«Не поспішайте помирати, панове…»: (не)оптимістичні рефлексії з приводу рефлексій давніх

Людмила Тарнашинська. Фото Ії Ківи

Зазнаюся, що сплагіатила назву цих нотаток у самої себе (в даному разі це можна вважати самоцитуванням) – але надто вже настирливо останнім часом вигулькують із пам’яті завершальні рядки тієї колишньої статті майже тридцятирічної давнини, як підказує мені пожовтіла газетна вирізка: «Бо що нас, нинішніх, може потрясти?.. А завтрашніх? Чи не рядок сонета?..» (Людмила Тарнашинська. «Не поспішайте помирати, панове…». Літ. Україна, 31 грудня 1992 р.). Так, ці рядки, які так наївно-романтично прозвучали в моїй давній публікації, сьогодні знову й знову резонують у пам’яті – і, як мені здається, дозволяють залишатися на хвилі оптимізму.

Власне, що спонукало до перерефлексування колишніх рефлексій? Мабуть, думки про зміну порогу чуттєвості (болю), межі цинізму й адаптаційні ресурси свідомості, хоча насправді все значно глибше.

Отже, в тому літературному огляді йшлося про новітню естетику потрясіння, що її принесли в літературу реалії 1990-х. Для відтворення соціального контексту (який відомий багатьом лише з розповідей батьків) дозволю зацитувати вступні рядки: «Що нас, нинішніх, здатне потрясти? Мітинги? Ціни? Приватне життя чергового “князя тьми”? Голодування юних студентів на холодних гранітних плитах? Семирічні професійні повії? Оголошення в газеті “Народжу і продам дитину”? А людська брутальність? Чи, може, чиясь несподівана доброта й безкорисливість на тлі усезагального відчуження й недоброзичливості?».

І далі: «А в літературі? Що може потрясти нас у літературі? Після цілого масиву свідчень про голодомор та низки спогадів колишніх дисидентів про єзуїтські методи слідчих органів та нелюдські табірні порядки? Що здатне вразити нашу сум’ятливу душу? Світлий рядок сонета? Чи взагалі можливе оце, останнє? Я не про тих літературних гурманів, кому один-єдиний вірш Воробйова може перевернути цілий світ, а про людей звичайних, із вулиць і черг, засмиканих життям часом до повного збайдужіння – стосовно літератури насамперед. Його, отого гіпотетичного читача, “пробереш” хіба що трагедійним житейським фактом, уміло сфокусовним, вихопленим із самого плину життя, опукло, зримо змальованим словом, точним і вивіреним за великим рахунком у літературі потрясає особистість. Та чи ми, незрячі, здатні подивитися доокруж? Чи можемо адекватно сприймати тих, хто творить літературу сьогодні, з усіма їхніми вадами – честолюбством, заздрощами, дріб’язковістю, а відтак – і їхні твори?

Але я сьогодні не про ті, названі вище “прикмети часу”, народжені нинішнім буднем, до яких поступово звикаємо як до неодмінних атрибутів нашого переходу (переповзання? колінкування? – до ринкового життя. [ ] Я про речі, точніше теми вічні…».

Так от, повторюся знову, «що може бути більш вічним – даруйте за такий вислів – як сама смерть? Якої нікому не уникнути і яка не запитує ні погоди надворі, ні епохи, ні твоєї до неї готовності, ні статків твоїх близьких».

