Зняти ювілейну позолоту: три магістралі сучасної шевченкіани

«Ми говоримо про Шевченка – а думаємо про сучасність. Ми розмовляємо з віддаленими віками – і простуємо в сьогоднішній день. Бо Шевченко – наш великий, безсмертний соратник, який із минулого дивився в майбутнє». Під цим словами можна поставити будь-яку дату – чи 1914-й, чи 2014-й. Ювілейні промови в Шевченкові дні рясніють штампами – і це найбільший виклик для шевченкознавства. Бо формати ювілеїв майже ніколи не стають приводом для переосмислення його спадщини. Процитовані слова – зі статті святкового номеру «Літературної України» від 9 березня 1964 року. Яку модель заклали для нас, людей ХХІ століття, урочистості з нагоди 150-річчя Кобзаря?

«Німий ювілей»

У ювілейній шевченкіані винятком можна вважати хіба що ювілей 1914 року. Насамперед тому, що розмова про спадщину Шевченка та наслідки її «привласнення» владою розпочалася задовго до 1914 року. 1910-го М. Сріблянський опублікував статтю «Поет і юрба» в «Українській хаті». Його міркування досі актуальні: «Культ» Шевченка – це пристосовуваннє Шевченка до всіх біжучих потреб, інтересів, до кожної окремої індивідуальности (коли тільки складові одиниці юрби мають якусь індивідуаьність!), це перекручуваннє Шевченкових думок, переиначуваннє духу його творчости, навіть тексту його «Кобзаря», це культ власного недомислія і власного «я», якому нічого робити не бажається, так давай славити Шевченка мертвими словами, потворними і трагикомічними ділами; це приспособлюванннє Шевченкових ідеалів до оправданння свого лінивста і обскурантизму.

Замість тисячі панахид краще вивчити одного дядька читати твори поета; замість збирання комичних «реліквій», що служили елементарним потребам поета і ніякої участи в творчости не приймали, краще буде хоч раз зробити по правді, по справедливости, це-б-то не брать у «меншого брата» того, чого не хочеш, щоб взяли, замість поїдання «Шевченківських» вечерь краще восприняти хоч одну його думку. І це буде дійсний культ Шевченка».

Через чотири роки «Українська хата» у статтях Ол. Ковалевського («Ювилей Т. Шевченка й його наслідки») та М. Сріблянського («Пам’ятник Т. Шевченкові») засвідчить: ювілей став формою привласнення Шевченкової спадщини. Влада прагнула обмежити й дезавуювати святкування, позірні шанувальники творчості Кобзаря – долучитися до урочистостей і забути про його слова, хоча були й ті, хто справді щиро виголошували Шевченкові твори. У цьому розмаїтті голосів виразно окреслилася справжня роль ювілеїв у соціокультурному просторі. Вона амбівалентна: з одного боку, ювілей – привід до озвучення нових акцентів, інтерпретацій творчості ювіляра, з іншого – ритуальна форма, яка дає можливість владі, підсилити свій авторитет словами ювіляра. У такому випадку неминуче виникає спрощення, стереотипізація розуміння творчості, хоча й з одночасним долученням якнайширших верств до спадщини, з формуванням відчуття причетності, дуже важливого у націєтворчих процесах.

Показовим є словосполучення «німий ювілей», яке звучало в 1914-му, – як пропозиція погодитися із форматом шевченкових свят, заданим із Петербурга. Перший ювілей Тараса Шевченка засвідчив, скільки охочих є використати його творчість навласнуруч, як багато тих, хто підходить до його спадщини схематично. Водночас святкування виявили нагальне завдання тодішнього шевченкознавства – зберегти, упорядкувати, почати системно вивчати життя, рукописи, твори Тараса Шевченка. За цими потребами якоюсь несуттєвою, вочевидь, видавалася загроза привласнення Шевченка владою – хай би якої політичної орієнтації вона була.

Тематика дискусій 1914 року стосувалася переважно питання «що святкуємо і як святкуємо – у межах дозволів влади чи за покликом серця?», однак тезою, із якої розпочиналися суперечки, – були почування, висловлені Ол. Ковалевським: «…шевченківські дні – це іспит ріжним ідеологіям, провідникам тих ідеольогій, бо в подіях цих днів, наче в краплі води, відбилося все те негативне, все те жахливе й нечесне, з приводу чого не один раз говорилося на сторінках нашого журнала…»

Боротися за право на ювілей Т. Шевченка в 1914 р., боротися за Шевченка загалом – одна із виразних тенденцій першої половини ХХ століття. Мимоволі ця тенденція активізувала концепт «боротьба» й у стосунку до творчості Кобзаря. Це зручного лягало в ті моделі сприйняття Шевченка, які описав Драгоманов у статті «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1879): «безумний борець», «соціаліст», «нігіліст», «пророк» і т.д.

