залишається за межею нашого розуміння».

Альона Сіліна

Менеджерка культурних подiй, кураторка Літературного об’єднання «Зоряна фортеця». Займалась підготовкою спецпроектів з фантастики в межах фестивалів «Книжковий Арсенал» та «Форум видавців у Львові», брала участь у організації фестивалю фантастичної літератури та уявних світів LiTerraCon. Цікавиться дослідженнями впливу культури національних меншин на масову культуру