Але не буду вас аж дуже лякати цією темою у наш доста напружений й тривожний час – тоді йшлося насправді і про новелістику Василя Стефаника, і про ближчу до нас новелістику Григора Тютюнника («Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном»), Бориса Харчука («Новосілля»), Євгена Гуцала («Повістка», «Портрет у жалобній рамці»), Олександра Жовни «Марфині похорони», «Мар’янівські похорони» Василя Ковалюка – більшість з-поміж цих новел потрясає (?) (потрясала!) якимось особливим нюансом, пов’язаним із темою смерті/поховання, що ставить під сумнів саму моральність, а точніше, показує корозію моральності у часи перемін крізь оптику самої смерті. В основі кожної – житейський факт, достойний пера самого Стефаника. Але згадаю лише останні з-поміж них. Так, Олександр Жовна, тоді прозаїк-дебютант, змальовує епізод, коли старій Марфі, котра «думала про останній свій день як про щось хороше, спокійне і благе», натомість їй довелося після смерті й процесу (недо)поховання ночувати на цвинтарі у домовині разом із псом, бо найняті копачі, пропивши завдаток, так і не спромоглися викопати яму. Менш відома, мабуть, новела Василя Ковалюка, оскільки це газетна публікація. Йдеться про те, як стару Серафиму ховали з усіма сільськими почестями й того ж таки дня «закопали разом з її горем». І не цим таки фактом поховання вирішив вразити нас автор. Хоч жінка нібито й була готова до смертного дня, але раптом перед самою смертю застрайкувала: не буду помирати – і край. Ще й табличку на грудях повісила: «Смерть моя відкладається на невизначений строк у зв’язку з порушенням у Мар’янівці прав людини». Хотів вразити причиною того страйку: ця досить умовна ситуація була змодельована заради розкриття соціальної проблеми – відсутністю у колгоспі дощок для виготовлення труни. На бабине обурення тим, що ховають старих, «ніби собак здохлих», голова колгоспу виправдовувався: «Лісу нема… А целофан беремо за так із теплиці. Сказали б спасибі і за це». І все ж після Серафиминого «страйку» на очах усього села мусив звеліти зарізати колгоспних бичків і «в Расєї» по бартеру поміняти м’ясо на ліс, однак митники м’ясо конфіскували, а «в Расєю» не пустили… Тож і поховали Серафиму, котра заслужила на особливо поважне ставлення до себе, в т. ч. і поховання, «бо, як-не-як, а три ордени має», поховали хоч і не в целофані, а «обгорнутою простирадлом» і везли на кладовище у «цвинтарному таксі» – так мар’янівські дотепники називали з осикових дощок труну напрокат… Гуцалові ж новели не буду переповідати – їх досить легко знайти й варто ж перечитати.

Так, у той час це справді була нова естетика потрясіння. Найголовніша емоція, яка має виникати при читанні таких творів – це встид. Так, навіть не сором, а саме встид – слово, яке особливо артикулював Іван Дзюба в своїх культурологічних працях стосовно колективної відповідальності на долю культури, оскільки саме воно, «невідретушоване» мовними нормативами, несе найбільше смислове навантаження, напрацьоване віками. Саме ця емоція найтісніше корелює з поняттям совісті.

На тлі моторошних мас-медійних кадрів масових коронавірусних смертей і поховань (не буду нагнітати страху, переповідаючи, опуклюючи, сфокусовуючи – все це ми бачимо й відповідно співпереживаємо всьому світу) це, звісно, видається таким собі легеньким чтивом, що ледь подразнює якісь притлумлені рефлекси.

Так, за останні десятиліття світ (а з ним і всі ми) пройшов непрості випробування, набувши нового досвіду, віддзеркаливши його в масивах новітньої літератури – геніальних і менш геніальних, розтиражованих і менш відомих чи геть непомічених, і навряд чи йому вдалося розчинити в нових потрясіннях молекулу болю/співпереживання – попри весь його, цього світу, неозорий цинізм. Нині вже не справляють емоційного враження ті соціальні виразки, що їх висвітлювали у своїх творах письменники старших поколінь (напр., «Південний комфорт» чи «Юлія, або Запрошення до самовбивства» Павла Загребельного, чи, скажімо, «Обвал» Юрія Мушкетика, «Мертва зона» Євгена Гуцала) – адже суспільні хвороби нашого корозійного світу, де править бал Мамона, викликають значно сильніші емоції, а точніше, вже й не викликають, оскільки свідомість має надзвичайну адаптаційну силу.

Залишу поза контекстом надцинічні слова нещодавнього «воскреслого» з минулого очільника МОЗ (що багатьом нагадав почилого в Бозі Брежнєва) про людей старшого віку, безапеляційно наділивши їх статусом «трупів», які не мають презумпції права на життя й в т. ч. на медичну допомогу (соцмережі дали активну відповідь на це), бо ці слова («Не поспішайте помирати, панове…»), почали, як мантра, резонувати в пам’яті задовго до скандальної заяви; не буду розмірковувати, чи такі люди взагалі коли-небудь читали добрі книжки й мають хоч якесь уявлення про засади моралі – особливо у час складних і глобальних випробувань (не кажучи вже про відповідальність та професійну етику). У час, який поставив нас перед низкою запитань: хто і чому бере на себе відповідальність (безвідповідальність) позбавляти самого права на життя й голосно говорити про це на всю країну (хоча краще голосно, ніж кулуарно).

