À la guerre comme à la guerre

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

Коли в школі ми вчили історію Середніх віків, мене мало цікавили війни, хай навіть столітні. Проте був один момент, про який хотілося знати більше, але в книжках це зазвичай пропускали заради доблесних перемог одних і не менш нищівних поразок інших. Я думала: а що робили орлеанці, поки їхнє місто тримало піврічну облогу, навряд чи вони знали, що з’явиться діва Жанна і менш ніж за тиждень зніме облогу? А ті юдеї в Масаді, які три роки тримали облогу римлян? Ми знаємо про їхній кінець, але не знаємо, чи за ці три роки народжувалися у них діти, що вони думали про зовнішній світ і чи вірили в порятунок.

Карантин умовно можна порівняти з облогою. Орлеанці чи юдеї не сиділи весь цей час під замком і могли вільно спілкуватися одне з одним, але вони уявлення не мали, що діється за стінами їхнього міста. Ми на карантині позбавлені майже можливости виходити за межі свого житла, натомість у нас є інтернет, мобільний зв’язок, різні месенджери й програми для розмов.

У нас триває війна Росією і війна з вірусом, який іще непередбачуваніший, ніж люди. І на цій другій війні — також як на війні: іноді штурм не допоможе, треба мати відвагу й терпіння пережити облогу, не панікувати й не лякати інших, не втрачати людську подобу і вірити в перемогу. Звичайно, що три останні прочитані книжки прочитано вже під час карантину. Саме вони мені нагадали про те, що війни бувають різними, а переможцями з них виходять не тільки славетні лицарі, а й буденні герої.

Кейт Аткінсон. Розшифровка

Кейт Аткінсон. Розшифровка / Пер. з англ. Ярослава Стріха. — К.: Наш формат, 2020. Фото з сайту inkyiv.com.ua

З усіх трьох тільки роман Кейт Аткінсон конкретно про війну, про Другу світову. Це останній роман відомої письменниці, який вийшов лише у вересня 2018-го. Будучи шанувальницею психологічної прози Аткінсон, я навіть передзамовила його український переклад. Як виявилося, це ще й шпигунський роман, що тільки додало книжці привабливості, бо я полюбляю детективи й шпигунські ігри.

Крім добротного психологізму, романи Аткінсон славляться складними сюжетами й експериментальною формою. Експеримент полягає головно в тому, що авторка паралельно розвиває кілька сюжетних ліній, які в певний момент (не завжди в кінці) зводяться в одне русло, а краще сказати — заплутуються в один клубок. Так і в «Розшифровці»: одна головна персонажка і три часові плани — 1940 рік, 1950 рік, 1981 рік. Однак на хронологію навіть не сподівайтеся.

Отже, я вам трохи допоможу. У 1940 році вісімнадцятирічна Джульєтта Армстронґ потрапляє в МІ5 як звичайна друкарка. Ну, як звичайна, дуже швидко її залучають до спецоперації, саме як друкарку. Друкує вона не бюрократичні «входящіє» й «ісходящіє», а розшифровує розмови британського розвідника з прибічниками фашистів, п’ятою колоною. Через десять років вона працює на ВВС і робить програми для школярів. У 1981 році її збиває машина. Не бійтеся, я не спойлю — це відбувається на першій же сторінці і для перебігу подій 1940-го і 1950-го не має жодного значення.

Після загибелі Джульєтти іде розділ про її життя 1950 року й аж потім нарешті ми сягаємо зав’язки — подій 1940 року. Коли після нього знову «настав» 1950-й, я, мушу зізнатися, вже геть не пам’ятала ху із ху в цій частині роману. Всі ці чудернацькі англійські прізвища й імена мені нічого не казали, наче я почала читати роман із середини, а не з початку. Те саме було, коли авторка перекинула нас назад у 1940-й: чимало імен персонажів утратили для мене будь-яке значення. Зрештою, я махнула рукою на всіх цих Переґрінів і Прендерґастів, Ґіббзів і Лофтгаузів і просто стежила за поворотами долі Джульєтти, наскільки це можна в шпигунському романі, де авторка дурить читача разом із героями.