Одночасно формувалася іще одна тенденція осмислення творчості Шевченка. Вона стосувалася питань «Хто і як читає Шевченка?», «Чи розуміє Шевченка читач із народу?» Відповідей на ці питання дошукувався Б. Грінченко у праці «Перед широким світом», доводячи, що «ми справді маємо великого поета, але в мужичій хаті його ще не знають або мало розуміють». Утім, ці питання «протрималися» у шевченкознавстві недовго. Гео Шкурупій у памфлеті 1931 року «Реабілітація Т. Г. Шевченка» ще напише про «культуру, що заплуталася у рушниках», і Тараса Григоровича, якого треба очистити «од хуторянської трьохпільної корости» та «аматорів вишиваних сорочок». А вже після 1939 року питання «хто і як читає Шевченка?» матиме однозначну відповідь.

На постаментах слави

1939 року заповнивши Шевченком увесь соціокультурний прості (присвоєння імені поета вулицям, паркам, університету, зведення пам’ятника і т. д.), влада збільшила кількість місць пам’яті про нього, але й одночасно витіснила всі дискусійні моменти. Кожна промова 1939 року містила набір чітко визначених риторичних формул і слів. Дискусії про те, як читати Шевченка, місця не залишилося. Мовчати й говорити про Шевченка в заданих ідеологічних координатах – такий формат ювілею озвучений, наприклад, у промові Микити Хрущов на відкритті пам’ятнику Тарасові Шевченку: «Він боровся все своє життя, незважаючи на всі злигодні і переслідування, яких зазнав на собі Шевченко ніколи не схиляв голови перед ворогами, він мав велику мужність говорити катам і гнобителям народу правду у вічі, він боровся з ворогами трудового народу до кінця життя свого». Семантичний потенціал штампів «революціонер, кріпак, борець» не згасає досі, але особливо виразно звучав 1964 року – в 150-річчя Тараса Шевченка.

Однак семантичний простір культури має унікальну здатність: тиск знаків, символів, дискурсів може спровокувати як відчуження від Поета, так і щирий інтерес до нього. Ювілей 1964 року показовий у цьому контексті. Першим словом, яке стояло перед усіма іншими, в ювілейному номері «Радянської України», органі ЦК КП(б)У/ КПУ, ВР УРСР і РНК/РМ УРС, було – «НАШ!» Такий заголовок і червоний колір на обкладинці наче сигналізували всім, хто спробував би додати жовтої і синьої фарби до портрету Шевченка в ювілейні дні: цей Поет – тільки НАШ, й усі інші версії ми відкидаємо. За цим словом ішли інші – революціонер, демократ, борець, кріпак. Семантичне коло замкнулося, й у соціокультурному просторі України, усього Радянського Союзу міцно закріпилася модель сприйняття творчості і постаті Шевченка: він – бореться проти гнобителів.

Часописи 1964 року – блискучий приклад стилістично однакових промов про Шевченка. Так, передовиця газети «Радянська Україна» констатувала: «Хай найполум’янішим, найщирішим, найсхвильованішим буде слово наше про Великого Кобзаря – воно не повинно звучати як епітафія, як спомин, вирізьблений на холодному мармурі пам’ятника. Сто п’ятдесят літ відшуміло просторами історії відтоді, як кріпачка-Україна і кріпак-народ дали світові Тараса Шевченка. Та говоримо ми сьогодні про нього, як про живого сучасник нашого, розмовляємо з ним, як з товаришем, бійцем, що разом з нам виборює новий світ». Святковий номер «Літературної України» теж був сформований за тематичним принципом боротьби: від тези «Наш сучасник» дописи переходили до тези «З особливою силою пісенне полум’я Шевченкового серця спалахнуло після перемоги Жовтня» (стаття О. Суркова «Безсмертний подвиг, безсмертне ім’я»), далі – «в усі часи та епохи безсмертний образ Кобзаря незмінно перебуває на переднім краї боротьби народу» (стаття «Голос радіостанції імені Шевченка», Ф. Венгеров), а завершувався номер свідченнями того, що про Кобзаря говорять в усьому світі, й… карикатурами з висловами із його поезій.