Власне, це час, коли, як на фотоплівці (чи хто насправді пам’ятає цей заворожуючий процес?), проявляється все – від найкращого до найгіршого. Коли одне необережне слово може вбити швидше, ніж смертоносний вірус, а несподівана людська доброта й розуміння раптом викликають сльози зворушення… Може, останнє від того, що звикли бачити (уявляти) в людях гірші, а не кращі риси?..

Даруйте мені цей ретро-екскурс. Передбачаю, що хтось скаже: навіщо нам повертатися в ті далекі часи? І в житті, особливо сьогочасному, і в літературі й без того вистачає потрясінь, та й кожен час має свою естетику потрясіння, як і естетику смерті. Але хіба не цікаво зробити перекличку часів? Можливо, щось новеньке для когось і відкриється. І наштовхне на якісь роздуми та літературні пошуки. Література – чутливий інструмент, на жаль тільки, її провидчо-попереджувальні інтенції далеко не завжди спрацьовують. Адже ж і тема епідемій давно освоєна і літературою, і кінематографом. Якщо «Чума» Альбера Камю – це про минуле, то антиутопія Діна Кунца «Очі пітьми» (про вбивчий мікроорганізм «Ухань 400» в редакції 1989 р., що спершу, в оригіналі твору 1981 р. мав назву «Горки-400») – це попередження з минулого про наше щойно зреалізоване сьогодення.

Власне, як і не нова в літературі тема ейджизму – як і тема дискримінації за іншими ознаками, соціальної нерівності. Тема людини, наділеної владою (можливостями) і її вибір давати (чи не давати) право на життя іншому… Тема людини, котра наділяє себе повноваженнями Бога на цій землі… Теми зони особистої/колективної відповідальності, меж відкритості/закритості суспільств, глобалізму/антиглобалізму… Теми, теми – їм несть числа. Але література ніколи не залишиться безробітною: на кожному часовому етапі йде інше наповнення старих, як світ, фактично вічних сюжетів.

Ці рефлексії з приводу рефлексій колишніх викликані не страхом, розгубленістю чи безпорадністю – просто в ці дні особливо гостро думається про мораль та її віддзеркалення в літературі. Може, мораль – це щось геть архаїчне, прищеплене нам батьками, що нині мусить бути відсунуте на маргінеси? Але ж і архетипне… Але де тоді межа прагматизму/раціоналізму, як і межа/глибина цинізму?.. І як все таки зберегти людяність, не втратити гідності й права називатися людиною? Літературі є ще над чим замислитися й над чим попрацювати…

Тож даруйте мені звертання до цієї болючої теми в час пандемії, коли кожен з нас замислюється над чимось своїм, сокровенним, відкриває щось у цьому світі й у самих себе, осмислює/переосмислює новий/старий досвід, освоюючи власну поетику потрясіння. Так, власне, виробляється нова іпостась культури: і її наповнення й пропорції того наповнення залежать і він нас з вами.

Дозволю собі завершити ці нотатки знову ж таки самоцитатою – бо ж як актуально звучить це майже через три десятиліття: «А краще – не поспішайте помирати. Живіть собі на здоров’я. Довго-довго (наперекір усім цинічним прогнозам нещодавнього очільника МОЗу – це вже посил із дня сьогоднішнього – Л.Т.). Мо’, таки діждемося того благословенного часу, коли, виборсавшись із суспільних деформацій і матеріальної скрути, достойно подбаємо про своїх громадян. І прийде й на нашу вулицю предковічна мораль, а письменники знову шукатимуть у цій вічній і притягальній темі фактурне тло для характеротворення, несподівані повороти сюжету, щоб розкрити людську індивідуальність, а не сфокусувати житейський факт, аби він міг потрясти наші скоцюрблені душі.

Бо що нас, нинішніх, може потрясти?.. А завтрашніх? Чи не рядок сонета?..».

А й справді?!

Доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України