Тобто дурить? — запитаєте ви. Ну, а що ви хотіли від шпигунського роману? Звичайно, головні козирі (тобто приховану доти інформацію) авторка виймає з рукава вже під завісу. І тут усі виявляються не тими, за кого себе видавали цілих 300 сторінок. Викриття настільки масове, що вже нічому з досі прочитаного не ймеш віри, здається, навіть собаки в цьому романі — «кроти». Скажімо, мені з трудом вірилося, що розвідка завербує дівчисько, якому майже прямим текстом кажуть, що чоловік — гей, а вона збирається за нього заміж, яке потім сто разів налажає і заледве не зіпсує справу. Що Джульєтта непроста дівчина виказувало хіба те, як часто, легко й доречно вона цитує Шекспіра, і то не найпопулярніші тексти, але тут-таки вона демонструвала чудеса милого глупства — і підозри розвіювалися. А насправді наївна овечка виявилася подвійною агенткою. Отже, авторка й мене зуміла задурити: я повірила її розповіді як вірогідній.

«Розшифровку» я читала як фікшн, белетристику, а фразу з анотації на обкладинці «Авторка блискуче відтворює історичні події, переплітаючи їх із вигадками та переносячи читачів у ті часи» чи то не завважила, чи то не так зрозуміла. Одним словом, я була вельми здивована, коли, перегорнувши останню сторінку роману, прочитала докладне пояснення письменниці, які саме спогади й документи вона використала в художньому творі, що на один історичний факт у романі припадає одна вигадка, а в кінці Аткінсон ще й додала список використаних джерел. Мене це збентежило, адже не кожен твір, у якому йдеться про минуле, — це історичний роман, зрештою, навіть в історичній прозі не обов’язково пояснювати, на які джерела спирався автор.

Водночас це пояснило мені, чому в романі безліч (як на мене, то й надмір) історичних деталей. Якщо персонажі їдуть у таксі, ви неодмінно знатимете їхній точний маршрут, з якої роуд і на яку стріт вони повертали. Ви знаєте, у які саме магазини, супермаркети, паби й ресторани ходить Джульєтта, що й де вона замовляє, одягає, взуває, їсть і п’є. Іноді не знаєш, що із цим робити. Ну, от яке мені діло, що місіс Амброз на якійсь зустрічі була в береті кольору тривожної фуксії. Так-так, саме тривожної фуксії. От і живіть тепер із цією непотрібною деталлю, як я.

Коли я передзамовляла книжку, у мене був ще один мотив — перекладачка. Читати твір у перекладі Ярослави Стріхи — це завжди задоволення. Дякую їй і чекаю на нові книжки. І прикро, що з редактурою й коректурою у цього роману не склалося. Кажуть, у якихось виняткових випадках Антоніна Дворжака таки називають Двораком, але навряд чи в популярному романі. Власні назви готелів і торгових марок, як-от «Рітц» чи «Ерме» пишуться в лапках. Тире після «це» ставиться, якщо в реченні є спеціальний акцент, і важко уявити, що весь текст роману якось спеціально акцентується. Здивували слова «положення» в значенні «становище» і «вколотити» в значенні «вбити, забити». А фразу «Посеред життя ми тквимо у смерті» я так і не розшифрувала, не маючи навиків Джульєтти Армстронґ.

Уже сівши писати цей текст, я зрозуміла кумедну деталь: у попередньому огляді у мене був роман «Дешифрувати» Мая Дзя, а тепер «Розшифровка» Кейт Аткінсон. Соупадєніє, як гадаєте?

Григорій Кочур — Микола Лукаш. Листування 1958–1971 років

Григорій Кочур — Микола Лукаш. Листування 1958–1971 років. — К.: К.І.С., 2019

А буває так, що можна жити серед людей, а почуватися в духовній облозі. Так що сам себе запитуєш, як Тичина, «До кого говорить?». Ця думка не покидала мене, поки я читала листування Григорія Кочура і Миколи Лукаша.
Уявіть собі, два видатні перекладачі — про їхній доробок, значення й ім’я вам не треба розказувати — це двоє самітників на дуже людному острові, де немає з ким поговорити, в облозі невігласів, заздрісників і просто самодурів, тобто в радянському суспільстві. Ви ж розумієте, що знати кількадесят іноземних мов і жити в безрадісних умовах радянської дійсності — це страшніше за Орлеан і Масаду. Кочур принаймні мав сім’ю, а Лукаш жив сам-один. Що можна було зробити в цих умовах? Ви що робите на карантині? А листи писати не пробували?