 

Перелицьований Шевченко

Карикатури за мотивами Шевченкових цитат – цікаве явище в ювілейному дискурсі 1964 року. І «Літературній Україні» тут якраз належить не найперше місце. Найбільшого внеску в цю справу зроблено було «Перцем». Сатирично-гумористичний журнал у п’ятому номері 1964 року розтиражував цитати з поезій Кобзаря під соціально-побутовими й політичним карикатурами, сюжети його творів автори копіювали у фейлетонах чи сатиричній замітці. Обкладинка цього випуску дуже позитивна – «Прогресивне людство усієї земної кулі відзначає 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка», – текстівка у правому верхньому кутку сторінки немов покликана підкреслити потужність Шевченкового слова та усепланетарну потребу у ньому. Але ця риторична установка зруйнована на наступних сторінках.

Найбільшою за обсягом була рубрика «Я на сторожі коло них поставлю слово…» Поезія Кобзаря отримала нове контекстуальне значення: цитатами із Шевченка проілюстровано карикатурні зображення:

• відпочинок на селі: «Якби ви часом хоч на час / Придибали таки до нас», мал. М. Арутюнянц, яка зображає лектора і сільський клуб, поряд із яким розташована табличка «Танці»; запозичено із вірша Шевченка «Царі (Старенька сестро Аполлона…)»;
• графоманство: «Та оце й наткнувсь / На таке погане, що так і заснув…», мал. С. Герасимчук, на якому зображено горе-читача, що заснув під час читання, вочевидь, нецікавої поеми «Віз і ніс»; вірш Шевченка «Буває, в неволі іноді згадаю..»; крадіжки: «Утоптала стежечку / Через яр, / Через гору, серденько, / На базар», мал. К. Заруби; однойменний вірш Шевченка;
• науковий плагіат: «…Та й списую Скороводу…», мал. Л. Бойка; вірш Шевченка, присвячений А. Козачковському;
• ревізія та крадійство: «Мій боже милий, знову лихо!.. / Було так любо, було тихо…», мал. В. Григор’єва; однойменний вірш Шевченка;
• п’янство: «В гаю все покотом лежало – / Пляшки і гості, де що впало, / Там і осталось…», мал. В. Григор’єва; поема Шевченка «Гайдамаки»; «То розкажи, сину, / Що ти бачив диявола / Своїми очима…», мал. І. Александровича; поема Шевченка «Москалева криниця».

Аудиторія «Перцю» (наклад того випуску – 470 тис. примірників) отримала нагоду побачити подвійне кодування і популізм щодо творчості поета. Високе Шевченкове слово поряд із низькою тематикою сатири й гумору (соціально-побутова сатира, тематика п’янства, міщанства, плагіату чи графоманства тощо) яскраво проілюстрували можливості карнавалізації шевченкового дискурсу у свідомості читача, перетворення його на кіч. Перевдягання Тараса Шевченка в шати радянської сатири руйнувало його і як автора. Вилучений із контексту власної творчості Шевченко-автор стає автором «несвоїх» творів, а читачем може бути сприйнятий як той, чиї легко піддаються травестійній інтерпретації, бурлескному блазнюванню. Виникає недовіра до автора, а відтак, і до його ідей, і до його творчості.

Відчуття стилю й художньої енергії Шевченкового слова втрачається, а горизонталь «цитата – вірш, з якого взято цитату», руйнується включенням до неї іншого контексту (за принципом: «цитата – інший контекст (соціально-побутовий чи політичний) – вірш, з якого взято цитату»). Сприйняття творчості Шевченка переобтяжується, по суті, накинутими зверху ідеологічними моделями. Із них, до речі, виключено читання як співтворчість чи інтелектуальну співпрацю читача й автора. То ж читати й перечитувати Шевченка не треба, бо, мовляв, із творами ми й так знайомі, а їх трактування нам уже відоме (більше того: закріплене у свідомості у візуальному образі). Подвійне кодування в гумористично-сатиричних дописах «Перцю» образів і творів Шевченка демонструвало читачеві: Кобзаря можна переодягнути, перелицювати. Ця інтерпретаційна модель ще відлунюватиме в українській культурі в 1990-х роках, коли вийде праця О. Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко».

«Риторичний хаос» (І. Дзюба) ювілейних промов, потреба в глибокому прочитанні творів Кобзаря і тиск масової культури, яка вміло грається смислами на догоду публіці, спровокує в 1990–2000-х роках нову хвилю в ювілейній шевченкініані. Витоки і причини цієї тенденції аналізував Іван Дзюба в лекції «Шевченкофобія в сучасній Україні», виголошеній у Львівському національному університеті імені Івана Франка 5 вересня 2005 року. Він діагностував «очужілість» від Шевченка: «…паралельно з наростанням потенціалу наукового шевченкознавства відбувається деградація шевченкознавства публіцистично-популярного, яке пережовує старі загальники; зменшується читацький – а не ритуальний – інтерес до Шевченка в суспільстві, і школа дедалі менше здатна виховувати повагу й любов до нього».

Шевченко для народу

Піднесення на постамент слави, перетворення ювілейних заходів на ритуальні дійства закріпило за Шевченком образ революціонера, поборника, захисника і пророка – у відповідних ідеологічних координатах. Та саме в 1964 році шевченкознавство може фіксувати факт зламу – сценарії ювілейних заходів повсякчас порушувалися незапланованими акціями. Спогади про них залишили, зокрема, Ірина Жиленко, Лесь Танюк. Останній згадував: «Очевидно, прийнято рішення зробити з Шевченка Корнійчука. І в інституті, і в міністерстві, і в театрі – всі затаївши подих готуються до 150-річчя Шевченка. Але робиться це на такому державному рівні, що й уже не збагнеш, кого святкують, – Шевченка чи Хрущова з томиком Шевченка у руці. Є цілий список творів, строф і рядків з «Кобзаря», яких уживати в жодному разі не можна. Під страхом звільнення з роботи чи вигнання з партії. Газети друкують про Шевченка таке пісне й «промовисто-чиновницьке». А Ірина Жиленко занотувала до свого щоденника спогади про те, як на урочистий вечір в Національній опері не пустили студентів, і вони, прорвавшись до вестибюля, співали «Думи мої, думи», «Заповіт», «поки на сцені під набундюченим портретом Шевченка вигинали свої торси акробати».

Неофіційні заходи пропонували нову інтерпретаційну модель Шевченкового ювілею, але були, на жаль, не настільки масштабними, щоб витіснити методичні рекомендації про святкування. Шедеври ідеологічної роботи можна прочитати, наприклад, у наказі міністра культури Української РСР від 18 червня 1962 року про підготовку до ювілейних заходів, де першим пунктом зазначалося, що «протягом січня-березня 1964 року на допомогу клубам і бібліотекам республіки методичного листа та рекомендацій по підготовці і проведенню масових заходів та організації книжкових виставок, присвячених Т. Г. Шевченку». Крім того, цим же документом прописувалися й інші ідеологічні параметри святкувань, зокрема, перелік творів, рекомендованих до постановки «драматичним театрам і театрам юного глядача протягом 1963 та І кварталу 1964 рр.» – «Назар Стодоля», «Гайдамаки», «Невольник», «Титарівна», а також прописано твори про Кобзаря, дозволені до постановки («Петербурзька осінь» О. Єльченка, «Поетова доля» С. Голованівського, «Тарасова юність» В. Суходольського, «Слово правди» Ю. Костюка, «Серце поета» М. Шевченка, «Зустріч» В. Михася).

Прагнення шістдесятників прорвати міцний мур офіційних заходів закладає поряд із карнавальною та ідеологічною моделлю інтерпретацію творчості Шевченка іншу модель – «НАШ VS МІЙ» Кобзар. Вона буде прагненням тих, хто дебютує в літературі в 1970–1980-х років знайти свого Шевченка, і поряд із традиційним «Садком вишневим» читати «Ми восени такі похожі», пролунає у назві фільму Юрія Макарова «Мій Шевченко», відлунюватиме у праці Леоніда Ушкалова «Моя шевченківська енциклопедія: з досвіду самопізнання», залунає в декламації Сергія Нігоняна на Майдані.

Читати без ідеологічних посередників – справжня інтелектуальна насолода, якої прагнули всі втомлені від ювілейних штампів. Здавалося: іще півкроку – й ми побачимо новий формат вшанування пам’яті Поета, повернення інтересу до його творів в магістерських, докторських дисертаціях, зрине хвиля щирого пориву – прийти до пам’ятника Шевченку не за рознарядкою. Частково це втілилося в ювілейних заходах з нагоди 200-річчя поета.