Лукаша часто охоплювала апатія, а це означало також неробство: він міг тільки грати в доміно у дворі свого будинку. З часом серед знайомих і приятелів цей стан почали називати «злукашінням». Третього квітня 1966-го (це сьогодні 54 роки тому) Кочур писав другові: «Погано ти мене, Миколо, знаєш, коли думаєш, що я покінчив Шіллерів і Верленів і сиджу над Дон Кіхотом. Злукашіння глибоке». А за рік перед тим і сам Лукаш пояснював Кочурові: «Грицьку, не вбивай мене, хоч я цього й заслуговую. Не хотілося виправдовуватися, але ти й сам, певне, здогадуєшся, що йдеться про щось гірше, ніж просте лінивство. […] Не буду малювати клінічної картини, скажу лише, що це в своїй основі якась апатія й абулія, усвідомлення своєї зайвості й непотрібності, марності всього, що зробив чи маєш робити; єдині почуття, на які ти здатен, — це нехіть до всього на світі й огида до самого себе. Деяке задоволення (мізерне, зрештою) мав я тільки від гри (більярд, доміно) і вживання алкоголю (правда, за весь час я лише один раз напився, як свиня, і мав після цього гарячку — не пригадую, якого кольору).

З усіх колишніх добрих звичок лишилась тільки звичка о читання, але яке то читання, коли не відчуваєш майже ніякої різниці між Байроном і Кашиним? Улюблене положення тіла — горизонтальне, улюблена страва — анальгін, бо чогось здається, що все лихо від головного болю, а як він перестане, то знов буде все гаразд. І до цього додається ще неприємний обов’язок — симулювати про людське око, що ти нормальна людина.

Багато разів намагався якось переламати себе — все не виходило. То думалось, що буду працювати з такого й такого числа, то що почну “нове життя” після закінчення футбольного сезону, чи після того, як приїде той і той, чи як одержу листа від того і того, чи як присниться те й те — все це надходило й відбувалось своєю чергою, а забобон не справджувався. […]

Оце така, Грицьку, сумна й ганебна правда. Прошу тебе, ти не дуже її поширюй, бо, здається, це вже починає проходити: останні дні ніби трохи попустило […] Тепер уже мені здається, що головне — достатньої сили перший поштовх, і я вийду на орбіту».

А Кочур йому відповідає, цитуючи Блока: «Миколо! Листа твого одержав і добре зрозумів, бо й сам такий: у мене та ж депресія, вона ускладнюється тим, що треба ходить среди живых и притворяться непогибшим. Я ще симулюю діяльність […] А творчого настрою чи просто нормального настрою до писання — катма».

Пробачте цю величезну цитату. Хоча видавництво «К.І.С.» лукаво не вказує наклад, я думаю, що листування двох видатних особистостей вийшло тиражем у кількасот примірників. Не факт, що вам пощастить прочитати більше, ніж ця цитата.

Скільки зробили Кочур і Лукаш, ви самі знаєте, і це попри довгі періоди «злукашіння» в обох. А проте краще не відкладайте справи на «після карантину», зберігайте звичку до читання, перегляньте улюблене положення тіла й улюблені страви — і ви точно вийдете на орбіту. Мені здається, в умовах духовної облоги набагато важче зберігати людську подобу (в широкому значенні цього вислову), ніж в умовах карантину в інформаційну й високотехнологічну добу.

І знаєте, спробуйте написати листа. Чи навіть багато листів. Справжніх, не флешмобних, так би мовити. Мені здається, це хороші ліки і в умовах облоги, і в умовах карантину. От Лукаш розповідав товаришеві, як у Ялті знайомі запитали його, що нового в Києві, а він відповів: «не знаю, давно не мав листів від Кочура. І ще додав, що сам просив тебе не писати часто, бо ти й так по 20 листів на день пишеш, а потім згадав, що я хотів тільки тобі таке сказати, але не сказав». Уявіть собі, що вас теж забули попросити не писати часто.

А ще листування Лукаша й Кочура просто цікаве. Для всіх, не лише для перекладачів і перекладознавців. Цікаві людські стосунки, цікавий час — роки хрущовської «відлиги» і потім брежнєвського «застою», двоє інтелектуалів у світі суцільних заборон, перешкод і обмежень, яким простіше «поговорити» з Гете й Сервантесом, аніж зі своїми сучасниками. І якщо ви раптом когось чи чогось не знаєте, вам допоможуть коментарі й передмова Максима Стріхи, упорядника цієї прекрасної книжки. Не знаю, чи можна її купити під час карантину, але на потім занотуйте собі. І хай це буде з нечисленних відкладань на потім.

Володимир Яринич. Земна сповідь: Поезії

Володимир Яринич. Земна сповідь: Поезії. — К.: Радянський письменник, 1970

Єдину збірку Володимира Яринича я купила акурат перед карантином, але знала про нього давно. А якщо ви насмішкувато подумаєте, що поет привернув мою увагу своїм прізвищем, то будете недалеко від правди.

Це було страшенно давно, десь у моєму дев’ятому класі. Брат приніс із клубної бібліотеки якусь поетичну антологію, де кожному поету й поетці відводилося по одній-дві сторінці. Час стер із пам’яті її назву, рік — усе на світі. На щастя, залишилися автори. Кращі вірші я переписала в зошит (він і досі у мене є, але не зі мною на карантині), і сьогодні мені не соромно, що це були Леонід Кисельов, Роман Кудлик, Володимир Яринич.

Озираючись на себе п’ятнадцятирічну, цілком консервативну в поетичних смаках, я запитую себе, чому мою увагу привернув Яринич, який писав лише верлібри. Ба більше, один його вірш я прочитала й одразу запам’ятала, часто цитувала, спускаючись на Хрещатик мимо консерваторії, а тепер-от побачила його в книжці і переконалася, що пам’ять мені не зрадила.
Мені приснилось, що на Хрещатику,
Навпроти консерваторії,
Замість квітів
Посіяли жито.
І маки були цим так здивовані,
Що від здивування
Зацвіли голубим.

Напевне, була в цих рядках якась лише для мене призначена магія, як це часто буває з віршами.

Яринич помер у 30 років. Життя — як поле бою, і не знати, де й коли впадеш. Єдину збірку Яринича видали вже після його смерті. А проте — він писав хороші вірші й у нього є хороша збірка. Отже, він прожив недарма відведені йому роки. Сьогодні його вірші відносять до «тихої поезії». Ну, так, він писав про любов, про людей, не повчав, не закликав — ні до чого, ні до боротьби, ні до комунізму, лише просив іноді. У його віршах майже немає імперативів і, звичайно, така поезія не гідна називатися совістю епохи. Зате вона дуже людяна, справді.
У дворі нового будинку
Хтось посадив соняшник.
Соняшник прийнявся.
І коли він ще не встиг стати дорослим,
Уночі
Хтось зрізав його молоду
Оранжеву голову.
Плакати хотілось від того,
Що вранці у дворі цього будинку
Не було видно сліз.

У збірці лише 33 вірші, і ви можете прочитати їх тут. І останній вірш там про смерть («Смерть стояла у нього під дверима / З гострою незаржавілою косою / (Коли ж їй поржавіти, Як вона весь час у роботі?)»). Смерть не всесильна, каже поет, вона забирає слабких. Чому ж вона косить сильних? Бо ми, люди, їх ослаблюємо. Здається, це одинокий вірш Яринича, у якому є заклик-імператив до всіх не ослабляти сильних.

Мене завжди цікавила думка однієї людини, звичайного читача, про вірші, зокрема про ті, які мені подобаються. Цієї людини вже немає, до неї прийшла «самотня стара діва», бо ми, напевне, ослабили цю людину. Про поезію неможливо довго розповідати, тому насамкінець я запишу вам ще один вірш, може, комусь він сподобається.
Бережіть себе й одне одного!

* * *
Сумно буває тіням,
Що змушені тільки падати.
А може, тіням хочеться підніматись?
Сумно буває скелям,
Що змушені тільки стояти.
А може, скелям хочеться бігати?
Сумно буває зіркам,
Що змушені бути тільки на небі,
А може, зіркам хочеться на землю?
Сумно буває квітам,
Що змушені тільки цвісти.
А може, квітам хочеться співати?
Сумно буває людям,
Що змушені триматись того, що є.
А може, людям хочеться чогось такого,
Чого ще немає на світі?