2014 рік дав унікальну нагоду українському шевченкознавству переосмислення постаті і творчості Кобзаря. На тлі соціальних і культурних подій актуалізувалися два семантичних аспекти: «Шевченко – революціонер» та «мій Шевченко». Шевченко-революціонер стає образом вічного бунтаря й отримує шанс звільнити власне бунтарство від ідеологій. Персональне прочитання Шевченка, озвучене С. Нігоняном, актуалізує потенціал персонального прочитання / читання Кобзаря, закладений ще 1964 року, й піднімає хвилю у якнайширших читацьких колах і медіаформатах. Актуалізується й карнавальний Шевченко – постери, картини, будь-які візуальні ігри з його образом засвідчують стильове і жанрове розмаїття взаємопроникнення Шевченкового образу й популярної культури. Чи можлива критика таких явищ? Так. Однак жодна із ювілейних промов не дає відповіді на питання, коли і чому зародилася ця тенденція – переодягнути Шевченка в буддійського монаха, супегероя чи Фріду Кало. Бо переодягання Кобзаря розпочалося не у ХХІ столітті.

Проект Квантовий стрибок Шевченка (худ. О.Грехов)

Ювілейні промови й формати вшанування пам’яті поета, на жаль, не стають приводом для того, щоб означити, які теми є перспективними у сучасному шевченкознавсті. Семантичне коло промов досі міцно тримається тез «Шевченко – товариш, революціонер, наш сучасник, з нами, борець…» Список усталених словесних формул, тональність промов і доповідей про Тараса Шевченка – суціль пафосна, піднесена, мов би доповідач прагне стати на ту ж сходинку, що й Кобзар, та усе ніяк доскочити не може. Та принаймні три актуальні теми, що потребують як академічної, так і науково-популярної дискусії.

Перша – творчість Тараса Шевченка і популярна культура ХХ–ХХІ століття, або візуальний наратив української шевченкіани в масовій культурі. Вона дає нагоду дослідити, коли, в яких формах зародилася і розвилася потреба переодягання Шевченка, який зв’язок це має із його візуальними образами, автопортретами, альбомною шевченкіаною, про яку писав Гр. Грабович («Колажі із Шевченком»), та сучасними творчими практиками популярної культури.

Друга тема, можливо, ще дражливіша, – «Шевченко та ідеологія (чи – ідеологічні практики ХХ століття)». Вона дала б шанс нарешті системно розказати, як ідеологічні течії різного гатунку трансформували спадщину Кобзаря, й які це має наслідки для українського літературознавства, філософії, суспільства.

Третя тема, витоки якої сягають праці Б. Грінченка «Перед широким світом» та ін. досліджень, неофіційних заходів ювілею 1964 року, – це «Шевченко і читач». Соціокультурний аспект вивчення літератури дає нагоду поміркувати про спільні і відмінні підходи у читацьких практиках ХІХ, ХХ і ХХІ століття, простежити, як змінилися стосунки читача і Шевченкового слова. А це – шанс справді наукового осмислення вічно актуальної теми «Як викладати / інтерпретувати Шевченка у школі, університеті?». Щоб нарешті знайти відповіді на довгий перелік питань. Чи загрожують Шевченковій спадщині меми? Чи може формат TikTok наблизити читача ХХІ століття до Шевченка? Чи працює практика повільного читання у сучасній аудиторії? Зрештою: чи можна надавати учителю можливість вивчати один твір поета хоч і цілий місяць, щоб навчити осмислювати слово Шевченка в різних практиках – аналізу поезії, створення відеопоезії чи мемів, підготовки історико-літературного коментаря, енциклопедичної статті, написання есе та ін.?

Ці теми – міждисциплінарні, вони можуть об’єднати зусилля істориків літератури, мистецтвознавців, філософів, культурологів, істориків, педагогів у напрямі нового актуального шевченкознавства, вільного від «риторичного хаосу» (І. Дзюба), щоб Шевченко перестав бути «іконою в накрохмалених рушниках» (Гео Шкурупій). Чи звучать вони в ювілейних промовах? На жаль, дуже рідко. Більше того – ювілейна шевченкіана ХХ століття, демонструє, як готові інтерпретації, шаблони трактування і слововживання стосовно творчості Шевченка віддаляли поета від читача. Однак будь-який ювілей – нагода поговорити не про те, скільки надруковано статей, монографій і плакатів до свята, а про інше. Якими будуть майбутні ювілейні заходи? Хто і як читатиме «Кобзаря» в 2064 році? І головне – яким буде ювілей 2064 року?

Олена Романенко

Доктор філологічних наук, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Коло наукових зацікавлень - сучасна українська література, масова література і культура, соціологія літератури і читання, міждисциплінарні дослідження